Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Що це ми щиру правду доносимо до відомості вельможності вашої, могли б ми докладно означити ті воєводства, повіти й міста, в котрих діється нам, народові руському, те незносне безправство і нехристиянські кривди. Але в. вельм., як тих повітів і воєводств старші, знаєте, що, де, в котрім місті діється через тих владиків, відступників руської віри. От Вільно, Мінськ, Новгород, Городно, Слоним, Берестя, Брацлав, Корсунь, Кам’янець та інші в Литві. От Більськ, Брянськ, Дорогичин та інш. — на Підляшшу. От Пінськ, Овруч, Мозир й ін. на Поліссю. От Володимир, Луцьк, Кременець та ін. на Волині. От Львів, Перемишль, Самбір, Дрогобич, Сянік й ін. у воєводстві Руськім. От Белз, Холм, Красностав, Бусько, Сокаль та ін. в воєводстві Белзькім... В багатьох з тих міст люди старого грецького набоженства, котрим право надане, з урядів лавиці міської ратушної викинені, з цехів ремісники усунені, від церков, що їх попередники в тім же набоженстві муром і деревом будували, віддалені. Терплять при тім незносні мордерства, в’язниці, баніції, віддалення від урядів, кари, секвестри і всякі, які тільки найтяжчі можна видумати, прикрості, глузування, наруги, зневаги і обмови (с. 290 — 2).
Що ми, шляхта, від тих Пакостів, Шишок, Стецьків 2, Душохватів, Палисвітів, Почаноських і Рутських, що під нинішній час владиків руських з себе удають, проти нашого заволання шляхетського і над обов’язок наш християнський терпимо, видать то сам Бог, знає король й. м. пан наш милостивий, відають і вельможності ваші.
1 От найвища рація цього відклику — принцип шляхетської солідарності.
2 Див. вище пояснення тих зневажливих прізвищ.
Вони нам нашого набоженства свобідно заживати не дають, пресвітерів наших хапають, мордують, нас самих в’язнять, коли наших духовних від них боронимо; позвами і мандатами турбують і до шкід приводять. А перед нами книги по гродах (щоб поскаржитися) в тих кривдах, що нам діються, позамикано! Гродські урядники протестацій від нас в таких справах не приймають! Возних і уповноважених, котрих до тих справ закликаємо, — карають і в’язнять! А що найбільш незносне — вони честь нашу, що нам і кожній чесній людині миліша від здоров’я, — калюмніями оббріхують і безчестять: нашу вірність в підозріння зради своїми обидливими протестаціями подати зважившися!
Все це мовимо, ясний сенате, під вірним шляхетським словом, і так воно єсть! Бо що нашу братію в однім повіті обходить, обходить нас усіх!
Шляхту — обивателів воєводств Вітебського, Мстиславського і Полоцького і почасти повіту Оршанського — братію нашу і братство Віkенське, що має в собі майже всі фамілії княжат, панят і шляхти народу руського, як коронних обивателів, так і В. кн. Литовського й Руського, — якийсь відступник владика полоцький NN, що себе називає Йосафатом Кунцевичем, важився за учасників зради подати до книг Браслава Литовського, іменем шановного сенатора — без відома його. Його шановне потомство, не допускаючи, щоб ця пляма калюмнії лишалася на всякої честі, гідним їх батькові, обов’язане того складача ганебних речей світові на ганьбу витрутити. А чесна обмовлена шляхта тих повітів і воєводств, стережучи гонору свого, мусять того доходити, щоб така, брехливо піднесена на честь їх інфамія, ніде в ніяких книгах не була і щоб той брехливий протестант був покараний як злочинець.
На Білій Русі — в Орші, в Мотилеві — той же полоцький владика вже п’ять літ тримає церкви запечатані. В Полоцьку й Вітебську, не маючи в місті ні церкви, ні дому, дозволеного на богослуження, через його заборону міщани мусять в дні недільні і в свята урочисті виходити за місто в поле, і то без пресвітера, бо того ні в місті, ні поблизу міста ховати не вільно! Люди небожата, не привиклій іншого набоженства, крім того, в якім родилися й виховалися, мусять за кільканадцять миль до хреста святого діток своїх возити. Через далекість і невчасність дороги багато їх без хреста з світу цього сходить. Новоженці для шлюбів, що заховуються в святім стані супружнім, так само далеко їздити мусять. Багато й таких єсть, що за весь час ні сповіді, ні спасенних тайн тіла і крові Христового не мігши доступити, без цього пожаданого віатику1 на той світ пускатися мусять.
А що вже найбільш жорстоке і над всяку міру тиранське і звірське — в тім Полоцьку Білоруськім 2 — той же відступник владика полоцьких померший, на кладовищі свіжопохованих, на прикрість міщанам тамошнім, минулого року казав відкопувати і псам на їжу, як стерво якесь, тіла християнські викидати! О нечесть! О неволя незносна!" (с. 294 — 8).
