Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
«Де такі мозолі нагнав? — знову розмірковував про себе. — Мабуть, копаючи оці ями. Для чого вони їх риють?» Крутив думку так і так, потроху ставав на певному здогаді. Шукають скарб. Знали, що в господаря було золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
Єлисей вийшов з сіней, утерся рукавом сорочки, знову помацав чорними пучками голову.
— Наче полегшало.
— Коли полегшало, ставай варити куліш, — мовив білоокий. Було видно, що він тут ватаг або принаймні намагається вестися, як ватаг, бо Єлисей і Мирон не вельми потурали на його слова.
— Я вчора варив, — гребонув брудною чорною п’ятірнею волохаті груди Єлисей.
— А я позавчора й позапозавчора, — настовбурчився Мирон.
Заходило на сварку.
— «І прийшов до них з ложкою божий чоловік…» — неждано обізвався Сироватка. — Давайте я зварю.
Сироватка варив куліш у чималенькому мідному казані посеред двору. Ще він не зварився, а по двору дух пішов, аж комишники засалапали язиками, як голодні коти. Приправив його запорожець старим салом, ліщиновим листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересі з півдесятка стручків. Зготував дві страви: одну рідку, другу густішу, домішавши туди трохи гречаного борошна. Опріч пшона, кількох шматків сала на дні бодні та ворочка гречаного борошна в коморі більше не було нічого. Комишники доїдали Драпакові запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля біля хутора лежала неорана, й не було в хлівах ніякої худоби, навіть буда біля хати стояла порожня — пес або забіг, або його забили.
Комишники лигали гарячий куліш, аж тріщало за вухами. Вони забули про кашовара, і йому залишилося тільки трохи рідкої юшки. Сироватка їв не поспішаючи, ложку ніс до рота красиво, підставляючи під неї човником долоню. Він не дивився в бік комишників, що повиверталися на очереті, палили люльки. Заходила ніч, й глибше вступав Сироватці в душу страх. Він знав усі чари ночі. Добрі й лихі. Для доброго — добрі, для лихого — лихі. Те, на що не одважується злий чоловік удень, одважується вночі. Темніє його душа, й темніють очі рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його крутилась, як шапка утопленика у вирі, її не тягло вниз і не викидало до берега. Не бачив іншого викруту, як тільки той, за який ухопився з самого початку.
Підвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив’язав до нього мотузок, хотів зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона погана: там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка подумав, що оцей білоокий, Денис, хутірський оддавна. А ті двоє — зайшлі. Або набилися Денисові в компанію силоміць, або сам звідкись закликав їх, втративши надію самотужки, однією рукою викопати Драпакові гроші. Погромисько довкола стояло страшенне — копці чорніли і в хліві, і в сінях, шули були повихитувані, одвірки попідпилювані та порубані. Й те мотав на ріденький, м’який вус Сироватка. Помивши казанок, одгріб попіл, набрав у жменю жару й поніс до чобіт, що стояли поміж вогнищем та кулями очерету, на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло, й він ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобіт, потім у другий, почав узуватися набосоніж.
— То нащо? — перелякано витріщив очі Мирон.
— Кольки з ніг виганяю, — байдуже одказав Сироватка.
Комишники не бачили, як він поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче притиснув, придавив жар до мокрих устілок. Припекло добряче, проте він того нічим не виказав.
Сонце вже сховалося, оточене з усіх боків будівлями подвір’я огорнула півтемрява. Сироватка сидів навпочіпки над пригаслим вогнищем, його обличчя й розчепірені пальці рук відсвічували червоно, губи беззвучно ворушилися. Сироватка шепотів молитву, але так, що з губів викільчувалися тільки окремі слова, найчастіше то були «сатана», «страх», «кара Господня». Сироватка теж знав злі чари ночі.
Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон, коли до нього підійшов Сироватка, навіть завовтузився і посунувся ближче до Єлисея.
