На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Оце я… – вказала на тварину. – Аби не вдавитися тим життям…
– Поїхали, Томо. – Петро допоміг дружині вдягнутися, повів до моторолера.
Реп’яхи вже виїхали з Капулетців у бік сільської церкви за двадцять кілометрів від села, тож не бачили, як порожньою вулицею промчала блискуча синя «Волга». Керувало стерво з Лупиного хутора. На сусідньому сидінні лежав схудлий байдужий Хаус, дивився на дівчину холодним жовтим оком.
Несподіване рішення вибухнуло в Поминальну неділю.
У п’ятницю після битви з круком Майка ніби прокинулася. Зранений птахом живіт болів, та крукові пазурі залишили на тілі не тільки подряпини. Крізь відкриті рани влилося, заширяло в судинах хиже тваринне збудження. Било в скроні, не добра й спокою вимагало – м’яса. Майка й сама не розуміла, що вкладає в те слово, вгамовувала себе, навіювала: «Толя… повернеться… Дочекаюся!»
– Скоро Уляна буде! Навчить свічки робити, – вмовляла себе, та збудження не минало.
До ночі просиділа на Сандживовому подвір’ї. Бентежилася. Заночувала в нього, наче повітря Сандживової хати мало вивітрити злі думки, та вони бушували, не давали спокою. Кричали: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»
– Ні… – опиралася. Роззиралася зацьковано. – Хто тут? Усіх знищу…
У суботу зранку спробувала зайняти себе ділом – пішла на Сандживів город, рвала бур’ян, та справа не йшла. Збудження не минуло – колобродило-каламутило, спокою не давало. І відповідей. Повернулася на подвір’я: тут добро жило… Тут. Чому ж їй так зле?
– Згинуло добро! – прошепотіла. І хтось уже у вухо: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»
– Ні!
Вихлюпнула на Реп’яха лють, однаково не заспокоїлася. Усе намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому серце не плаче – отрутою сходить. Як вгамувати? З тим і заснула на циновці в Сандживовій хаті.
У неділю прокинулася вдосвіта. Вийшла на подвір’я: туман луки вкрив, сонце сходить, птахи співають – диво. Людина на тому тлі – такий сумнівний елемент! Он під виноградом Хаус лежить – він не зайвий. Роззирнулася, наче знак їй із небес тої ж миті впаде: конкретний, незашифрований текст із чітким поясненням, як жити далі.
Підійшла до хвіртки й побачила… оленя.
Молода граціозна тварина стояла біля жовтої покинутої хати, уважно прислухалася до найменших звуків. Майка завмерла. Здивувалася, бо душа не зраділа, не звеселилася: врешті дочекалася! Геть не хотілося простягнути до оленя руку, прошепотіти йому довірливо: «Іди до мене… Не бійся! Не зашкоджу!» Гарячкові злі думки метушилися: м’ясо…
Зірвалася – мчала на оленя, волала, мов божевільна.
– Уб’ю! Уб’ю…
Олень дременув, перш ніж Майка встигла кілька кроків ступити. Бігла вслід, горлала, думки неслися брудним, засміченим потічком, виливалися гарячковими словами:
– Дістану… Усіх дістану! Маму! Чертога! Руську! Андрія! Не втечете…
Зупинилася біля жовтої хати – в очах жовто, мов хто жовч розлив.
– Не втечете… – Є рішення, бачить м’ясо. – Сьогодні ж… по ваші душі піду. Тільки… порядки тут наведу.
Прибрала все чисто в Сандживовій хаті, речі на місця порозкладала, зупинилася біля яскравого помаранчевого рюкзака – файний!
– На згадку про Сашка візьму… – вирішила.
Рюкзак на плече, замкнула Сандживову хату, віднесла ключі від хат Санджива й Троянова до Уляни. Склала їх у скляну півлітрову банку, поставила її на поріг. Перекотила свій китайський синій дирчик до Уляниного дровника. І врешті наважилася зайти до власної хати, ніби все найстрашніше сталося саме тут, у кімнаті з блакитною стелею і двома чорними круками на ній.
– Скоро повернуся… Не сумуй… – упевнила хату. – Як Толя прийде, передай йому – скоро буду. Зі справами в Києві розберуся й мерщій сюди.
