Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

Найбільша поступка, на яку я погодилась, — це осібні ноцники. Не враховуючи, звісно, того, що я перебралась спати до окремого ліжка, поступившись Петрові нагрітим місцем.

Ми з Аделею виросли разом. Завжди були разом, ніколи не розлучались. Навіть у їхню з Петром весільну подорож до Кракова, Будапешта і Відня їздили разом.

Петрові це не подобалось. Він погодився лише після того, як Аделя проплакала кілька ночей поспіль, благаючи, їй було страшно їхати без мене. Впродовж цілого місяця він вдавав, наче мене не існує. Наче не я домовляюсь у готелях, щоб нам з Аделею варили яйця на м’яко, а йому яєць не давали взагалі, не я рано-вранці знаходжу для Аделі на торговиську найсвіжішу та найніжнішу сметанку до кави (у готелях сметанка якщо й була свіжа, то наполовину розріджена водою), не я вкладаю їй волосся, не я готую й чищу її одяг і запинаю на всі ґудзики.

Аделя розповідала мені, опускаючи погляд і шаріючись, як він захоплюється запахом її шкіри. Що нюшить і нюшить, мов мисливський пес, і завмирає, уткнушивсь носом у шию, боляче коле бородою її чутливу шкіру (потім я замащувала червоні пекучі цятки лавандовим кремом, поки Аделя тихо сичала, закусивши нижню губу).

А шкіра Аделина пахла так солодко ніби не тому, що це я готувала їй купіль, що везла з собою ароматні солі й оливи, настояні на травах, які втирала їй у тіло.

Коли в термах у Будапешті, сидячи поміж старих пихатих мадярок, роздутих від води, мов рептилії, Аделя, вбрана у новомодний купальний костюм із коротенькою тунікою до колін, але з закритими шиєю та руками, і з ногами, затягнутими в панчохи для купання, прошепотіла мені на вухо, що Петро просив її зустрітися з ним в одній із зал, але не брати з собою мене, — я проковтнула це, як зіпсований харч. Мені стало зле, одначе я цього не показала. Хоча, коли їх силует зник між колонами, війнувши шовковим шлафроком [21], мов павичевим хвостом, мене так замлоїло, що я ледве втрималась, аби не вивернути до купальні те, на що перетворились шницлі, приправлені крихітною ложечкою вогняної ерош пішти [22], запиті келихом шампанського. Мені пригадалась історія, яку розповідав неприємний пан Горовіц, наречений Ґоськи (вона куховарить у судді): йому фіакром розтовкло ногу — «на паштет із зайця» — тож поки лікарі віднімали від тіла ці залишки, Горовіц раптом опритомнів від ліків і побачивши, що кавалок закривавленої ноги лежить у мідниці, водночас гостро відчув, як болить його ця нога, наче досі ще є частиною тіла. Не тіло боліло, хрипів ведмежим голосом Горовіц, пияк над пияками, а нога, яка вже не була мною.

Про цього Горовіца недавно навіть писали наші газети. Він був сторожем у будинку біля площі Міцкевича і полюбляв скликати до себе таких же, як і сам, гульвіс. Розважався з ними ночами «при горілці та з музикою». Брама замикалась — і поліція вже не мала входу у двір. Зате туди без жодних перепон приходили «фаланги дівок різного калібру». Пиятики у Горовіца, як правило, закінчувались бійками. Останнього разу потовкли писок якомусь Пйотрові Ґурському — «так, що його обличчя стало подібним до будь-якого іншого, лише не людського лиця».

Горовіц сидів тепер в ув’язненні, чекав суду, а Ґоська носила йому його улюблені кнедлі, іноді навіть із фляками. Огрядна, широка, з животом, що випинався вперед, немов клунок шматтяра, з викоченими світлими очима, з важким подихом, вона поволі брела Липовою у напрямку Сапіжинської, до ратуші, неподалік від якої тримали різних ошуканців та авантурників. Коли я її бачила, то думала про стежки, якими ходить людина. Про те, що хтось водить «дівок різного калібру» і розділяє навпіл ноцники, які одвіку були одним цілим, а інший, хрипко дихаючи і пітніючи, до останнього носить передачі з кнедлями і тютюном.

