Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Сироватка до співів мало вдатний, слухає та думає. Ввечері перший зіскочить з воза, назбирає хмизу, сухої нехворощі—залізняку, що спалахне жарким полум’ям і обпалить обличчя, принесе води, а інколи й воли попасе вночі. Його Савур іде в поводі за возом, він за ці півтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважає чумаків бувальщинами зі свого сторожового життя, розповідями про нечистого та інше відьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрічався з рогатим око в око, він же тільки раз вицупив його за хвоста з — під греблі. Розважає чумаків Мокій, а думка його кружляє, як чайка над поруйнованим гніздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й вертається знову, Й слухати скрип чумацьких коліс козакові вже недовго. Допитавшись на Січі, де стоїть зимівник Мартина Драпака, він поїхав з чумаками, котрі прямували через ті краї. З чумаками й ситіше, й безпечніше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподівався вивідати у Драпака щось певніше про Лавріна. Може, той знає, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврін прибився на Драпаків хутір. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумаків або через козацьких товмачів запитати в перекопського мурзи, де він зараз є, й спробувати викупити. Викопає Мокій свої гроші у Військовій Скарбниці, трохи докладе кіш чи сам отаман. Коб тільки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв’язаний якоюсь ниточкою з татарами, тоді перемову треба починати з ним.
Димить сивим маревом степ, і стали на овиді хмари, неначе високі церковні бані, аж хочеться на них помолитися. А потім на баню сідає райська птиця, й, тільки придивившись пильно, пробудившись від сон — замрії, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохітва дрібно тріпоче крильцями, застигла в повітрі. Гарна птиця хохітва, думає Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив він їх сильцями біля Сліпої, «прости мені за те, Господи». Ту тиху лагідність мандрівки надщербила пригода, яка сталася на Мокієвих очах і з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байраці, зварили вечерю, поїли, й Мокій поніс до копаночки порожні казани, щоб їх помити. Поставив під кущиком, а сам на мить одвихнувся по нужді. Коли вертався назад, то побачив: щось шкрябається в більшому казані, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокій подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казані, вишкрябуючи, вигризаючи рештки каші, людина. Мокій не став кликати когось собі в поміч і не став лякати кашоїда, а підійшов ближче й тихо мовив:
— А чого ж це ти, чоловіче, наче пес, вилизуєш чужі казани?
Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козакові стало страшно. Й одіж на парубкові була пошматована, пошарпана, крізь дірки світило тіло.
— Хто ти такий, парубче? Звідки ти взявся? — запитав Мокій.
Парубок мовчав. Він не кинувся на Сироватку й не втікав, — либонь, міра його душі переповнилася вщерть. Бо якусь мить він ще сидів на землі, скулившись по — собачому, зчепивши на колінах руки, а тоді враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокій присів біля парубка, спробував його заспокоїти:
— Отакої. Козак, парубок і… в плачі.
— Я… не козак, — схлипнув парубок. — Я од пана втік. Філоном мене звати.
Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на інше, Філон почав оповідати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнім часом. Він сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповідає цьому старому чумакові чи козакові про свої злигодні. Либонь, прийшла пора оповісти будь — кому. Він оповідав і сам дивувався тому, що сталося з ним, не вірив, що подолав стільки верст, стільки перепон. Ховався в лісах, спав під копицями, годувався вим’ятим з колосків зерном, і знову хижі ловці нападали на його слід, і знову він утікав. Пробирався на Січ, добився аж сюди й двічі натикався на шляхетські залоги, які заступали всі дороги на Запорожжя, і вже не сподівався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на шиї, і жива душа сама не йде з тіла.
Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана — Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтіли десь близько — близько від очей сльози.
— Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, — мовив.
Він покликав Драгожила й переповів чумацькому отаманові все, що почув від парубка.
— Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, — сказав на закінчення.