Проте на ніч вони замкнули його до рубленого хліва біля хати. Правда, не впихали силоміць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що божому чоловікові тут спатиметься найкраще. Сироватці вчувся в його голосі глум, він подумав, що Денис не вірить йому до кінця, але вдав, буцім нічого не помічає, мовчки пішов у хлів. Брязнула залізна закрутка, загупотіли по стежці кроки, заскрипіла на ґанку одірвана мостина, й все стихло. Сироватка лишився сам. Він довго призвичаювався до темряви, але вона була така густа, що не бачив і своєї простягнутої вперед руки. Обійшов хлів, помацав: плахи міцні, припасовані щільно, знизу — поміст, лати під покрівлею — одна біля одної й грубі, в дві руки, — комишники знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав біля очерету. По тому розперезав сніп, ліг. Дивився вгору, де сіріло кілька дірок, слухав тишу. Кумкали в болоті жаби, попугукував на острові сич. Був старий, Сироватка розпізнав по голосу: оте «у — у–уу» — довге та протяжне, ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом од їхнього крику не проймався.
Десь у кутку шкрябала миша, в хліві пахло мишачим послідом, видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур і риби майже вивітрився, Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокій ворушився, під ним тріщав очерет, і тоді миша замовкала; лежав непорушно — починала точити знову. Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому дневі, — все одно нічого не одгадає й не розплутає, — а гарненько заснути. «Біда біду перебуде, як було, гірше не буде». А ранок підкаже сам, що робити. Так і вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав під голову, сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нічниць, склепив очі й мовби провалився в чорний човен, і вже той поплив, повіз його по тихій річці. Сироватці снився віз, що стояв на стернищі, а на возі плуг і борона, одна голобля воза прив’язана орчиком до полудрабка вгору, й на ній, на дротині, — казанок. Ще тільки ранок, ще леміш не скуштував землі, Сироватка прив’язав казанок заздалегідь, щоб не баритися в обід. І віз, і плуг, і борона, і казанок — Сироватчині. А десь у долинці пасуться коні. Теж його. Мокій їх не бачить, його пориває в той бік — щоб не зайшли в чуже, щоб їх не зайняли. І так йому тривожно, так мулько на душі: займуть коні або й вкрадуть їх. «Треба піти подивитися», — подумав, і в ту мить його щось мовби штовхнуло.
Ще встиг подумати: все життя йому сниться один і той же сон — у нього крадуть коні. Сон ніби й гарний — Мокій господарює на власній землі, але коні — то хвороба, та ще покража.
Так само, як і звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в ній світилося два вогники. Дві зелені цятки стриміли зверху, вони ворухнулися, зникли й зайнялися знову. «Кіт», — подумав Сироватка, хотів покликати, та враз йому пригадалася розповідь кума Шевчика, як той колись у селі глупої ночі покликав кота. Чорний — чорнющий кіт перебіг перед Шевчиком дорогу за кілька кроків і шаснув за пліт. Шевчик підійшов до плоту й ласкаво так: «Кицю, кицю», а звідти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчикові піднялася на голові шапка: «Кицю, кицю!» Кум утікав, аж погубив чоботи.
«Може, й це такий котяра», — подумав Сироватка. Він тричі перехрестився, перехрестив зелені вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголів’ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантині, почулося голосне злякане «няв», і моторошні зелені жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сісти в чорний човен. Але човен довго не підпливав, а коли таки приплив, повіз його не по тихому плесу, а поміж розбурханих порогів. Сироватці приснилися зелені вогники, але вони світилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими ріжками, гострою мордою і довгим язиком, яким облизувався по — котячи. Вони шинкували у січового корчмаря Нерчика, але в корчмі сиділи тільки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарі з тернівкою. Вони обоє добре впилися, й чорт співав по — козацьки, а Сироватка мекав по — чортячи. А тоді заходилися гуляти в переваги — ваги, Сироватка чорта піднімав, а чорт Сироватку — ні, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, і нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокій і далі тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрі приятелі. А тоді Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготів і злизував язиком з ріденьких повік сльози: «Оце щоб не хитрував і не збиткувався». Сироватка вертівся, перекидався з боку на бік, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому в боки кулі очерету.
