Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
— Так ось звідки ти знаєш, що Книга у хлопчиська Сайфера!
— Так, Книга Зниклих Тіней у Річарда Сайфера. Він носить на шиї ікло. Саме так я і причепив до нього хмару. Я причепив хмару до ікла, яке йому дав батько. До ікла, створеного моєю магією. Я міг би вже давно повернути собі Книгу, але в мене багато справ. Так що поки я причепив до Річарда Сайфера хмару, щоб не упускати його з виду. Це було зроблено просто для зручності, але, як би там не було, Книгу я можу отримати в будь-який момент. Хмара нічого не значить. Я завжди зможу відшукати його за допомогою ікла.
Рал взяв миску з кашею і простягнув її Демміні.
— Спробуй, чи досить охолола? — Він вигнув брову. — Мені не хотілося б заподіяти хлопчикові болю.
Демміні понюхав миску і з огидою відвернув ніс, передавши кашу одному з охоронців, який покірно прийняв її і, піднісши до губ ложку з варивом, кивнув.
— Сайфер може втратити ікло або просто викинути його. Тоді тобі не вдасться відшукати Книгу. — Демміні відважив смиренний поклон. — Прости мені ці слова, Магістр, але, боюся, ти занадто багато залишаєш на волю випадку.
— Іноді, Демміні, я покладаюся на долю, але ніколи — на випадок. У мене є й інші способи знайти Сайфера.
Демміні глибоко зітхнув і розслабився, задумавшись над словами Рала.
— Тепер я розумію, чому ти так спокійний. Я нічого цього не знав.
Рал суворо подивився на свого вірного помічника.
— Ми ледь торкнулися того, що ти не знаєш, Демміні. Ось чому ти служиш мені, а не навпаки. — Його обличчя пом'якшало. — Ти з дитинства був мені добрим другом. Я рятую тебе від цього тягаря. У мене багато справ, які вимагають часу. А магія не чекає. Як і це. — Він підняв руку, указуючи на хлопчика. — Я знаю, де Книга, і знаю свої здібності. Я можу отримати Книгу, коли побажаю. А поки що я дивлюся на це так, ніби Річард Сайфер просто зберігає Книгу для мене. — Рал нахилився до Демміні. — Ти задоволений?
Демміні опустив очі в підлогу.
— Так, Магістре. — Він підняв очі. — Будь ласка, зрозумій, я прийшов до тебе зі своїми турботами тільки тому, що бажаю тобі успіху. Ти — законний володар всіх земель. Ми всі потребуємо того, щоб ти наставляв нас. Я тільки хотів взяти участь в боротьбі за перемогу. Я боюсь одного — підвести тебе.
Дарці Рал поклав руку на величезне плече Демміні і подивився на порите віспою обличчя, на смужку чорного волосся.
— За це я люблю тебе ще більше. — Він прибрав руку і взяв миску. — А тепер їдь до королеви Мілени. Скажи, що я згоден. Не забудь заглянути до драконихи. — На його обличчі знову з'явилося подоба усмішки. — І нехай твої маленькі забави тебе не затримують.
Демміні схилив голову.
— Дякую тобі, мій пане. Служити тобі — велика честь.
Коли Демміні вийшов через задні двері, Даркен Рал повернувся в сад. Стражники залишилися в жарко натопленій кімнаті з горном.
Підібравши по дорозі ріг, Рал попрямував до хлопчика. Ріг для годування являв собою довгу мідну трубу, вузьку біля горлечка і широку з іншого кінця. Дві ніжки підтримували широкий кінець на рівні плечей, і каша легко стікала вниз. Рал поставив ріг так, що горлечко виявилося перед Карлом.
— Що це? — Здивовано запитав Карл. — Ріг?
— Так, Карл, ти абсолютно правий. Ріг для годування — теж частина обряду, про який я тобі казав. Ті, хто до тебе допомагав людям, беручи участь в цьому обряді, вважали, що їсти через ріг дуже забавно. Ти вкладеш у рот ось цей кінець, а я буду тобі прислужувати, засипаючи зверху їжу.
— Правда? — З відтінком недовіри запитав Карл.
— Звичайно, — обнадійливо усміхнувся Рал. — І подумай тільки, я роздобув для тебе свіжий пиріг з ожиною. Теплий, прямо з печі.
У Карла засяяли очі.
— Здорово! — Він з готовністю розкрив губи.
Рал тричі провів рукою над мискою, змінюючи смак варива, і глянув на Карла.
— Мені довелося розім'яти його, щоб він пройшов через ріг. Сподіваюся, ти не заперечуєш?
— Я сам завжди розминаю його виделкою, — посміхаючись, відповів Карл і обхопив губами трубку.
