Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
В один із днів чисте небо після полудня затягнуло зловісними хмарами, і посипав сніг. На щастя, подорожні дуже скоро вийшли до невеликого села. Там і ночували, поставивши коней у стійло, де бідні тварини нарешті отримали довгоочікуваний овес і відпочинок. У селі не було таверни. За кілька мідних пенні Себастян і Дженнсен знайшли нічліг на сіннику. Після довгих днів, проведених на відкритому повітрі, сінник здався Дженнсен палацом.
Ранок приніс бурю з вітром і снігопадом. До того ж, сніг йшов упереміш з дощем. У таких умовах пускатися в шлях було не тільки страшно, але і просто небезпечно. Дівчина була рада, що коні зможуть ще постояти в стійлі і підгодуватися. Так і вийшло. Коні дійсно їли й відпочивали, а Дженнсен і Себастян розповідали один одному історії зі свого дитинства.
Вони вирішили за краще їхати по дорогах — в таку погоду мандрівників було мало. Себастян, завжди будучи обережним і обачним, порахував, що так безпечніше. Дженнсен, якій впевненості додавав нож на поясі, теж вважала, що краще їхати по дорозі, ніж рухатися по незнайомій місцевості, що покрита товстою сніговою ковдрою. Перетнути цю країну було важкою справою, іноді навіть небезпечною, а подолати гірський хребет, що оточував її — було практично неможливо.
В один з вечорів, коли Дженнсен почала будувати курінь, сплітаючи молоді деревця і покриваючи їх гілками бальзаміну, Себастян повернувся в табір, задихаючись від утоми і з руками, залитими кров'ю.
— Солдат, — насилу переводячи подих, пояснив він.
Дженнсен розуміла, що може означати появу поблизу солдата.
— Але як їм вдалося напасти на наш слід? Як?..
Себастян відвернувся у відповідь на її бурхливе, шалене обурення.
— Нас переслідує володіючий даром, — він важко зітхнув. — Тоді в палаці тебе бачив чарівник Натан Рал.
Але ж це не мало ніякого значення!.. Для володіючого даром Дженнсен була дірою в світі. Як же тоді він міг її переслідувати?
— По снігу нас вистежити не важко, — відповів Себастян на невисловлене питання.
Ах так, сніг, ну, звичайно!.. Дженнсен смиренно кивнула — лють перетворилася в страх.
— Один з кводу?
— Я не впевнений. Але солдат д'харіанський. Він з'явився невідомо звідки. Мені довелося вступити в сутичку. Я вбив його. Тепер нам треба поспішати, неподалік можуть виявитися й інші.
Дженнсен була занадто налякана, щоб сперечатися. Доведеться рятуватися втечею. Думаючи про людину, що з'явилася з темряви, вона прийнялася допомагати Себастяну сідлати коней. Сівши на них, вони понеслися вперед настільки швидко, наскільки дозволяла щодалі темніюча ніч.
Через деякий час довелося дати коням відпочинок і йти далі пішки. Себастян був упевнений, що їм вдасться відірватися від переслідувачів. Сніг робив ніч світлою, незважаючи на хмари, які майже весь час закривали місяць, і з дороги було збитися важко.
До наступного вечора вони були настільки виснажені, що, незважаючи на небезпеку арешту, були змушені зупинитися. Спали сидячи, поруч один з одним біля невеликого багаття, притулившись спинами до якогось впалого дерева.
День слідував за днем, а переслідувачі так і не з'являлися. Дженнсен стало трохи спокійніше. Вона зрозуміла, що так просто їх не зловиш.
Настали сонячні дні, рухатися стало легше. Однак саме гарна погода і доставляла Дженнсен масу хвилювань: сліди на снігу могли допомогти переслідувачам наздогнати втікачів.
Вони затримувалися на проїжджих дорогах, які доводилося перетинати, — щоб збити з пантелику і заплутати солдат.
А потім знову пішли снігові бурі. Подорожні насилу рухалися вперед, намагаючись не звертати уваги на сніг і вітер. Поки вони розрізняли перед собою дорогу і могли переставляти ноги, ніщо не могло змусити їх зупинитися, — адже сніг, їхній союзник, швидко замітав сліди. Досвід усього життя підказував Дженнсен, що по такій негоді вистежити їх просто неможливо. І знову у втікачів з'явилася надія, що вдасться вислизнути з аркана, який вже майже обвив їх шиї.
Вони вибирали дороги і стежки випадковим чином. Дженнсен радісно зустрічала кожну розвилку, тому що вона надавала переслідувачам ще одну можливість помилитися. А коли втікачі проходили по бездоріжжю, падаючий сніг замітав сліди, і ніхто вже не зміг дізнатися, куди вони тримають шлях.