Укинула в Сандживів яскравий помаранчевий рюкзак целофановий пакет із грішми, файл із документами, влізла в джинси й білу сорочку на ґудзиках: колись купила її в Добриках у секонді, та так жодного разу і не вдягла…
Замкнула хату. Один ключ до кишені поклала, запасний, що його Толя інколи із собою брав, вкинула до банки біля Уляниного ґанку – одна з тих, хто на Лупиному хуторі колись… радів.
Витягла з-під винограду Хауса – несла до автівки важку тушу, примовляла:
– Їдемо, їдемо! Я тебе не полишу… Дивись, не дряпайся…
Завела двигун. Визирнула у відчинене вікно блискучої синьої «Волги». Над головою високо в небесах кружляли круки.
– Що? – визвірилася. – Маємо бути чорними, щоби нас помітили на білому світі?…
7
У середині травня вранці даішники на в’їзді до Києва з боку Чернігівської траси зупинили брудну, як чорт, «Волгу ГАЗ-21». Усередині радіо розривається.
– Музику вимкніть! Сама вирядилася, а автівка брудна, – роздратовано кинув немолодий майор засмаглій – певно, з островів! – русявій дівчині в чистій білій сорочці. Як же ненавидів він цих крутих пердушок! Коханці автівок їм понакупляють разом із водійськими посвідченнями, ніби від того панянки до автівки з повагою ставитимуться. От і ця! Ретро-автівка наново відреставрована. Неозброєним оком видно: до фіга грошей потягла… А вона й помити її лінується!
Зазирнув у салон і отетерів: поряд із дівчиною сиділо чудовисько – величезний, схожий на рись, сіро-коричневий плямистий кіт, їв майора холодними жовтими очима.
– Дощі були, – сказала Майка. – Вирішила спочатку до Києва доїхати, потім уже помити…
– Здалеку їдете?
– Тут десь поблизу автомийка є? – питанням на питання.
Майор вказав на сіру коробку, що виднілася прямо по курсу.
– Надовго в столицю?
– Від столиці залежатиме, – відповіла зухвало.
Глянула на Київ – уже височів на обрії. «Цього разу не піду без тебе», – затято повторила слова з пісні леді Гаги. По чию душу спершу пнутися? Перед очі підлі зрадники – Чертог, Руська, Андрій. І мама…
У «Гібралтарі» того дня напруження зашкалювало. Напередодні несподівано для всіх шеф оголосив про відкриття за два місяці філії в Мадриді. На дошці оголошень повісили розпорядження з умовами конкурсу, у якому міг узяти участь будь-хто зі співробітників, позмагатися за суперприз – призначення до іспанської філії. Народ жваво обговорював новину, у плітках прогнозував розвиток подій і шанси ймовірних кандидатів. А топ-менеджмент зранку засів у кабінеті Чертога. Уже обідати час, а керівники напрямів і відділів не виходили… А люди ж хвилюються! Уже і секретарку розпитували, і трафік-менеджера підсилали з нібито нагальними справами. Ніхто нічого…
Перед обідньою перервою Ігор Росов із Максом Пічкуном вискочили на поріг перекурити. Тільки клацнули запальничками, аж біля офісного центру загальмувала розкішна синя «Волга»: ляля – не апарат.
– Блін, колись і я собі таку куплю… – сказав Макс.
– Гарно відреставрована, – погодився Ігор. Вдивився, і щелепа відвалилася: «Еліза?…»
Вийшла з автівки, замкнула дверцята. Рухалася граціозно, упевнено, як хижа тварина. Підійшла до хлопців.
– Гілка?! – зрадів Макс. – Привіт…
– Привіт, – сказала Майка Росову.
– А ти… – Ігор розгубився.
– Ще побачимося. – Усміхнулася, штовхонула важкі двері, зникла всередині.
З обіду весь «Гібралтар» забув про престижний конкурс – теревенили тільки про несподіване повернення Чертогової улюблениці, що вона шефові чи то коханка, чи то позашлюбна дочка, чи то взагалі бозна-хто.
– А змінилася! А засмагла! Брехала, що хвора… На Балі якомусь відлежувалася, поки ми тут вкалували.
Тільки Руслана Вирва мовчала – уперто витріщалася в підручник з іспанської.
– А куди вона пішла? – спитала котрась із колежанок.
– Кажуть, до Чертога, – сказав Макс. – Може, у секретарки запитати?
…Секретарка не встигла оперативно відреагувати на несподівану появу колишньої співробітниці, що про неї шепотіли: «Померла, бідаха». Щелепа відвалилася.
