Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Ось такі ускладнення зі сприйняттям навколишнього світу не раз заганяли меламедів у ситуації, гідні увічнення в пам’яті Народу. Як в історії з отією козою, про яку ми коротко згадували у передмові. Настав час розповісти її детально.
Якось дружина меламеда з Погребищ погнала його купити козу на базарі. І де б ви думали? Ні, не в Спичинцях і навіть не в Плискові, бо аж у Лінцях! Вважай п’ятдесят верст, щоб ви знали! Чому їй не подобалися кози зі своєї волості - невідомо. Але вперлася рогом - тільки в Лінцях!
Ну, доїхати з Погребищ до Лінців на той час було легше, ніж зараз. Пару верст до станції, звідти вночі сідаєте на поїзд «Київ-Умань», на світанку вискакуєте на станції Оратів, ще вісім верст пішечки - і маєте ваші Лінці!
Меламед так і зробив. А от уже назад, з козою довелося повертатися своїм ходом. Бо хто ж їх обох у вагон пустить?
Ну, своїм ходом, так своїм ходом. Надвечір дотеліпалися до Плискова і мусили зупинитися на постоялому дворі. Доки меламед спав, хазяїн постою вирішив пожартувати над бідним вчителем. Потихеньку відв’язав оту козу, а замість неї прип’яв до плоту свого цапа. Меламед вранці підхопився, підміни спросоння не помітив, мотузку в руки - і на Погребище.
Що він мав удома - можете собі уявити. Довелося брати клятого цапа на налигач і під жінчині прокльони шпацірувати на Лінці. Бо цього разу ні про який поїзд не варто було й думати.
Прийшов він у Плисків і вирішив тут-таки, на тому ж постоялому дворі переночувати і рано-ранесенько - в Лінці на базар. І тут клятий хазяїн, дочекавшись ночі, міняє свого цапа на оту козу. Меламед, природно, нічого не помічає, приходить у Лінці, знаходить хазяїна скотинки і влаштовує йому ґевольт. Той спочатку виправдовується, потім придивляється і починає реготати:
- Хто тут цап? Це ж коза, он і цицьки є. А як не вірите, то моя жінка вам її зараз видоїть.
Сказали - зробили. Бачить меламед, що це таки коза. Бере її за мотузку і чимчикує на Погребище… через Плисків, звичайно. І отой постоялий двір.
Вдома знову коза виявляється цапом. Цього разу на крики меламедової дружини і жалібне мекання цапа збіглася половина містечка. Одне слово - меламеда, навіть не нагодувавши, женуть назад. По тій же трасі.
В Лінцях ситуація повторюється, але цього разу вже без сміху. До меламеда потихеньку доходить, що щось тут негаразд. І хоча коза була не єврейська, а стовідсотково православна, хазяїн порадив нещасному покупцеві сходити не до попа, а до рабина.
Ребе з Лінців, хай Господь Бог воздасть йому за мудрість його, прохача вислухав і навіть козу оглянув. І найавторитетніше підтвердив, що це не цап. Більше того, на прохання бідолашного меламеда видав йому довідку відповідного змісту за власним підписом і печаткою кагалу.
Ясне діло, що у Плискові козу знову підмінили.
Меламедова дружина вже збиралася вкоротити йому віку, проте, коли чоловік показав довідку, розгубилась і наказала знову йти до рабина, але вже до свого, погребищанського. І цапа теж із собою взяти.
Ребе з Погребищ, нехай Господь і йому воздасть за мудрість його, меламеда вислухав, не перебиваючи. Потім кілька разів уважно перечитав довідку. Після чого дві години думав і дійшов висновку:
- Меламед щоразу купував таки козу. Але Господь у величезній милості своїй навіщось зробив так, аби кози, перетинаючи кордон волості ставали цапами і навпаки. Так вознесемо ж Господові молитву за те, що він виділив нас, погребищанських євреїв з-поміж усяких гоїв та мишигоне.
Як ми вже згадували у передмові, дивовижна історія про те, як погребищанський меламед в Лінцях козу купував, втрапила навіть до серйозних сучасних філософських праць. І то не дивно - адже сам славетний Зиґмунд Фрейд напівжартома стверджував, що філософія - то цивілізована форма божевілля. А хіба тут не збожеволієш, коли у тебе коза в цапа обертається аби тут-таки знову стати козою?
