Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Подивіться, хто ордер виписував, зустріньтесь, якщо та людина жива, велике завжди починається з малого… Коли я вибивав кімнату дочці Рикова, потім Крестинській, Серебряковій, всюди стояв номер рішення тієї інстанції, яка виділила житлову площу… Щось мене страшенно зачепив Кутузовський проспект, голубе мій, — замислено повторив генерал. — У вас ніяких натяків на її зв’язок з першими особами, членами їхніх сімей не промайнуло в справі?
— Так глибоко ми не заглядали, Іване Івановичу… Але в неї начебто бували люди, зв’язані з сім’єю Леоніда Ілліча…
— Хто саме?
— Співаки, актори… Галина Леонідівна — людина компанійська та й взагалі демократична… Вона не цуралася людей і була цілком незалежна в знайомствах і зустрічах…
Генерал посміхнувся!
— А бідолашні діти сталінського Політбюро подавали батькам список шкільних друзів, яких збиралися запросити на день народження… З двадцяти прізвищ викреслювали п’ять-шість кандидатур — як мінімум…
— Охорона?
— Ні, батьки. Охорона лише підбирала довідки, викреслювали батьки, — генерал знову посміхнувся. — Недавно я дуже здивувався з того, яка коротка у нас пам’ять: читав спогади Микити Сергійовича в «Огоньку», там була фотографія: попереду високий, широкоплечий Сталін, а трохи позаду невеличкі Мікоян, Хрущов і Маленков… Але ж це зліплене фото, монтаж… Сталін був курдупель… А тут — майже на голову вищий за соратників… Хоча б зноску дали… Чека допомагала вам у розслідуванні?
— Спочатку допомагала. А потім наче відрубало… Ви ж пригадуєте, тоді сталася трагедія: наші п’янюги побили до смерті одного з працівників секретаріату Андропова в метро, уже вночі, ну й почалася ворожнеча… Та й потім Щолоков… Мені здається, він відчував на собі безупинне око Андропова, хоч був прикритий Чурбановим — та й то якоюсь мірою, бо розумів, що перший заступник ось-ось стане міністром…
— Щолоков став би або заступником голови Ради Міністрів, або секретарем ЦК, партитуру було чітко розкладено… Я тільки досі ніяк, не можу збагнути, що серце Брежнєва саме «зупинилось»… Він же на американському стимуляторі жив… І помер він за два дні перед пленумом, коли, кажуть, новий голова КДБ Федорчук, не будучи членом ЦК, мав увійти до складу Політбюро, — неймовірна кооптація… До речі, Федорову вбили з пістолета іноземної марки?
— Так. Ви чули про це?
— Не чув. Просто подумав, що вбивця — коли це вбивство було виконане на замовлення — ні в якому разі не скористався б радянською зброєю…
«Вбивство на замовлення?» — Костенко хотів витягти сигарети, але, вчасно похопившись, засунув пачку в кишеню.
— Та ви куріть, куріть, — сказав генерал. — Коли Леоніду Іллічу заборонили курити, він просив помічників себе не ламати: «Хоч приємним мені запахом потішусь…» До речі, — генерал підвівся, — один із слідчих Зої Федорової за професією був інженер, спеціаліст по радіо… Так, саме так, голубе мій… Вони ж усі починали плакати, коли я викладав папки з їхніми справами… А той тримався стійко, достойно, я сказав би, тримався… Коли я взяв з нього підписку про невиїзд — ясно було, що саджати в тюрму треба, саджати й судити: гнав у каземат явно чесних людей, — він тоді розсміявся, дивлячись мені в очі: «А з ЦК підписку про невиїзд не хочете взяти? Мене ЦК мобілізувало в органи, якби я був радіоінженером, горя не знав би, а мене від улюбленої справи відірвали, сказали, що партії потрібна боротьба з ворогами, а кожен, хто потрапив на Луб’янку, — ворог, невинуватих Радянська влада не карає… Як би ви на моєму місці повелися?» І я змушений був йому відповісти: «Не знаю…» Я й досі не знаю, що я робив би, опинившись у його становищі…
— Але ж ви нічого не показали на секретаря ЦК Кузнецова, Іване Івановичу? А якби ви показали на нього — велику кар’єру зробили б…
— То був не допит, голубе мій, то була лише співрозмова, а це, як Бабель говорив, дві ве-еликі різниці… Ми, голубе мій, усі грішні… Коли не ділом, то помислом, а не помислом, то незнанням того, як повелися б, сівши на табуретку, що вгвинчена в підлогу навпроти столу слідчого… Ви мені залиште фотографію цього панка… Копія є? Чи єдиний екземпляр?
