Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Відчутно міняється політичний клімат. У Києві з’явилися люди специфічної зовнішності. Бритоголові. У шкірянках. Братки. Коли вони сунуть по вулицях, важка енергетика криміналу відкидає перехожих до стін.
У суспільстві війнуло жахом. Моя дружина купила в підземному переході пістолет — велику запальничку тайванського виробництва, дуже схожу на справжню «Беретту». Озброїлась.
Живемо в бойовій обстановці. Звикли й адаптувались. Вночі щось верещало у сквері, і я вже не вийшов рятувати. То паралельний світ.
Сьогодні заходжу в ліфт, а там наш сусід, старенький інтелігентний єврей, що живе поверхом нижче. Двері зачиняються. На стіні кабінки написано: «жид». Тут і раніше було написано всякого, а тепер ще й це.
Ми їхали вгору, а слово «жид» повзло по стіні.
— Що будемо робити? — каже він мені.
— Приходьте до нас, часом що, — кажу я. — Шафу до дверей присунемо, якось будемо одбиватись.
— Або ви до нас, — каже він. — Часом що.
Теж слушно. Бо на стелі кабіни розгонисто, червоним фломастером хтось написав: «Долой оранжевих националистов!». Тобто мене.
Ґабріела Масанґа обіцяє заморозки. Над Києвом стоїть помаранчева осінь. Партія провладного кандидата, відчуваючи брак символіки, з’явилася раптом вся в біло-синіх шаликах, поставила біло-сині прапорці, задекларувавши це як колір надії і правди. Суспільство поляризувалось, парламент став кольоровий.
Політична еліта охрипла, як з перепою. Довиступалася.
Влада, яка завтра стане вчорашньою, хапає усе без пам’яті — заводи, дачі, привілеї, ділянки рекреаційних зон. Роздає звання й нагороди, обіцяє підвищення пенсій, подвійне громадянство з Росією, другу державну мову, додаткові вихідні на Різдво. Штампує емісійні гроші. Пускає за безцінь стратегічні об’єкти на приватизацію. Члени партій і фракцій линяють, і це перша ознака назріваючих змін — вони перебігають в інші вольєри.
Огидне явище — депутатська линька. В’їхали на одній партії, злиняли в іншу. Шерсть літає в повітрі, як тополиний пух.
— У мене вже від них алергія, — каже дружина. — Хіба ж можна так линяти?!
Завершуються серіали XX століття.
Принц Данський розлучається зі своєю принцесою.
Принц Уельський одружується з Каміллою.
В Тірольських Альпах загинув німецький вчений, що кілька років шукав снігову людину. Не помітив розколини і зірвався в провалля.
Померла найстаріша з королівського роду Великої Британії, герцогиня Ґлостерська.
Захворів Арафат, лікують у Парижі.
Хотіли було судити Піночета, але у нього вже помірне слабоумство.
В Амстердамі убито режисера Тео Ван Ґога, припускають, що це помста за його фільм про становище жінок в ісламі.
Згодом невідомі спалили у Нідерландах мечеть. Це вже тепер такий діалог цивілізацій.
Справа Ґонґадзе так і заглухла. Її все ще обіцяють почати з нуля, але ніяк не зрушать з мертвої точки.
Враження таке, що слідство уже замело сліди.
І не стало за цей рік зразу чотирьох президентів.
У Катарі вбито першого президента Ічкерії Єндарбієва — слід російських спецслужб здимів у аравійських пісках. Розбився в горах літак президента Македонії, того, що стояв у нас на трибуні на 10-ліття Незалежності. Влітку у президента Австрії зупинилося серце. І помер Рональд Рейган на 93-му році життя.
На світанку 11 листопада у Парижі помер Ясир Арафат. Спецборт з його тілом прибув до Єгипту. Прощалися з ним у Каїрі, де проминуло його дитинство. Поховали на Західному березі ріки Йордан. Дітей чоловічої статі, що народилися там у той день, називали Ясирами і Арафатами.
Але це вже з майбутніх серіалів XXI століття.
Наближається 2-й тур.
Аж тепер вже, нарешті, переможе наш кандидат. Перемога буде переконлива й цілковита, з великою перевагою голосів. У цьому всі абсолютно певні.
Один телеведучий навіть сказав з голубого екрана: «До зустрічі у новій країні!»
Я собі не подобаюсь. Я завжди чекаю чогось гіршого, я не здатний на ейфорію. Бачу, як Дракон готується до останнього стрибка, як він випускає кігті.