1 Подорожний запас.
2 Бо єсть Плоцьк у Польщі.
"Вже 28 літ ми терпимо ці кривди від відступників наших і королеві кождого сойму до відома доносимо: плачемо за милосердям, благаємо святої справедливості — і не можемо її мати! Кому ж то ми такі згідливі, ясновельможні п. сенатори? Чи то ми для наших відступників — зневажників прав наших — такі лагідні? Не їм, не їм, певно не їм — тільки королеві й. м., від котрого милостивої ласки чекаємо, що він не дасть далі нас кривдити. Стид і гріх давати над собою панувати, котрих владі ми не повинні підлягати! То тільки осел та мул робить!..
Тому зараз (і вас) унижено просимо: з обов’язку вашої сенаторської гідності звольте вставитися серйозно перед королем й. м., аби та кість сварки, вкинена між поляків, литву і русь, як ту унію пок. король Стефан назвати рачив, була викинена...
Нехай буде досить тої згоди, котру покійний пан наш милостивий між тими народами застав. За котру славив Бога пок. король Стефан, між тими народами її заставши, як то вище було згадано. Тих трьох народів — польського, литовського і руського — спільне піклування за Річ Посполиту дома, а поза домом, на війні згоду, рівність і всяке пошановання бачивши, ніякої незгоди між ними не видів, і тому іншого об’єднання і згоди понад ту, що була, потреби не добачав. Але то завважав, і справедливо, ні одна річ не приносить королівствам скоршого знищення і упадку, як насильство над вірою. І дай, Боже, аби те завваження пок. короля було далеке від нас. Бо унія наших відступників унію народу руського з Королівством Польським сильно термосить, рве і псує!
Хто бачить дим, мусить необхідно догадуватися там і огня, а при тім мусить мати в пам’яті, що злегковажена мала іскра справляє не раз велику пожежу. Сплюндрували татари Поділля, вибрали Покуття, спустошили добру частину Волині, глибоко захопили Полісся, винищили землю Львівську і Перемиську, сягають під Люблин, забігають під волості краківські. Чого ще далі сподіватись? Мазовшем Поділля, певно, не залюднювати ані Підляшшям Покуття, бо і ті землі потребують обивателів!
Не вміє татарин перебирати: бере кождого зарівно, хто попаде. Що ж тепер? Треба доконче боронитись від того неприятеля, що вішався над Поділлям, а тепер вже вішається над Польщею. А які настрої способимо ми між собою в середині нашої вітчини, щоб учинити відсіч і відпір тому щоденному неприятелеві, аби він на волості нападати більше не важивсь і не смів?
Не треба й говорити, які і без того вони голосні! Самі собою доходять до ух кожного відомості через плачі, лементи, зойки і нарікання по містах і містечках, нарешті й по селах королівських і панських покривдженого народу нашого руського, що був муром непробитим Королівству Польському, — що через унію люди з домів і маєтків своїх вигнані, ледве їх Понизов’я і Україна вмістити можуть!
Що наклюнеться, буде час, що вийде на світ, — мовлять звичайно. Бажаємо собі, щоб ми того не дочекали в вітчині нашій, котрої цілість нам миліша, ніж здоров’я наше. Бере татарин русина — а поляк на те крізь шпари дивиться. Коли починає доставатись полякові — русин тим не журиться. Що ж далі буде? Вже недобре, а далі коли б не було гірше! Зле способимось на однодушні настрої на оборону від того неприятеля і від кожного іншого! А не дай Біг, не стане стриму роз’ярення в домовім завзятті — не буде тяжчого окрутника (немилосердника) як домашній!
Поки ще стоїть повна згода горожанської унії на оборону цілості вітчини, свобід, прав і вільностей всіх трьох народів, — нехай буде викинена з-посеред їх та кість незгоди — тої (fictitive) фіктивної унії (церковної). Краще перед шкодою для перестороги зле віщувати, ніж по шкоді замість нагороди до розуму (reccollegowac) братись. Нехай Польща, Литва і Русь з ними разом краще перед шкодою до розуму візьмуться. Бо та велебна унія, як на око видко, в посполитім люді тих трьох народів нашу єдність і згоду справляє, яка між вовком і вівцею існує. І такого з нього певного ефекту сподіватись (котрого, Христе боже, уховай), якого наробила вона між греками і латинниками, про котрих грецький історик Никита Хоніат говорить: так ми між собою знеохотились, такою незгодою розрізнились, що на погодження латинників з греками і надії нема! Таким валом розділились, що серця не можуть зійтися, хоч би тіла й в однім домі мешкали!