Рал налив у ріг трохи каші. Карл із задоволенням проковтнув її.
— Здорово! Самий смачний пиріг, який я тільки пробував!
— Я такий радий, — сказав Рал, ніяково усміхаючись. — Він виготовлена за моїм рецептом. Я боявся, що у мене вийде гірше, ніж у твоєї мами.
— Краще! А можна ще?
— Звичайно, сину мій. У Отця Рала завжди знайдеться ще.
21
Зсув залишився позаду. Річард втомлено оглядав стежку. Його надії танули. Над головою мчали темні хмари. Холодні важкі краплі падали йому на потилицю. Річард шукав сліди. Він думав, що, можливо, Келен вдалося пройти через тіснину, може, вона просто відірвалася від нього і продовжила шлях. Келен носила кістку, подаровану Еді. Це повинно було захистити її, допомогти благополучно минути прохід. Але він теж носив ікло, і Еді сказала, що звірі його не побачать, а все ж тіні знайшли його. Це здавалося дивним. Тіні не рухалися до тих пір, поки не стемніло і Річард з Келен не опинилися біля ущелини. Чому тіні не помітили їх раніше?
Слідів не було. Через тіснину вже давно ніхто не ходив. Ним оволоділи втома і відчай. Пронизливий вітер розвівав вилоги плаща, бив в спину, підштовхував вперед, виганяючи з Тіснини. Всі надії зникли. Річард повернувся на стежку, що веде в Серединні Землі.
Він зробив кілька кроків і раптово зупинився. Він все зрозумів.
Якщо Келен втратила його, якщо подумала, що його поглинув підземний світ, якщо вирішила, що він загинув і вона залишилася одна, пішла б вона в Серединні Землі? Одна?
Ні.
Річард повернувся до Тіснини. Ні. Вона б повернулася назад. Назад до Чарівника.
Який сенс йти в Серединні Землі одній? Келен потребувала допомоги, саме за цим вона прийшла в Вестланд. Якщо Шукач загинув, то єдина її надія — Чарівник.
Річард не наважувався повірити в це, але до того місця, де він бився з тінями, де він втратив Келен, було не так вже й далеко. Він не має права продовжити шлях, не перевіривши свою здогадку. Забувши про втому, він рішуче повернув у Тіснину.
Зелене світло привітало Річарда. Ступаючи по власних слідах, він незабаром знайшов місце сутички. Сліди металися по всьому зсуву. Річард здивувався, побачивши, скільки він пройшов, відбиваючись від ворога. Тепер він не міг згадати всіх цих блукань. А значить, він не пам'ятав багато чого і про саму битву.
Річард здригнувся. Він знайшов те, що шукав. Сліди його і Келен, а потім тільки її. Серце відчайдушно забилося в грудях. Він так сподівався, що сліди не приведуть до стіни. Опускаючись навпочіпки, він розглядав землю, водив по ній руками. Сліди безладно металися. Мабуть, Келен спочатку розгубилася, а потім зупинилася і повернула назад. Там, де дві пари ніг йшли в сторону Серединних Земель, один ланцюжок слідів вів назад.
Це Келен.
Річард схопився на ноги. Він важко дихав. Кров шалено стукала в скронях. Зелене сяйво сліпило очі. Річард прикинув, наскільки далеко могла піти Келен. На те, щоб перетнути Тіснину, у них пішла велика частина ночі. Але тоді вони не знали дороги. Він опустив очі на відбиті в бруді сліди. Тепер він знав.
Він міг йти швидше, дорога назад на страшила його. Річард чітко згадав, що сказав Зедд, вручаючи йому меч: «Сила гніву дасть тобі силу подолати все».
Шукач оголив меч. Чистий металевий дзвін наповнив туманне повітря. Гнів влився Річарду в жили і погнав його по сліду Келен. Річард біг крізь туман, що направлявся тиском стіни. Коли сліди повертали, він, не зменшуючи швидкості, переносив вагу на одну ногу і безупинно продовжував біг.
Річард двічі натикався на тіні, нерухомо висіли над стежкою. Здавалося, вони не помічали його. Річард летів вперед, виставивши перед собою меч. Тіні з виттям розчинялися в повітрі. Хоча у них вже не було облич, вони здавалися здивованими.
Не сповільнюючи ходу, він пройшов розколину, стусанами відкидаючи хапал. Річард зупинився перевести дух. Він відчував величезне полегшення: сліди Келен не обірвалися. Тепер, на лісовій стежці, розрізнити їх буде важче, але це неважливо. Він знає, куди направляється Келен. Знає, що вона благополучно минула Тіснину. Річарду хотілося кричати від радості: Келен жива.