Прибувають поїзди не за графіком. Під виглядом донецьких шахтарів до Києва підтягуються представники кримінального світу. Для них орендують приміські табори, санаторії, бази відпочинку. Зі Сходу посунув соціально занедбаний агресивний типаж. З автобусів вивалюються якісь п’яні дівки, бомжуваті чоловічки з багровими фізіономіями. Впереміш з матом висловлюють свої пріоритети. Хриплять прямо на камеру: «Будем, блядь, всех вас давить!» Причому їхні автобуси їдуть у супроводі міліції, а нашим під колеса кидають залізні шипи.
У Криму московський патріархат править молебні за провладного кандидата. У психо-неврологічних диспансерах хворим втовкмачують, за кого голосувати. Міліцейський генерал погрожує застосувати до громадян України нещодавно сформований підрозділ «Ніндзя».
Ректори хвилюються, умовляють студентів голосувати за кого кажуть, аргументація цілком відверта: «Не хочеться, щоб тут була Африка, щоб тут була бойня». Тобто маємо голосувати за тих, хто здатен тут влаштувати бойню?! Обурені студенти знову рушають на Київ, їх переймають в полях, погрожують, завертають. У Сумах побили студентів і журналістів. У Ромнах теж побили. Члени молодіжної «Пори» прикували себе ланцюгами до Монумента Незалежності, вимагають припинити терор. «Братки» ходять по Києву, один такий сказав журналістці: «Ми тєпєрь здесь хозяева». В моду входять блатні шансони типу: «На свете много женщин и много пацанов». Біля приватного клубу «Геліос» невідомі побили депутата від опозиції. Ті ж невідомі стріляли в міжнародного спостерігача ООН. Міліція їх не ловить, бо хто ж ловить самих себе?
Ати-бати, пройшли дебати. Ажіотаж був страшний, це ж у нас вперше, щоб кандидати прилюдно зблиснули інтелектом. Тим паче, що один став нефотогенічний, другому зблиснути особливо нічим. Та й потреби поспілкуватися у них вочевидь немає. Але дивилася вся Україна, і вдома перед телевізором, і в пабах, і в кав’ярнях, кого де застало. Жіноцтво, зокрема, ще й тому, що прагнуло побачити евентуальних перших леді.
Леді від опозиції бачили — гарна. Друга не явилась народу.
З приємністю відзначили, що провладний кандидат за ці півтора року навчився розмовляти державною мовою. Це у нас вважається великим досягненням. Щоправда, формулювати думки йому ще важко, тож під кінець він перейшов на російську. Це нікого не здивувало, у нас переважна більшість політиків мислить мовою сусідньої держави. Здивував месидж провладного кандидата. «Новая власть уже пришла, — сказав він. — Она уже работает, и нет способа ее выдавить». Навіть не так вразило, що нова влада, виявляється, уже прийшла, як саме слово — «выдавить».
Бо це ж уже не дебати, а базар по фєні.
А нашому кандидату я вірю. Навіть не так його програмі, у них у всіх гарні програми, і не його аргументації в цих дебатах, навіть не його мучеництву через те отруєння, а тому, що одного разу він якось, ніби мимохіть, прохопився: «Куди мені йти з моєю правдою в Україні?» От це мене вразило, дійшло до самого серця. Бо й мені ж нема куди йти з моєю правдою в Україні. І самій Україні нема куди йти зі своєю правдою у світі.
На Київ рухаються військові машини.
Люди з навколишніх сіл виходять на трасу, перепиняють їх, просять, ладні під колеса лягти. Але на них кидають спецпризначенців, і ті виконують своє спецпризначення — б’ють людей, розганяють. При дітях! Погрожують, що це лише дубинки, а будуть ще й кулі.
Один з лідерів опозиції надягнув червоні боксерські рукавиці і сказав майже як Ланселот: «Не бійтеся!»
А ніхто й не боїться. Боїться влада. Міліція зриває помаранчеві стрічки, топче помаранчеву символіку. Навіть дерева пообтрушували, щоб не було оранжевого листя. А воно ж, як на те, жовте й оранжеве. Осінь.
Журналісти розривають паперові кайдани. У центрі міста розгортає свої намети молодіжна «Пора».
Львівські студенти вийшли на демонстрацію з несподіваним парафразом крилатого гасла польських повстань — «За вашу і нашу перемогу!»