— Є ще. Але зважте — це робот, правда, дуже добре виготовлений.
— А може, поживете в мене? Я вам дещо розкажу з минулих епох — може знадобитися: зокрема, про те, що мені розповіла Федорова, коли я вручив їй документ про реабілітацію…
Зустрівши Костенка (на кухні пахло картоплею з цибулею), Маняша ахнула:
— Любий мій, любенький, що з тобою?
— Нічого…
— У тебе очі хворі! Зовсім хворі очі… Ану, давай міряти температуру…
Він погладив її по щоці (Господи, коли ж останній раз я називав її «персиком»? Як швидко ми відвикаємо від ласкавої пори закоханості; невдячність людської натури? Моральна розхлябаність? Ритм сьогоднішнього життя?), похитав головою:
— Температура нормальна, Маняшо… Просто менше знатимеш — легше спатимеш.
— Ти його знайшов?
— Так…
— Цікаво?
— Якщо «страшне» може бути «цікавим» — тоді так.
— Найцікавіші казки — страшні.
Костенко сів біля невеличкого біло-червоного кухонного столика, посміхнувся:
— Але ж воістину щасливий шлюб — це довготривалий діалог… Мені з тобою страшенно добре, Маняш…
— Заведи молоду коханку, тоді ще більше оціниш… Хочеш чарку? Від утоми, як?
— Склянку хочу.
— Погано тобі?
— Дуже.
— Та що ж він тобі такого наговорив? Чорт старий!
— Не треба так… Він — диво… Він витримав випробування знанням жаху… І лишився живий… Ні, я неправильно сказав… Не як медуза там якась, а як громадянин ідейної переконаності…
— Ти не боїшся таких людей? — спитала Маша, наливши йому горілки й поставивши на довгу дерев’яну підставочку сковорідку в картоплею; цибуля трохи підсмажена, петрушкою посипана; чверть століття разом, кожен розуміє кожного («знає» у цьому випадку звучить кощунно, протокольно; а втім, і «розуміє» — не те; «відчуває» — так буде правильніше).
— Яких? — спитав він, повільно випивши склянку горілки. — Сформулюй питання точніше, Маняшо…
— Після всіх цих жахів, про які пишуть, після моря крові… у мене перед очима безупинно стоїть лист Мейєрхольда, як його, старого, били молоді люди, які не могли не пам’ятати театру імені Мейєрхольда… Як можна лишитися ідейним? Я розумію, що це не мімікрія, але все-таки, по-моєму, це боротьба за себе, Славику, боротьба за своє обгиджене життя, за крах ідеї…
Костенко покопирсав картоплю, але не їв, хоч мріяв про вечерю, поки трясся в автобусі…
— Робесп’єр був ідейною людиною, Маняшо…
— А скільки голів зніс?
— Давай тоді оголосимо анафему і Пугачову, і Кромвелю, і Разіну… Дія народжує протидію… Око за око, зуб за зуб… З нічого не буде нічого… Після республіки Робесп’єра з’явилося консульство «залізних» диктаторів, а після цього — імператор Наполеон… А потім повернулися Бурбони, що породили — своєю дурістю — терор нової революції, яка разом з кращими людьми піднімає й муть, люмпен, жорстокість, помсту… Але ж — через кров і повстання — усе скінчилося демократичною республікою… Отже, незважаючи на реакцію, дехто зберігав віру в державну шанобливу доброту? Якби до лютого сімнадцятого Росія-володарка — крихітка, процент від усього населення — поділилась своїми благами з силою народу, думаєш, люди пішли б громити околодки? Якби у вересні Керенський дав народові бодай щось, крім свободи слова й мітингу, думаєш, Жовтень переміг би?
— Ти став відставним крамольником, — сказала Маша і автоматично, за звичкою, ввімкнула невеличкий приймач.
— Вимкни, — сказав Костенко. — Як тобі не соромно…
— Мені не соромно, Славику… Мені страшно. І чим далі — тим більше… Тепер усім страшно, любий…
— Бо багато говоримо, а мало робимо?
— Так думаєте ви, чоловіки, розумні — особливо… А ти постій у черзі… Заради інтересу — постій… Злість людей душить, розумієш?! Чорна, одержима… І — штовхають один одного, осатаніло штовхають, Славику, з лютою втіхою штовхають, а лікті — гірші від кулаків, такі кістляві, такі безжальні… Дітей штовхають, Славику!.. Їж картоплю, будь ласка… Я вже й так удруге на плитку ставлю, перехрустить… Ага, забула, тобі якийсь Птицин дзвонив… Разів чотири…
