Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Марно намагаючись стримати з чоловічої гордості глухий стогін, він хрипко повторював:
— Богородице скорбна!.. Мої діточки!.. Що їстимуть бідолашні крихітки, коли їхній батько не виступатиме!..
Кармен підвелася. О ні, більше вона не може. Ще зомліє, як залишиться й далі в цьому темному закутні, де жахливо відлунюють крики страждань. Їй хотілося на свіже повітря, на сонце. Стогін незнайомця відбивався болем у всьому тілі.
Вона вийшла на подвір’я. Всюди кров: криваві плями на землі, червоні калюжі навколо діжок з водою. Уже дали сигнал на вихід бандерильєро, і пікадори один за одним поверталися з арени. Коні під ними були забризкані кров’ю, з розпорених боків огидними гронами звисали кишки.
Верхівці спішилися і стали жваво обговорювати події на арені. Кармен побачила Потахе; він незграбно звалився на землю всією вагою свого могутнього тіла і вилив цілий потік лайки на «вчену мавпу», що загавився й не допоміг йому злізти з коня. Ноги пікадора в схованих під штаньми залізних поножах майже не згиналися, побите тіло немов заклякло. Кривлячись від болю, він потягнувся, почухав спину і силувано всміхнувся, ощиривши жовті конячі зуби.
— Бачили, що витворяє на арені Хуан? — казав він усім, хто до нього підходив. — Сьогодні на нього любо дивитись.
Помітивши на подвір’ї єдину жінку і впізнавши її, він навіть не здивувався.
— Ви тут, доньє Кармен! Це добре!..
Потахе говорив з незворушним спокоєм; спиртні випари постійно тримали пікадора в стані такого очамріння, що, здавалося, його не може здивувати ніщо в світі.
— Ви бачили Хуана? — провадив Потахе. — Він улігся під самою мордою у бика. Ніхто не здатен зрівнятися з цим хлоп’ягою… Сходіть подивіться на нього, сьогодні він чудеса показує.
Потахе покликали до лазарету. Поранений пікадор хотів поговорити з товаришем, перш ніж його повезуть до лікарні.
— До побачення, донье Кармен. Піду погляну, чого треба тому бідоласі. Кажуть, у нього черепок луснув, коли він гепнувся. Вже йому не сідати на коня з пікою.
Кармен утекла під аркади; їй хотілося замружитись, щоб не бачити огидного видовища; її нудило, але вона ніяк не могла відірвати погляду від червоних потоків крові.
«Учені мавпи» вели за повіддя покалічених коней; нутрощі волочилися по землі, з-під хвостів од болю й страху струменями бризкали рідкі екскременти.
Побачивши напівдохлих шкап, старший конюх замахав руками й затупотів ногами в нападі гарячкової діяльності.
— Готуйся, хлопці! — закричав він своїм помічникам. — Сюди його! Сюди!
Остерігаючись копит ошалілого від болю коня, конюх скинув з нього сідло, потім спритно спутав реміняччям передні та задні ноги й повалив тварину на землю.
— Ось так!.. Нумо, хлопці, до роботи! — кричав старший конюх, усе махаючи руками й притупуючи.
Хлопці закасали рукави й нахилилися над розпореним черевом, звідки бризкали цівки крові й сечі; треба було заштовхати назад у черево важкий клубок нутрощів, що вивалились назовні.
Один з конюхів схопив коня за вуздечку і придавив йому голову до землі, наступивши на неї ногою. Морда бідолашної тварини жахливо кривилася, відкриваючи жовті зуби, що клацали від лютого болю, з придушеної ногою пащі вихоплювалося глухе іржання. Закривавленими руками хірурги-самоуки щосили запихали в черево в’ялі нутрощі, але тіло нещасної жертви судорожно стріпувалося, виштовхуючи кишки назад, і вони знову розсипалися кривавими клаптями. Величезний сечовий міхур валявся під ногами, заважаючи роботі.
— Пузир, хлопці! — крикнув головний. — Запихайте пузир!
І міхур з усіма своїми придатками зник у глибинах черева, а конюхи швидко й спритно зашили рану.
З варварською поквапністю «полагодивши» коня, на нього бурхали цебро води, скидали пута й ударами палиць змушували тварину підвестися на ноги. Деякі шкапи падали, не ступивши й двох кроків, із поспіхом зашитої рани бив фонтан крові. Смерть наступала зразу. Інші якимось надприродним зусиллям трималися на ногах, і конюхи, «полагодивши» тварину, вели її на «лакування», щедро поливаючи з цебер черево й ноги шкапи. Струмені води з кров’ю стікали додолу, і шкура коня знов набувала блиску, ставала білою чи гнідою.
