Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
А в писаній відповіді Запорізькому Війську, даній Сагайдачному, було сказано: король не спішить з виконанням мандатів, виданих проти Борецького і товаришів — "чекає, що признаються самі, що погрішили против його маєстату, як то вже один признав перед й. кор. милостю" 1. Це був, значить, заклик до митрополита й інших владиків піти за прикладом Курцевича: особисто ставитись перед королем і вдарити чолом за допущене порушення його прерогатив. Чи мало б це якийнебудь наслідок, трудно сказати; Курцевич, кінець кінцем, так само не дістав свого "престолу", як і ті, що не поїхали 2.
1 Знаємо це тільки з цієї ж "Юстифікації".
2 Втративши надію, він виїхав 1625 р. до Московщини і там закінчив життя як архієпископ володимирський, теж тільки Володимира Суздальського.
Але факт той, що Борецький з товаришами не послухали королівського заклику і тоді перед ним не поставились. Толкували тепер це тим, що під тодішню скрутну годину Речі Посполитої не хотіли займати короля своїми приватними справами ("нам під таку велику небезпеку вітчини належало більше про її цілість думати, ніж про гонор свій") — очевидно, на осіннім соймі 1621 р. А на новий сойм, січневий (1624 р.), прибути не можуть "через недостаток" і "велику здоров’я неспособність" самого Борецького, "хоч випадало б йому з Смотрицьким ставитись принаймні, щоб подякувати за глейти (охоронні грамоти), прислані від короля. Тому приносять писану "Юстифікацію" — оправдання цього посвячення, в додаток до виданої перед тим "Верифікації", що очищала їх з обвинувачень в політичних злочинах, зраді і т. д. Тому коротко тільки згадують про ті обвинувачення, що були піднесені проти патр. Феофана і його посвяченців (між іншим вказують, що, крім посвідчень інших трьох патріархів, він привіз з собою також рекомендацію від царгородської {єзуїтської місії!). Головний же зміст їх писання — це вияснити, що своїм посвяченням вони не мали ніякого заміру образити маєстат королівський чи порушити його прерогативи. Стараються ослабити допущене порушення його права презентації тим, що, мовляв, король, обов’язуючися обсаджувати православні владицтва тільки особам, послушним патріархам, тим самим якби дозволяв таку обсаду. Це, розуміється, було натягання, більш щире і правдиве було пояснення, що мусіли так поступити, бо інакшим способом оновити ієрархію не було надії. Патріарх, посвячуючи, ставив цим посвяченцям в обов’язок старатися потім у короля потвердження. Коли король схоче, щоб вони замість себе висвятили правильним порядком на православні владицтва інші особи, вони радо це зроблять: важно, щоб відновлено було цей старий, правильний порядок. Посвяченці не мають ніяких персональних амбіцій і пожадань — їм важно привернення законного порядку в ієрархічних відносинах.
"Юстифікація" таким чином у новій лагіднішій і покірнішій формі розвиває тези II частини "Протестації" 1621 р., дуже часто сходячися з "Суплікацією" і в аргументах, в цитатах, в виразах — цілком природно, тому що обидві записки вийшли з того ж самого осередку і були двома редакціями одної петиції, відмінно уложені на дві різні адреси. Наводити ці виводи "Юстифікації" в повній формі не бачу потреби. Запитую тільки цікавий панегірик "вільності" з вступної частини записки. Звучить він тут доволі несподівано, але цей афект до вільності в контексті ослаблюється тим, що ця вільність тут трактується як друга сторона послуху. Записка вихваляє одвічну вірність і послушність руського народу, згідно з наукою ап. Павла про послух богоуставленій владі, — "спочатку князям руським, потім королям польським і в. кн. литовським" 1, і саму вільність виводить не з "натурального права" або конституційного договору, а з чисто шляхетського становища як класову привілегію, результат надання монарха за вірну службу.
1 Пор. вище "Суплікацію".