Дженнсен дуже ослабла, але, незважаючи на це, дихалося їй набагато легше, ніж кілька днів тому.
Подорож була виснажливою, і, здавалося, давно сховавши сліди втікачів погода ніколи не змилується над ними, проте це відбулося. Одного дня після полудня вітер, нарешті, ущух, і тихий зимовий день засяяв у всій своїй красі. Втікачі наздогнали бредучу по дорозі жінку. Порівнявшись з нею, Дженнсен побачила, що та несе важкий тягар.
Погода покращилася, однак з неба ще продовжували падати великі сніжинки. Крізь просвіти хмар проглядало сонце, забарвлюючи сірий день чарівною позолотою.
Жінка почула кроки, відступила на узбіччя, підняла руку:
— Допоможіть мені, будь ласка!
Дженнсен здалося, що жінка несе маленьку дитину, загорнуту в ковдру.
По виразу обличчя свого супутника Дженнсен зрозуміла, що Себастян збирається пройти мимо. Він би напевно сказав, що не можна зупинятися, коли на хвості у тебе вбивці, коли по п'ятах слідує чарівник Рал. Але дівчина була впевнена, що за останній час їм вдалося втекти від переслідувачів досить далеко.
Помітивши, що Себастян скоса поглядає на неї, Дженнсен не дала йому можливості висловити свої міркування.
— Наче це Творець направив нас на допомогу нещасній жінці, — вигукнула вона.
Переконали Себастяна її слова або він просто не ризикнув обговорювати наміри Творця, Дженнсен не знала, проте він негайно зупинив коня, зіскочив на землю і взяв поводи обох коней. Дженнсен зісковзнула з Расті і, потопаючи в глибокому снігу, підійшла до жінки.
Та простягнула свій згорток, як ніби сподівалася, що він сам все пояснить. Здавалося, в розпачі вона була готова прийняти допомогу від самого Володаря. Дженнсен відігнула куточок білого ковдри і побачила хлопчика років трьох-чотирьох, його спокійне личко було вкрите червоними плямами, очі закриті. Він явно горів у лихоманці.
Дівчина взяла згорток з рук жінки. Та була одних з Дженнсен років, але виглядала сильно виснаженою, переляканою і стурбованою.
— Не знаю, що з ним, — мало не плачучи сказала жінка. — Так раптово захворів…
— Що ви тут робите з ним в таку погоду? — Запитав Себастян.
— Два дні тому чоловік пішов на полювання. У найближчі кілька днів не повернеться. Не можу ж я просто так сидіти і чекати.
— І що ви збираєтеся робити? Куди йдете?
— До Рауг'Мосс.
— Куди-куди? — Перепитав Себастян.
— До цілителя, — прошепотіла Дженнсен. Жінка ніжно торкнулася рукою щоки дитини. Очі невідривно дивилися на його личко. Нарешті вона підняла погляд на подорожніх.
— Допоможіть мені довезти його. Боюся, йому стає гірше.
— Не знаю, чи зможемо ми… — засумнівався Себастян.
— Це дуже далеко? — Різко обірвала його Дженнсен.
Жінка показала на дорогу:
— Вам по шляху, недалеко.
— Наскільки недалеко? — Запитав Себастян.
Жінка не витримала і розридалася:
— Не знаю. Я сподівалася, дійду за день, але бачу, що до темряви не встигну. Боюся, це далі, ніж я зможу дійти. Будь ласка, допоможіть мені!
Посміхнувшись, Дженнсен взяла на руки сплячого хлопчика:
— Не хвилюйтеся, ми обов'язково допоможемо.
Незнайомка стиснула руку дівчини:
— Вибачте, що завдаю вам турботу.
— Перестаньте. На коні їхати не важко.
— Не можемо ж ми залишити вас тут з хворою дитиною, — погодився і Себастян.
— Коли я заберуся на коня, подайте мені хлопчика, — сказала Дженнсен, повертаючи дитину в руки матері.
Опинившись у сідлі, дівчина простягнула руки. Мати на мить замислилася, побоюючись розлучатися з дитиною, але потім передала його. Дженнсен поклала сплячого хлопчика на коліна, впевнилась, що йому зручно і безпечно. Тим часом Себастян подав руку матері і допоміг їй влаштуватися у себе за спиною. Рушили в дорогу. Жінка міцно трималася за Себастяна, але очі її невідривно стежили за Дженнсен і хлопчиком.