Коней лагодили, мов старі зношені черевики; безжально розтягували їхню агонію, щоб до решти використати сили тварини. Всюди на землі валялися криваві клапті, відрізані для прискорення «операції». Присипані піском шматки нутрощів були розкидані й по арені, вони лежали там, аж поки бика вбивали і з’являлися прибиральники з кошиками та лопатами, щоб навести лад. Зашиваючи тварині черево, грубі коновали нерідко пхали в нього клоччя замість кишок, що невідомо куди поділися.
Одне слово, робилося все, щоб кінь утримався на ногах ще кілька хвилин, поки пікадор виїде на арену, а там уже бик довершить роботу… І напівмертві шкапи терпляче зносили своє жорстоке воскресіння. Тих, що спотикалися, нещадно били палицями. Від цих ударів коняка вся тремтіла й, ошалівши від болю, кусалася, вириваючи клапоть шкіри або жмут волосся у «вченої мавпи», який необачно підходив до неї надто близько. А бувало, що, відчувши в череві роги, жалюгідна шкапа вгороджувала зуби бикові в шию з відчаєм оскаженілого ягняти.
Покалічені коні тужливо іржали, з-під задертих хвостів шумно виривалися гази; пахло кров’ю і смерділо кізяками, між кам’яними плитами стікали червоні цівки, кров висихала й темнішала.
Гомін невидимого натовпу долинав і сюди. По тривожних вигуках, які вихоплювалися з тисяч горлянок, можна було здогадатися, що бик наздоганяє якогось бандерильєро. Потім западала глибока тиша. Втікач обертався лицем до бика, і публіка гучними оплесками вітала майстерно всаджені бандерильї. Сурми оголошували вихід матадора, й оплески гриміли знову.
Кармен захотілось утекти з цирку. «Мати божа, що подаєш надію! Чого я сюди прийшла?» Вона не знала, в якому порядку виступають сьогодні матадори. Можливо, оті сурми оголошують, що зараз її чоловік вийде назустріч звірові! А вона стоїть тут, за кілька кроків, і нічого не бачить!.. Краще втекти звідси якомога скоріше, звільнитися від цієї нестерпної муки.
До того ж їй було тяжко дивитися на забризкане кров’ю подвір’я, на страждання нещасних коней. Чутливе жіноче серце Кармен повставало проти такої жорстокості, і вона затуляла носа хусточкою — її нудило від смороду різниці.
Кармен ніколи не була на кориді. Майже все своє життя вона слухала розповіді про бій биків, але в уяві бачила лише його показну сторону, те, що бачать у ньому всі: осяяну сонцем арену, де відбувається пишна вистава, в якій метляються червоні плащі, блискають шпаги, мерехтить шовк і золото. Ніколи не думала вона, що за лаштунками цього торжества ховається така огидна правда. І вони живуть ціною знущання зі слабких тварин, на прибутки від таких жорстоких спектаклів!..
В амфітеатрі знову загриміли оплески. На подвір’ї пролунав владний голос, що віддавав якісь розпорядження. Першого бика вбито. У глибині проходу, що починався від Конюшенної брами, розчинилися ворота, і на подвір’я увірвався гомін натовпу й музика.
На арену вибігли два запряги мулів: один — витягти трупи коней, другий — тушу вбитого бика.
Під аркадою з’явився лимар і попрямував до Кармен. Він аж тремтів од захвату.
— Хуан сьогодні незрівнянний, просто чудеса творить! Не бійся за нього. Хлопець живцем ковтає биків!
І Антоніо стривожено поглянув на своячку — не зіпсувала б вона йому таку рідкісну втіху… То що вона вирішила? Може, все-таки подивиться кориду?
— Виведи мене звідси! — благально мовила Кармен. — Мені погано… Проведи мене до найближчої церкви.
Лимар невдоволено скривився. Присягаюсь ім’ям Роже! Піти з такої чудової кориди!.. І, прямуючи до виходу, бідолаха напружено міркував, де б його покинути Кармен, щоб якомога скоріше повернутись до цирку…
Уже й другий бик вибіг на арену, а Гальярдо, прихилившись до бар’єра, усе ще приймав поздоровлення від своїх шанувальників. Яким відважним бував цей хлопець… «коли захоче»!.. Весь амфітеатр аплодував йому за першого бика, забувши про колишні невдачі. Коли один з пікадорів гримнувся з коня й не міг підвестися, Гальярдо кинувся на бика з плащем і заманив його на середину арени. Після кількох бездоганних веронік звір стомився бігати за оманливим червоним клаптем і став як укопаний. Скориставшися з розгубленості тварини, тореро спинився за кілька кроків від бика, підставивши під роги незахищені груди. Хуан відчував приплив відчайдушної хоробрості, цієї передвісниці великих подвигів. За всяку ціну він мусить прихилити до себе публіку якимось сміливим вчинком! І матадор опустився навколішки прямо перед рогами, готовий відскочити вбік при найменшій спробі до нападу.