Драгожил довго чухав потилицю, то здіймав, то знову одягав шапку. А тоді мовив:
— Дуже це небезпечно, бо ж не сам я їду, а від громади… Може все прахом піти, але коли така справа, є у нас один викрут. Прихворів у нас на самому початку чумак Микола, Оверків батько, і ми залишили його в Мар’янівці, в родичів. А в компукт чумацький він уписаний.
— Тоді нехай оцей парубок і буде Миколою, — пораяв Сироватка.
— Воно то так… Але ж Микола сливе дід.
— А хіба в Філона на пиці написано, скільки йому років і чий він син, а тепер батько? Перемінимо чумаків на возах, хтось із старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо ім’ям того чумака. Та й по всьому.
— А так, — погодився Драгожил. — Кебетливий ти. Ходімо ж та порадимося гуртом.
Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потім нагодував Філона таранею та хлібом із салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасі, й випросив в одного з чумаків для Філона чоботи. А тоді помовчав і сказав сумно: — Як не знайду свого сина й вернуся на Січ, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь світ, і я, мабуть, один.
Опівдні Сироватка попрощався з Драгожилом та іншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а він повернув праворуч. Коли тінь подовшала на півтори ступні, під’їхав до урочища Деркачі, посеред якого, як казали, стояв Драпаків хутір. Болото Деркачі лежало в не глибокій, але широкій долині, мабуть, з нього витікала і якась річечка й текла до Дніпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нічого й не побачив: і в ліву, і в праву руку стіною стояли очерети, тут і там купами росли верби, а далі зеленіли якісь інші дерева, мабуть, то й був хутір Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку — той же очерет, ті ж верби, в ліву — те ж саме, ніде ні гребельки, ні дороги, ані будь — якого сліду. Найбільше дивувало Сироватку те, що не видно ніякого сліду. А мусив він десь бути. Стояло пізнє літо, вода далеченько відступила од весняної одмітки, позначеної змійкою покинутих на березі комишів, осоки та паліччя, поміж зелених бородавок купин на рудому болотиську повідпечатувалися навіть якірці лапок куликів і плисок. Сироватка вирішив пошукати дороги іншим способом. Зупинив коня біля високої гіллястої верби; не злазячи з сідла, роззув чоботи, зняв і кинув у траву шаблю та пояс і, вхопившись обома руками за міцну гілку, поліз на дерево. Покректуючи, остерігаючись, щоб не зірватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище якої на рівні людського зросту висіло одразу троє воронячих гнізд, далі лізти не зважився — кора була гладенька, аж слизька, й гілка тонка. Виднокіл йому трохи затуляло вербове гілля, але й крізь нього бачив острів. Теж неясно — його береги скрадали очерети й верболози, далі гнулися верби, а за ними — шапки дубів, кленів і видніло щось чорне чи сіре. То, певно, й був зимівник. Сироватка приглядався довго, але побачив тільки ріг хліва чи хати. Мокія стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирішив посидіти якийсь час в оцьому дозорі, — може, появиться хто біля хутора, — але над головою розкаркалося вороння, й він поліз униз.
Савур скуб траву. Мокій забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена піна, розгнуздав (він взагалі рідко коли його загнуздував, кінь слухався повода й так), трохи поміркував, узяв за повід і повів у ліву руку, де ще раніше запримітив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсідлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сідло й весь риштунок — рушницю, шаблю, пістолі, схожу на качку порохівницю — натруску, примоцував гіллячками. Савур одразу ж ліг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезінкою. А він дістав з тороків хліба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобідав, по тому роздягнувся й поліз у болото. Нарізав ножем очерету й міцно, по — татарськи, з’єднав ликом докупи два сніпки, прив’язав до них одежу. Застромив у сніпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикріпив до очеретяних чубів міцне, скручене вчетверо лико, — плотик був готовий. Поплескав по шиї Савура — од кожного поплеску вставала легенька курява, почухав за вухом, розправив обтріпану мичку чубка. Повільно зайшов у воду. Кінь дивився йому вслід — не піде з миска, поки не вернеться Сироватка.
