На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Гілка?…
– Чертог у себе? – Майка й на мить не зупинилася біля секретарки, сунула до шефового кабінету, тремтіла од збудження: м’ясо… Вскоче, лясне Чертога по щоці. Що? Думав, здохла?…
– Та зачекай! – обурилася секретарка. – У нього нарада!
Майка всміхнулася зухвало й розчахнула двері Чертогового кабінету.
Чертог саме кричав – трахав топ-менеджмент по повній уже яку годину поспіль і навіть не захрип. Жбурляв папери, грозився звільнити всіх на фіг чи просто зменшити зарплатню відповідно до обсягів, які…
– …впали! – тицьнув грубим пальцем у показники на столі, почув, як рипнули двері, відірвав очі від паперів, щоби знищити вже заодно й дурну секретарку, і побачив Майку.
Майка узріла Чертога в другу мить, бо спершу наштовхнулася на перелякані очі свого безпосереднього начальника Нестора Слободяника. Згадала про стимул, з яким Чертог гнав її на смерть.
– Я повернулася, – сказала. Дивилася Чертогові в очі. – Кабінет свій можу зайняти?
Топ-менеджмент прилип до крісел. Хтось із найбільш сміливих потягся до пляшок із мінералкою, що вони стояли посеред столу, та вчасно схаменувся. У кабінеті запала здивована, як знак запитання, тиша.
Чертог увіп’явся в Майку поглядом. Усміхнувся задерикувато.
– Працювати! – кинув топ-менеджменту. Поманив Майку пальцем до себе. – Ану, іди сюди…
Топ-менеджмент рвонув до дверей, розвіявся на попіл. Чертог жестом запропонував дівчині сісти, сам упав у крісло навпроти. Роздивлявся дівчину безцеремонно.
– І що? Недарма я тебе від унітазів відірвав?
– Я одужала, – Майка ледь стримувала лють. – Можу працювати. На місці Слободяника.
Чертог розреготався.
– Дідько! Пам’ятаєш?
– Ви ж самі казали: такий стимул – варто жити.
– Може, у Мадрид поїдеш?
– А справедливість?… Я повернулася, щоби зрозуміти: ви слова дотримаєте чи ні?
Чертог почервонів від гніву – що?! Та хто ти така, щоби йому тут про честь і гідність нагадувати?! Подався до Майки – відсахнулася граціозно й хижо, без страху. З цікавістю дивилася дядькові в очі: «Ну, а далі що?»
Чертог відкинувся на спинку крісла, усміхнувся азартно.
– А що – давай! Звільню Слободяника сьогодні ж. Завтра починай. Не розвалиш мені відділ?
– Спробую…
– Три місяці тобі строк. Протримаєшся на рівні Слободяника – одержиш надбавку до зарплатні.
Не подякувала. Кивнула холодно.
– Тільки я… з вами не спатиму.
Чертог брови звів, глянув на дівчину уважно – а вона змінилася… Не ззовні – ззовні така ж: струнка, тендітна, сірі очі світяться на тлі рівної засмаглої шкіри – таких тисячі. Та лише в цієї в погляді з’явилося щось дике-невтримне. І дихає… Дихає ніби не тутешнім повітрям.
– Де була? – кинув зацікавлено.
– Та тут неподалік…
– Давай, давай! Правду! – не повірив. – В Індії так засмагла?
Майці перед очі – Лупин хутір. Знітилася.
– В Індії… – кинула. Перед ким сповідатися?
– Секретарці адресу свою лиши. Щоби завтра вранці службова автівка тебе з дому забрала.
– На власній доберуся.
– І тачку маєш? – здивувався Чертог.
– Під офісом стоїть.
Чертог пішов до вікна, визирнув. Майка стала поряд.
– Синя «Волга», двадцять перша, – сказала. – Тільки відреставрована.
– Та бачу – гарна. Продай! Люблю ретро-автівки.
– Уже є покупець.
– А якщо я дуже попрошу?
Майка глянула на Чертога зухвало.
– Погоджуся, – відповіла, наче на гачок посадила.
– От і почекай продавати. Пізніше обговоримо. – Чертог відступив на крок, наче хотів із гачка зірватися. Усміхнувся. – Із поверненням, Гілка!
Майка йшла до «Волги» – ледь стримувала злий регіт, згадуючи подив Чертога, переляк Нестора Слободяника і всього топ-менеджменту разом. Слободяника – геть! М’ясо! Першим і стане! З Чертогом пізніше розбереться. Утне йому щось таке болюче – скрутиться од жахів. Ще пошкодує, що дозволив Майці до «Гібралтару» повернутися!