Якщо повернутись до нашої весільної подорожі, до термальних джерел у Будапешті, то кілька годин, які я провела там наодинці, були найпорожнішим і найтягучішим часом мого життя. Я не змогла всидіти в тісній і гарячій купелі, звідки щойно від мене пішла Аделя. Накинувши свій шлафрок, я брела з однієї зали до іншої, аж доки не вийшла назовні, у лютневий морозяний день, навіть не відчувши, як холод обпікає мою розпарену шкіру. Я занурилась у воду і попливла вперед, у густу пару, що стелилася над плесом, оминаючи групи людей, які вели бесіди незрозумілою мовою, проте розмови ці, здавалось, обертались лишень навколо розлуки і смерті. Така у них мова, що тут поробиш.

Кілька разів траплялося щось украй неприємне: хтось невидимий, але настирливий, доторкався до мене під водою. Мене пересмикувало, я здіймала фонтани бризок, утікаючи. Чиясь нікчемна рука вхопила мене за плече.

Але щось гірше за ці слизькі доторки чекало на мене попереду. У хмарах пари височіла скульптура: лебідь притискав маленьку голівку на довгій шиї до повних грудей Леди. Звідкілясь порскали дрібні краплі холодної води. У мене потемніло в очах, я пірнула під воду — і попливла назад, палко бажаючи зуміти більше не випірнути. Я не бачила їхніх обрисів, але точно знала, що там, за скульптурою, у примарній імлі ворушилися темні тіні моїх супутників.

Багато змінилося з того часу, усе заспокоїлось. Навіть дивно згадувати, що наприкінці подорожі я була переконана: це кінець, ми з Аделею більше не будемо разом.

У фіналі подорожі я просто втекла від них на Пратері. Вибрала собі одну з бічних алей і побрела нею вперед, спершу дослухаючись, як серце гупає десь позаду вух, тисне на горлянку, не дає дихати, почуваючись нечемним псом, який втік від господарів. Потім вийшла на берег Донауканалу. Порівняно з Дунаєм він видавався таким спокійним і маленьким, тихим, сором’язливим і невибагливим. Не знаю, як довго я дивилась на воду. Думки пропливали дедалі рідше, розвіювались, мов пара над термальними купальнями в Будапешті. Просто текла вода. Просто сонце починало опускатися до небосхилу. Просто заніміли від морозу руки й ноги, змерзло обличчя. Але всередині палахкотіло щось теплим вогнем, і певної миті я зрозуміла, що посміхаюсь. Чим я не така, як цей канал. Чим я не Маленький Дунай. Течу собі, люблю Аделю.

До готелю я повернулася стишена й заспокоєна. Петро розчахнув двері покоїв, почувши мої кроки, приглушені ворсистим килимом. Він мовчки пропустив мене досередини, пильно вдивляючись в обличчя. Я йому посміхнулась. Він не відповів посмішкою, але в темних, глибоко посаджених очах я розгледіла новий вираз: зацікавлення і м’якість.

Впустив мене до Аделі, з вдячністю подумала я. Тепер він вирішуватиме, хто може до неї підійти. Так є.

Аделя ображалася. Лежала під периною, з холодним компресом на голові. З гнізда її розбурханого русявого волосся стирчав тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикада на гілці з вишневим цвітом. Очі Аделині — зворушливо підпухлі від сліз, рожеві. У мене стислося серце. Я мало не засміялася вголос, мало не почала співати. Стрималась, бо це б її розлютило. А коли Аделя гнівається, її так просто не заспокоїш. Вона тоді як дитина: спробуєш розважити — кричить, лагідно заспокоюєш — плаче, гримнеш — гордо відвертається, а тоді жбурляє у вікно порцеляновою жирафою.

На моє запитання Аделя відповіла, що в неї міґрень. Вказала рукою на мої речі, розкидані по підлозі, на сукні, білизну, вивернуту на м’яких фотелях, нічні сорочки, і пояснила, що намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони. Що їй слід тримати такі життєво необхідні речі при собі і не залежати від інших, бо інші зникають і з’являються, коли їм заманеться, а ти тим часом віддаси Богові душу або збожеволієш від болю, і ніхто за тобою не заплаче, і слізки не зронить.

Вийнявши з дерев’яної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота. Не дивлячись на мене, Аделя підвелась і вихилила рідину, гірко скривившись.