Античні ідеї громадської свободи, зацитовані авторами, переплітаються найбільш курйозним способом з поняттями середньовічного феодального устрою. Мішанина, характеристична взагалі для ідеології XVII — XVIII ст.:
"За свою вірність, послушність, щирість і жичливість одержав від них, як від слуг божих на добро його даних, похвалу. Одержав від них те, що в людях найбільше й найкраще. Одержав від них, чого людина з природи своєї прагне. Одержав те добро, що між усіми добрами цьогосвітніми найбільше, і найліпше, і наймиліше, і найложадніще. Одержав — мовимо — славу своєї доброї діяльності, одержав вільність, правами надану, привілеями забезпечену, конституціями затверджену, присягами подану в непорушність майбутніх віків, поки їх стане.
А та золота, а краще — неоціненна, так її названо, вільність, — що вона і якої ваги, то сам того не знає й не бачить, котрий її на шальки з цнотою не викладані з усім цьогосвітнім добром не важив! Це те добро, — як сказав Салюстій, — котрого порядна людина не тратить, як тільки разом з душею 1. Добра того порядний чоловік, як власної душі, стереже і не випускає, аж тільки разом з душею.
За ті згадані шановні заслуги у в. князів, панів своїх, і королів польських, і преважні відваги шановного народу руського одержав він свою вільність — поруч їх мил. рівно з іншими двома народами: польським і литовським в сенаторській поважності засідати, над добром їх панств, а вітчині своїй радити і з усіх достоїнств, прерогатив, урядів, заволання, свобід, прав і вільностей тішитися. Дано то йому як рівному до рівного, як вільному до вільного народу польського в спільність честі і в єдність тіла сполученому й інкорпорованому народові: княжатам, панятам, шляхті й рицарству, духовним станам і світським. Дано тоді ж зараз і людям того ж народу міської кондиції свої права і вільності, за його вірність підданства і зичливості щирість 2. Ту безцінну нашу вільність загальним нашим, кров’ю купленим клейнотом уважаємо!
Вона в минущім цьогосвітнім пожитті дорогша нам, ніж найбільші маєтності, миліша, ніж здоров’я, важніша, ніж життя, бо ж вона на житті всякої скороминущості — побожній чесності і мужньому подвигу уфундована. Її втрата робить чоловіка жодних достоїнств не гідним, не учтивим, безчесним виволанцем. Але навпаки — здобуття її робить і найнижчого чоловіка високим, визначним, поважним, славним, до всяких достоїнств відповідним, всякої честі і заволання гідним. Тому Діоген, запитаний, що в житті найкраще, відповів: "Вільність — бо коли вона розтрачена, нелегко привертається" 3. Він же, в цілості вільності "сіль афінську" добачаючи, за краще вважав при ній, хоч і умаленій, зіставатись, ніж на багатствах Кратерових.
1 De conjur. Catilinae (цитати оригіналу).
2 Пор. "Суплікацію" више, с. 277.
3 Laertii liber 6.
Що ж у нас вільність як неможливість свобідного життя? То значить жити не з хвилевого настрою старших, але на підставі прав, прийнятих добровільно. А над неволю що в житті людськім тяжчого, що незноснішого? З огляду на неї той нарід вільний лакедемонський, коли Філіпп Македонський смертю загрозив і питався, про що вони думають під той наглий час своєї смертельної небезпеки, так відповідають: "Тільки щоб мужньо вмерти". І Плутарх з того приводу зауважує: "Яке ж солодке добро свобода, що купується смертю, і яка прикра річ неволя, що їй протиставляється смерть" 1.
Солодка, дійсно солодка вільність, бо за неї з радістю виставляється на небезпеку не тільки маєтність, не тільки здоров’я, але й саме життя! Відвага життям, як бачимо, здобуває вільність; відвага життя, набувши, її стереже, і не тратиться вона інакше як з відвагою життя. "Не можна того змусити до неволі, хто готов віддати життя за вільність". Тому той славний Брут, даючи раду своїм поневоленим співміщанам (!), так говорить: "Мусимо вибрати одно з двох: свобідне життя або славну смерть, бо далеко корисніше чесно вмерти, ніж безчесно жити" 2. Під цим і благословенний апостол, котрого науку заложили ми фундаментом нашої мови, підписується тими словами: "Краще мені вмерти, аніж би хтось моєї слави мене позбавив". Така відвага славної смерті!