У лице – вітер. Воля… Прочинила дверцята «Волги», мало не впала: у зачиненому салоні під гарячим сонцем задихався Хаус.
– Дідько, Хаусе… – злякалася. Скинула безвільну тушу із сидіння під ноги, лила на кота воду з пляшки. – Зараз, зараз…
Вскочила за кермо, відігнала «Волгу» в тінь. Розчахнула всі дверцята, аби протягом повітря розворушити.
– Пий… – лила воду на гумовий килимок під ногами. – Пий…
Кіт зиркнув на Майку холодно, зіп’явся на ноги – тикався мордою в калюжу на килимку, хлебтав рятівну вологу.
– Дурепа я… Вибач. – Косувала на кота винувато, думки різні: «Ветлікарню відшукати… Хай би подивилися Хауса…»
Згадка про лікарню відкинула кота на другий план. Серце впало. А як сама не одужала? Як біль відступив тимчасово, щоби зібратися з чорними силами, атакувати знову? Вона ж нічого про себе не знає! А як їй лишився місяць від сили? Жінки в лікарні казали: «Перед смертю завжди попускає…»
За півгодини зупинила автівку перед приватною клінікою, де минулої осені доброзичлива лікарка-гінеколог перекреслила її метушливе, сповнене примарних шансів життя новиною про пухлину в матці.
Лікарка не впізнала дівчину. Рівним голосом розпитувала про проблеми, скарги, інтимне життя й кількість статевих партнерів. Майка їй напівправду:
– Зараз нічого не турбує. Останні кілька місяців – тільки один партнер.
– І я не спостерігаю ніяких відхилень, – констатувала гінеколог після того, як оглянула дівчину на кріслі. Знизала плечима здивовано. – У чому суть вашого візиту, якщо вас нічого не турбує?
– Хочу на УЗД. Раптом ви чогось не роздивилися…
Образила лікарку – почервоніла до скронь, та марку тримала.
– Хочете на УЗД? Не бачу сенсу, але якщо наполягаєте – спочатку в касу!
УЗДист ялозив вологим давачем по Майчиному животі, теревенив оптимістично:
– Поверхня матки рівна, без ознак запалення й хронічних захворювань…
– Новоутворень немає? – Майка від жаху ледь язиком ворушила. Молилася невідомо кому: «Прошу, прошу літ і зим без пухлин…»
– І натяку! Хто це вас так налякав? Молода, здорова…
– Уважніше подивіться!
– Раджу до невропатолога звернутися, – напружено відказав УЗДист. – По гінекології у вас усе нормально. А от нерви…
– Півроку тому в матці пухлина була, – врешті видушила Майка.
– Який бовдур вам таку дурість сказав? – знизав плечима УЗДист.
Майка хотіла вигукнути: «Та ви!» Втрималася. Витирала живіт паперовим рушником, спостерігала, як із принтера вилазять роздруківки УЗД.
– І на знімках мені покажіть… Що немає нічого поганого.
– Я про це й у висновку написав. На все добре… До невропатолога запишіться! У нас дуже гарний спеціаліст!
Та до біса! Вискочила з клініки – наче крізь радість до щастя продерлася: ось воно, навкруги оберемками розкидане, а люди, дурні, не помічають, оминають, поспішають кудись…
– Немає пухлини… Немає… – Усе витріщалася в знімок УЗД. Сіла в автівку і, хоч хотілося тієї ж миті мчати від клініки світ за очі, щоби ще років сто не довелося сюди повертатися, заклякла за кермом, сльози набігли. Затулила лице долоньками, розридалася, та всередині все сильніше розгорялося безжальне полум’я злої кривди – сльозами не заллєш.
Вітка нікого не чекала. Почула дзвінок, виматюкалася: якого біса?! Тільки голку у швейній машинці налагодила на тонку тканину, тільки прицілилася…
Двері розчахнула, очам не повірила:
– Гіля?!
Хотіла було кинутися до подруги, та Майка тримала на руках величезне сіро-коричневе плямисте чудовисько. Присіла перед дверима навпочіпки, опустила кота на підлогу.
– Іди, Хаусе… Подивися, як Вітка живе…
Котисько насторожено обнюхало Вітку, кволо почвалало всередину. Майка усміхнулася, знизала плечима.
– Привіт…
Вітка обхопила подругу, притисла до себе.
– Блін, куди ж ти тоді поділася? А мене пограбували! Прикинь! Три тисячі баксів поцупили покидьки якісь!
– То я… Ти ж сама казала: «Бери на лікування…» Ну, от…
