Гастарбайтерки - Доляк Наталка (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Я на цих придурків працюю, — пояснював Леон, який гарував на приватному будівництві — клав плитку. Добре клав, судячи з відгуків цих двох товстопузих панів, схожих на байкерів, які, в унісон прицмокуючи язиками, повторювали:
— Леон — профі!
Чимале товариство головною темою спілкування обрало працевлаштування нових співвітчизників.
— Нехай Галя завтра йде зі мною. На Шпандау[9] сама не впораюся. Сорок марок заробить, — говорила молода товстуля Леоніду.
Той дав добро й очікував подяки від Галини. Вона нічого не розуміла, але кивала ствердно головою.
— Максима заберу з понеділка з собою. Покажу, що до чого. Грошей не гарантую. Хіба що ці йолопи щось дадуть самі. Але ввести в курс справи зможу. Потім — як знайде.
Пізно вночі, коли залишилися найвитриваліші, вечірка перемістилася на терасу. Тихим районом залунали українські пісні. Співали впівголоса, але чисто, без фальші, з душею, тремтливою сльозою й відчутною ностальгійною ноткою. Німецькі сусіди пісні слухали, не перериваючи, а коли починалися розмови, з інших балконів лунали погрози викликати поліцію, на що українці чемно відгукувалися «іншульдігунгами»[10] й продовжували своєї. Галя вкотре дивувалася відсутності такої характерної української риси, як відчуття меншовартості. Ці гастарбайтери були українцями, громадою, народом, що не цурався свого коріння й пишався власною працьовитістю.
— Це Ганна кричить. Вона не зі зла. Оля в неї прибирає, то вона не гнівається по-справжньому. Просто спати хоче, це ясно. Зараз беруші[11] свої знайде та й вляжеться, — пояснював сп’янілий Леонід на вухо Галині, бо друзяки саме завели приспів.
Західні берлінці воліли не вступати в суперечки з чорноробами, бо хто ж тоді слідкуватиме за чистотою в їхніх оселях за невеликі грошові віддяки. Тому одні закладали вуха ватою, інші — ковтали легке снодійне, дозволяючи людям із третього, незрозумілого світу раз на місяць «відірватися». Українці не нахабніли й частіше сабантуїв не влаштовували.
Галина почала ходити з товстулею Світланою на «навчальні» прибирання. Гастарбайтерка зі стажем докладно розповіла новенькій про особливості професії — що робити можна, а чого в жодному разі зась. Галя за перший робочий день доволі вправно навчилася давати лад високотехнологічній швабрі, оснащеній ганчіркою, що натягається та знімається натисканням на спеціальну кнопочку. Неабияку майстерність показала під час миття вікон, тому наступні дні Світлана «фрахтувала» Галину саме для цієї надретельної та небезпечної роботи. Сама-бо була занадто огрядною, аби карачкувати по верхотурах. За три дні Галя заробила сто марок, чим невимовно тішилася.
— Максе, це ж ми ще й не працюємо як слід. Ой, подобається мені тут, що не кажи, — казала змореному чоловікові.
А він потай розмірковував, що навряд чи довго зможе так важко горбатитися. Підкачала спина. Поки що не зізнавався дружині, кріпився, але, коли додому повернулася Хельке з гарною новиною, довелося розповісти коханій про хворобу.
Хельке повідала, що у Гамбурзі на них чекають. Максим працюватиме в саду та на ремонті будинку, а Галина доглядатиме стареньку фрау, прикуту до ліжка. Останню фразу німкеня вимовила якось непевно, боязко. Тоді Леонід взявся до справи, розпитав, що значить «прикуту». Виявилося, що фрау не ходить уже п’ять років, за нею потрібно виносити, мити її, переносити з двору, де вона відпочиває, до хати і таке інше. Галя зблідла. На таку роботу вона не розраховувала. Відразу в носі з’явився запах смерті, старості, гниття. Згадала, як помирала її старенька мати.
— Ні! — сказала як відрізала.
Думала, зараз усі на неї накинуться, будуть сварити, що вона крутить носом, комизиться. Натомість Хельке мовила:
— Слава Богу!
Всі здивовано витріщилися на неї.
— Просто я обіцяла, а виходить, зробити нічого не можу. Я й сама не хотіла пані Галину кидати у таку піч. Але вважаю, що Максим тут, у Берліні роботи не знайде. Йому треба їхати.
Леонід погодився та взявся доводити Максимові Петровичу, що в Берліні чоловік чекатиме нормального працевлаштування місяці й отримає у ліпшому випадку найчорнішу роботу на будівництві, а саме носити на собі вантажі.
