Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

Мокій брів повільно, щоб не провалитися і не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й різкий, терпкий, що трохи освіжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбігалися водяні курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай і дременув з переляку, аж залопотіло латаття. Сироватка перебрів одне болото, вийшов на горбок, перепочив і почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, ніде не шубовснув глибше, як під руки, не обірвав плотика й не намочив одежі. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пішов угору, на зелені скирти дубів та кленів. Залишилися позаду осоки; чорні, помащені чумацьким дьогтем чоботи м’яко шелестіли в траві. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж відмітив Сироватка. Він ішов помалу, вже бачив високу темну лісу й стріху, повернув праворуч, в обхід, і підійшов до засторцьованих шелюгом воріт. Вони були прочинені й хилилися набік, крізь них Сироватка оглянув усе подвір’я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сірою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сіньми; з двох вікон, які виходили в двір, одне було затулено подушкою; праворуч — рублений хлів, до нього приплетений довгий лісяний хлів, з лівого боку — клуня, теж приземкувата, розчинена навстіж, ще якісь хлівці, сажі та погрібці. Все — під одним накриттям, тільки клуня трохи вища. Посеред двору — колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив’язують для рівноваги, одірвалася, валяється в траві, ніде ні пса, ні худобини й жодної живої душі. Можна було подумати, що обійстя порожнє, коли б скрізь по ньому не чорніла купами земля. Деякі купи вже поросли лободою, інші були свіжі, ще не поруділі від сонця. Мокія те немало здивувало й насторожило, вже навіть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж і приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. «Біда біду перебуде». Навмисне, щоб скрипнули, підважив ворота, прочинив, зайшов у двір. Під хлівом на купі очерету лежав чоловік. Він теж побачив Сироватку. Дивився на нього білими, гейби в більмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватці од його погляду щось пригасло в душі й похололо в животі: такої нечистої сили ще не стрічав. Був чоловік без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальців.

«От і дотопкав свою стежку до призьби, — подумав Сироватка. — Отут жаба й цицьки дасть». Того, що побачив, було досить, аби зрозуміти: ніг йому звідси не винести. Сироватці стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бігла поперед думки про смерть, як вівця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволікати, а також виказувати страху. Сироватка підчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землі), чемненько привітався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде — сам розумів, що змолов дурницю, але на інше одразу не здобувся. Білоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсім не по — християнському, і коли б уже з хати вибіг дванадцятиголовий змій, Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловіки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий — зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорній сорочці, в чоботях з обрізаними халявами; обминаючи копці, вони підійшли до Сироватки. Витріщилися на Мокія, неначе він з хмари впав.

— Звідки такий узявся? — запитав стрижений по — козацьки.

Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такі люди здебільшого лагідні вдачею, але зараз у таке Мокій не вірив.

— Каже, завернув, води попити, — скривив сухі, потріскані губи білоокий і випростав з — під себе праву руку. Сироватка помітив, що на ній немає пальців. — Напоїмо? Нехай вип’є весь колодязь?

— Як завернув? — здивувався стрижений у кружок. — І не мокрий ніскілечки?

Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намірявся. Люди ці непевні, прихід його на острів для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душі, відчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивців жартом:

— Я по лататтю. З листка на листок, зі стеблини на стеблину. Бачите — й підошви сухі, — показав зчовгану в один бік підметку правого чобота.

— Як Ісус Христос по воді, — глумливо й невдоволено скосив очі схожий на ченця чоловік. — Може, й нам покажеш чудо?

Сироватка усміхнувся знову, відповів по—євангельськи:

— «І побачив Ісус лукавство їхнє, і не робив чудес, бо не вірили».

Всі троє зглянулися поміж собою, а Сироватка смиренно опустив очі. Він не міг відгадати, хто ці люди, але розумів, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звідси. Це або комишники, що вбили господаря й посіли його добро, або втеклі в’язні. Бач, в одного й штемпель на лобі. Страх цупкенько тримав у кігтях Сироватчину душу, але він ще раз подумав: показувати, що боїться, не можна. Слова із Святого писання зірвалися йому з вуст самі по собі. Боже слово Сироватка знав, мав у кузі над Волошкою Євангеліє, читав його, не все тямив, а що осягав, приміряв до степу, до козаків, до свого життя. Зараз щось немов підказувало йому, що треба триматися за Боже слово.

— Й чого ж ти мандрував степом? — запитав схожий на ченця.

Сироватка знову відповів ухильно:

— Лисиці мають нори, птаство небесне — гнізда, тільки синові людському нікуди голови прихилити.

— То це ти приніс її сюди? — вперся білими бликалами той, що сидів на очереті. — Чи прошкував кудись?

— Ти віруєш, що Бог один, — тицьнув пальцем Сироватка. — І біси вірують, та й тремтять. А басурмани — не вірують. Й треба принести в їхнє царство страх Божий і слово Боже. Розбуджені святим духом, вони прозрять.

Всі троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивості, роззувся й сів на очерет.

— Просіть, то й дасться вам. Гріховна вода на святих устах стане святою, — так само покірно мовив.

— Принеси, Єлисею, води, — скривившись, неначе йому болів живіт, кивнув головою білоокий.

Схожий на ченця комишник пішов у сіни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, — брали її десь з копанки, мабуть, полінувалися прив’язати цебер і полагодити журавель, — але Сироватка вдавав, що п’є із задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животі.

Він ще не вирішив до кінця, що йому робити далі, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловік — гріх такого зачіпати. Та й не тримає мирського в пам’яті, у нього в голові свої, не знані простим людям заміри і клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловіка одягом і виглядом. Але хіба не міг скопирснутись недавно? Та й на самій Січі немало таких, кому в голові зацвіло. Іншого викруту не бачив.

Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспішали щось чинити — куди він подінеться, хотіли подивитися, що буде далі, порадитися між собою. Двоє, що досі стояли, посідали на траву, чухмарилися, позіхали. Єлисей обмацував голову, неначе по ній допіру товкли товкачем і він шукав на ній гулі.

— Болить, клята, — поскаржився. — Крутить щось, так гірко крутить — і все на захід сонця.

— Пар голову хріном, — порадив Сироватка. — Хрін — божий корінь.

— І не спи на захід сонця, — чвиркнув під ноги білоокий та поліз рукою до кишені по люльку.

— Мирон теж спить, і йому нічого, — одказав Єлисей.

Сироватка й собі хотів дістати люльку, а тоді спохопився, поліз у черес, покопався там, дістав маленького, з рябенької шматини вузлика, розв’язав, нахилився до Єлисея:

— Підставляй долоню. Це — попіл розрив — трави, спаленої на вогні, затепленому од непогасної лампади. Ще якби була непочата вода… — «Де вона в них у ката, — подумав, — коли ось ця болотом смердить». — Ну, нічого, зап’єш простою. — Й висипав на широку, в мозолях долоню трохи чорної сажі.