Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
І певно — як сьогодні: бий, в’язни, саджай, мордуй, карай, віддаляй, викидай, бануй, гони! І завтра теж, і те ж саме позавтра, і таке щодня робить та унія (вибач нам, ясний сенате, цю смілу правду, на котру ми очима нашими дивимося) — нехибно до того ж прийти мусить! Часто-бо, як терпцю не стає, настає роз’ярення! Цього — знов кажемо — не дай, Христе боже, нам і вітчині нашій милій дочекати. Бо до замішання привести державу може кожде ледащо, а з замішання до спокою вернути — це один Бог потрапить. Наші відступники як 28 минулих літ на тім були, так і зараз нашу милу вітчину до замішання приводять. Це ми вельможностям в. як батькам вітчини і найпершим по найвищій владі протекторам законів, прав і свобід наших вчасно й серйозно до відома подаємо і заразом унижено просимо: над гідним пожалування народом нашим руським змилосердіться" (с. 700-6).
"Вже тим звичайним словом: "Дитина не плаче — мати не чує", — вельм. в. не можуть відказати: плакали ми й плачемо, стогнали й стогнемо, докучаємо, просимо, приватно і публічно, усно — і от на письмі, на кожнім соймі подаємо кривди і насильства, що їх маємо від відступників наших і знаємо, що ті наші прохання й плачі до ух вельм. ваших доходили й доходять. І тепер покірно з плачем просимо вельм. в.: з вашого сенаторського обов’язку руку помочі в тім насилуванні прав наших і ламанні вільностей наших. Бо їх упадок — упадок того преславного королівства. Бо відміна одного закону тягне за собою руїну всіх: як у будинку все падає, одного бруса вийнявши.
Одно право — як ми вище сказали — одвічне право наше, народу руського: його електи мають бути презентовані від королів польських до константинопольського патріарха. Звідки інде ми нашим духовним не можемо мати посвящення — без відміни віри нашої. Друге право — аби престолу митрополитанського і єпископських ніхто інший не засідав і бенефіцій не вживав, тільки ті достойники духовні, котрі від патріарха константинопольського законно були посвячені. Того й сама свята справедливість вимагає, наказуючи кожному з свого власного добра тішитись.
Не лишайте ж, вельм. в., унижено просимо — не лишайте нас, браттю свою, в тій великій безправності, в тих незносних насильствах! Від відступників нашої віри, аби вони нас учили, не потребуємо, від св. митрополитів руських здавна навчені бувши. Іншому пастиреві послушенства духовного віддати не можемо, бо маємо свого — божим і людським правом нам даного. Тому просимо вельм. вашу: звольте вставитись і перед собою (сенатом в цілім), і перед королем й. м. за нами, народом руським грецької релігії, аби релігію нашу згідно з частими своїми обіцянками королівськими зволив заспокоїти на тім соймі самим ділом, а не словом, а обмовленим і обвинувачуваним духовним старшим нашим, універсалами королівськими інфамованим — честь і ласку свою привернути і престоли єпископські їм надати рачив.
Просимо у короля й. м. того, що його попередники і сам він своєю присягою королівською народові руському непорушно заховати обіцяв.
Просимо тої вільності, котру він при вступі, за волею божою на те панство, застав у народу нашого руського, як вона 600 літ і більше в нього тривала, і протягом восьми літ свого панування нікому порушувати не дозволяв.
А заспокоїться нарід руський не розрубанням дитини, бо мати, хоч przyclepka, того не позволить: кричить, аби не рубали. Хочемо сказати: не через розірвання єпископій і роздвоєння митрополії! Бо то значило б не заспокоїти нас, нарід руський, в релігії і при правах наших полишити, але скорше — розспокоїти і в безправності потоптати!"