Нащадки того симпатичного рогатого створіннячка й досі весело вибрикують на обійстях Погребищ та Лінців, не підозрюючи, що їхні далекі предки зробили вагомий внесок не лише в єврейський гумор, а й у новітню українську філософію.
Щоб не забути - дуже схожу історію повідав якось з трибуни російської Держдуми найзнаменитіший син росіянки і юриста - Володимир Жириновський. Його баба з дідом, класичні містечкові батьки майбутніх радянських юристів, купили пару кіз і ніяк не могли дочекатися від них молока. Коли терпець увірвався, повели худобу до ветеринара. І тут з’ясувалося, що то була пара цапів. Погодьтесь, історія майже дотягує до рівня притчі про меламедову козу-трансвестита.
Нема чого дивуватися, що саме меламед став героєм одного з останніх зафіксованих єврейських жартів. Вже почалася Друга Світова війна. Сталін з Гітлером хвацько ділили Польщу, де євреї, до речі, були третіми за чисельністю після власне поляків та українців. Із заходу перли танкові колони генерала Гудеріана, зі сходу «гремя огнём, сверкая блеском стали», мчала Червона Армія. Перспектива бути «визволеним» більшовиками чомусь не сподобалася скромному меламеду з містечка Камінь Каширський, що на Волині. Власне, не «чомусь», бо місцеві євреї ще не забули, як їх один раз уже «визволяли» - у 1920-му році. Тодішні погроми, влаштовані будьонівцями, шокували всю Європу.
Так от, яку ж форму протесту вигадав камінь-каширський меламед? Дочекався, коли Червона Армія увійде в містечко, взяв два порожніх відра і демонстративно перейшов їй дорогу. Він маніфестує, а дружина біжить за ним і кричить на всю вулицю:
- Куди поліз, йолопе? Де два дурні б’ються, там третьому нема чого робити!
Років через двадцять по Другій Світовій війні у Камінь-Каширському ремонтували якусь громадську будівлю. Здається, Будинок культури. Коли тиньк висох, крізь нього проступили якісь дивні бурі плями. Штукатурку збили до цегли, пісок і цемент старанно просіяли і зробили свіжий заміс. Результат той же. Викликали експертів. Їхній висновок був вражаючим: на стінах проступала людська кров. Отоді хтось і згадав, що в лісовому урочищі, звідки брали пісок, восени сорок першого року німці розстріляли всіх камінь-каширських євреїв. Меламедові відра не допомогли.
Не стало Народу, зникла країна містечок, відійшли в непам’ять чимало суто єврейський професій. Частина з них трансформувалась у прізвища, проте, боїмося, що сьогоднішні Меламеди, Шамеси, Канторовичі, Лимарі не завжди можуть сказати, ким були їхні предки. Те ж саме стосується і нащадків такої колоритної фігури, обов’язкової для кожного містечка, як шатхен (або шадхан), тобто, професійний сват. У євреїв, щоб ви знали, це було суто чоловіче заняття.
Умань, дев’ятнадцяте століття. В мазанку до бідної єврейської родини залітає шатхен з радісним криком:
- Є отакий жених для вашої доньки!
Батьки вражені: отакий жених для їхньої безприданниці? Аби не наврочити, вони не ставлять свату жодних запитань. Запрошують до столу і вгощають чаєм зі справжньою заваркою.
Шатхен випиває дві шклянки і нарешті розроджується:
- Граф Потоцький!
Батьки ледь не врізають дуба від несподіванки.
- Як? Адже граф - католик!
- Ну то й що? Ребе зробить обрізання, буде єврей, як новенький.
- Але ж він старий.
- Що з того? Зате грошей неміряно. І маєтки теж - нічого собі! І землі має - всю об’їхати півжиття не вистачить. Погоджуйтеся!
Шатхену підливають чаю, він не відмовляється. Батьки все ще пручаються:
- Але ж наша дочка не така вже й гарна.
- Ну то й що?
- І потім, щоб ви знали, вона не тільки косить на одне око, вона і другим нічого не бачить.
- Дрібниці!
- І ще теє… кульгає, бо одна ніжка коротша за другу.
- А оце саме те, що треба, - втішається шатхен.