— А з твоєю спиною… — додав, і Максим здивовано поцікавився, звідкіля той знає про його спину.
— Та я ж лікар-травматолог, — звірився. — Відразу бачу: спина в тебе, чоловіче, ні к чорту. А там будеш собі скородити-копати, щось десь заб’єш, підкрутиш, та й годі. Хельке каже, там для тебе й кімната буде. Харчування їхнім коштом. Вісімсот марок чистоганом. Чого ще треба?
Максим та Галя перезирнулися.
— Немає чого зиркати одне на одного. Ми також із Льонею спочатку нарізно жили. Цілісінький рік. Він у Потсдамі, я — на сході, і нічого. Ви за чим приїхали — за любощами чи за грішми?
— А я? Так і буду ходити зі Світланою? — по-дитячому поцікавилася літня жінка і враз переклала німецькою, звертаючись до Хельке.
— Ой! — гучно ляснула себе по лобові німкеня. — Для тебе є ще одна вакансія. Тут, у Берліні. Заможні люди, аристократи. Їм потрібна покоївка. Лише вони не хочуть нелегалів… — Хельке запитально подивилася на Галю.
Перш ніж та відповіла, її слова перехопив Леонід і прошпрехав:
— У нас віза на рік. Щороку ми її подовжуємо. У Галі так само…
Галочка запам’ятала цей обман та затямила, що документів ніхто ніколи не перевіряє, а власне переконання, що маєш усі потрібні для влаштування на легальну роботу папери, прирівнюється до дійсного їх існування. Згодом Льоня підтвердив здогади Галини словами:
— Нікого не колише, чи є в тебе ті кляті дозволи. Вони, гади, розуміють, що немає. Чого б ми так дешево, за їхніми мірками, коштували? Але знімають із себе відповідальність. Мовляв, ми питали, нам сказали, ми повірили…
Відчалювати до портового Гамбурга потрібно було через три дні. Галина й Максим не мали що сказати одне одному, ніби заціпило їх. Розуміли, що в такому віці розлука не розпалюватиме кохання. Не до снаги було роботягам думати про такі сентименти, потрібно було влаштовуватися, батрачити, заробляти. Галю все під’їдала мрія заробити на однокімнатну квартиру. На власну квартиру, де б можна було усамітнитися. «Прийду до сина, подарую свою трикімнатну. А там, дивись, помиримося, ходитимемо одне до одного в гості. Маруську бавитиму…» — думала, всміхаючись. Перевівши погляд на засмученого Максима, підбадьорила його:
— Нічого, Максе, якось воно буде. Не тужи. Тобі ж не так багато треба. Якихось п’ять тисяч. Року не мине, як заробиш. А що таке рік?
Проводжаючи на потяг, запевняла:
— Приїжджатиму до тебе, а ти до мене, листуватимемося щодня.
Самій не надто у це вірилося. Хотілося, але розуміла, що, лише почнеться гарування[12], не до листів буде і, тим більше, не до витратних поїздок.
Максим поїхав, а Галя лишилася в Берліні.
В очікуванні справжньої постійної роботи тяглися дні та тижні. Стало обтяжливо мешкати у Хельке, хоча та й словом не обмовилася щодо цього. Ночувала Галина у вітальні, розклавши два спальні мішки, що їх притаскав із селли Леонід. Підіймалася о п’ятій ранку, аби через неї не переступали, швиденько готувала сніданок, випроваджувала усіх та сиділа в хаті біля телефону, бо в будь-який момент могли подзвонити. Викликали Галину на «підліткову» роботу: посидіти з немовлям годинку, збігати комусь за продуктами до супермаркету, принести-віднести. Найбільше жінці подобалося, коли її наймали за кур’єра. Хоча спочатку не могла позбутися внутрішнього страху, коли виходила у місто. Віза ж бо вже закінчилася. Здавалося їй, що ось-ось спинять і, як у дитинстві, гаркнуть: «Віддай серце!» — в сенсі: «Покажи документи!» Та час притупив страх, жінка призвичаїлася. Згодом навіть захопилася. Любила метро, особливо коли потяг вигулькував із темного підземелля і мчав поверхнею. Ще з того часу, як їхала вперше з вокзалу до помешкання Хельке, закохалася в ці нескінченні будівництва. Всотуючи берлінські краєвиди, ловила себе на думці, що виглядає столиця, ніби лише вчора закінчилася війна і йде невпинна відбудова міста-красеня.