Таким чином аж під кінець ставиться ясно і виразно справа: не тільки відновити законний порядок обсади православних престолів, але й потвердити нинішніх посвяченців патр. Феофана й передати їм бенефіції, належні до цих престолів, а уніатських владиків від усього відставити. Але постулат цей усім попереднім не обгрунтований. Обгрунтоване було домагання привернення старого, мовляв, порядку, коротко і влучно сформульованого тут: "електи народу руського (шляхти) мають бути презентовані королем патріархові". Переконані наведеною аргументацією сенат і король могли б признати це домагання законним і ухвалити відновлення такого порядку надалі; щонайбільше могли б відсунути зараз же уніатських владиків, не поданих православною шляхтою і не посвячених патріархом, і запропонувати українському шляхетському народові "старої грецької релігії східного послушенства" подати на затвердження своїх кандидатів. Але владики Феофанового свячення не пройшли цієї законної процедури, так як її сформулювали самі автори "Суплікації", — вони не були презентовані королеві, не були подані ним патріархові! Вісім літ пізніш, коли новий король захотів піти назустріч бажанням українського громадянства, він поступив так, як вище сказано; тільки при тім ужив і Соломонового методу, що його вперед відкидають автори "Суплікації": роздвоїв митрополію, і по половині поділив владицтва, і запропонував православній шляхті подати йому на затвердження своїх електів, з владиків же Феофанового посвячення не затвердив нікого. З останніх слів "Суплікації" можна здогадуватись, що і в 1623 р. було говорено про такий спосіб розв’язання справи, хоч у соймових справозданнях і в інших документах не лишилось сліду того. Але затвердження Феофанових поставленців на їх номінальних єпархіях могло статися тільки з спеціальної ласки короля, добровільної або вимушеної. В 1621 р. київські круги і Сагайдачний сподівались вимусити у короля цю ласку, але не рішились поставити справу ультимативно. Тепер автори "Суплікації" просили посольську палату, сенат встановитися перед королем, щоб він був ласкав зробити цю милость українській шляхті. І дійсно, вони мусіли цим разом просити. Різкі тони їх записки не повинні нас вводити в помилку: ці різкості були не на адресу короля, ні сенату, ні сойму. Зараз, під ту хвилю, не було чим грозити — приходилось благати. Єсть певна диспропорція в рішучих виразах у деталях і фактичним характером прохання. Промова Древинського грозила бойкотом оборони Річи Посполитої від турка, тепер не було такого шансу. "Суплікація" грозить погибельними наслідками в будучності. Грозить справедливо, чверть століття пізніш Хмельниччина виправдала вповні ці герестороги. Але "будучність завсіди непевна", і для політиків 1623 р. віщування "Суплікації" не були переконуючими. І справді, мало хто з відповідальних політиків того часу побачив здійснення тих провіщань. В цій диспропорції цілком реалістичної, на юридичних і історичних фактах спертої аргументації права і дуже загальної і мало реальної його санкції (погрози за правопорушення), з одної сторони, і з другої — в деякім непогодженні тону вимоги з фактичною формою благання, лежить слаба сторона твору як цілості. Але поодинокі частини його блискучі: інтересні, живі гадки, живий тон (не свобідний, одначе, від зайвих повторень), живий ораторський нерв, пафос, який навіть при уважнім читанню змушує скандувати мову, блискучі каденції — все це притягає увагу до цього твору, невважаючи на його неукраїнську форму. В перекладі я старався можливо віддати ритм мови й її каденцію, поскільки це дозволяє відмінність старої польської мови оригіналу і нинішньої української.
"Юстифікація" митр. Ійова Борецького з усіма єпископами, адресована на той же сойм до короля безпосередньо 1, суцільніше витримує цей тон покірного прохання і оправдання. Безпосереднім приводом для того бере королівську відповідь на депутацію 1621 р., коли до нього їздив Сагайдачний з козацьким владикою Курцевичем. Король тоді, мовляв, сказав Курцевичу у відповідь на його оправдання з посвячення: "Маєш ласку нашу: скажи й іншим, аби вчинили те ж — дістануть ласку нашу!"
1 Пок. Голубєв передрукував її з одинокого йому звісного друкованого примірника бібліотеки Київської академії, без титулової картки, в Архіві ЮЗР, т. VII, 1887, і назвав в заголовку: Justificatia niewinnosci, мабуть по аналогії з "Верифікацією". Самі автори, ставлячи поруч себе ці два твори, називають цей другий у тексті просто "Юстифікацією".
