Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— Звичайно, ні. Але це не означає, що ми повинні вбити їх за їх запитання.
— Але, чому ні?
Кара затиснула свій ейдж в кулак, нахиляючись до пророка.
— Я, зі свого боку, думаю, що вбити їх — чудова ідея.
— А я — ні, — розсердився Натан. — Якщо я спалю їх, для Джегана це буде означати, що ми не маємо жодного наміру розглянути його пропозиція.
Верна стримала лють.
— А ми й не маємо.
Натан звернув на неї пильний погляд.
— Якщо ми натякнемо їм, що не маємо жодного наміру розглянути їх пропозиція, тоді переговори будуть закінчені.
— Ми і не збираємося вести переговори, — сказала Верна з наростаючим нетерпінням.
— Але ми не повинні їм про це говорити, — пояснив Натан з надзвичайною обережністю.
Верна випросталась і спробувала пригладити своє волосся, використовуючи цей момент, щоб глибоко зітхнути.
— З якою метою ми не повинні натякати їм, що ми не маємо ніякого наміру серйозно розглядати їх пропозицію?
— Щоб виграти час, — сказав Натан. — Якщо я спалю їх на цій дорозі, Джеган отримає нашу відповідь негайно, чи не так? Але якщо я візьму пропозицію на розгляд, ми зможемо розтягти переговори.
— Не може бути ніяких переговорів, — сказала Верна крізь зціплені зуби.
— Для чого? — Запитала Кара, не звертаючи уваги на Верну. — Чому ми повинні хотіти зробити таку річ?
Натан знизав плечима, неначе це було очевидно, а вони всі були ідіотами, не бачачи цього.
— Зволікання. Вони знають, наскільки важко їм буде взяти палац. З кожним футом підйому цього насипу, будувати його стає все важче в геометричній прогресії. На те, щоб побудувати цю річ, у них з легкістю може піти вся зима, а можливо і набагато більше.
Джеган не може дозволити настільки масивній армії простоювати тут, на Рівнині Азеріта, протягом всієї зими. Вони знаходяться дуже далеко від дому і від припасів. Він може втратити цілу армію через голод або смертельні хвороби, а в цьому випадку, що ж тоді буде з ним?
Якби вони подумали, що ми змогли б розглянути капітуляцію, тоді вони направили б думки і зусилля на завоювання палацу шляхом переговорів. Наша капітуляція вирішила б їх проблему.
Але якщо б вони порахували, що немає іншого способу, окрім, як вибити нас з цього місця, тоді вони направили б всі їх зусилля на насип. Навіщо ж їх до цього підштовхувати?
Рот Верни зігнувся.
— Я припускаю, це це має певний сенс.
Коли Натан посміхнувся своїймаленькій перемозі, вона додала:
— Не дуже багато, але має.
— А я не настільки впевнена в цьому, — сказала Кара.
Натан змахнув руками.
— Навіщо ж знищувати їх? Ми не змогли б отримати з цього ніякої вигоди. Ми повинні залишити їх в здогадах і припущеннях з приводу розгляду нами капітуляції без бою. Досить багато міст здалося, щоб це було схоже на розумну можливість, що ми могли б зробити те ж саме.
Якби вони думали, що є шанс, що ми могли б здатися, тоді ця надія перешкоджала б їм повністю присвятити себе добудування насипу і вигнанню нас з палацу.
— Я повинна визнати, — сказала Кара, — що є щось варте уваги в цій відстрочці, яка змусить їх чекати відповіді, яку вони дійсно хочуть отримати.
Верна, нарешті, кивнула.
— Я припускаю, що поки нам не зашкодить дозволити їм поміркувати.
Покінчивши з завданням переконати їх у своїй точці зору, Натан потер долоні.
— Я скажу їм, що ми винесемо їх пропозицію на обговорення.
Верні було цікаво, чи мав Натан іншу причину для того, щоб бажати сказати їм, що він розгляне пропозицію. Вона задавалася питанням, чи міг він насправді думати над тим, щоб віддати палац.
В той час, як Верна не плекала жодних ілюзій про те, що Джеган дійсно стримає своє слово про непричинення шкоди жителям палацу, якщо вони здадуться, вона не була впевнена, що Натан секретно не готувався до власної угоди про капітуляцію, до угоди, яка зберегла б його повноваження, як діючого лорда Рала переможеної Д'хари під владою Імперського Ордена.
Зрештою, раз війна буде закінчена, Джегану потрібні люди, щоб управляти великими завойованими країнами.
Вона запитувала себе, чи був Натан здатний на таку зраду.
Вона спробувала уявити собі, наскільки він обурювався через те, що був бранцем у Палаці Пророків майже все своє життя за злочини, на які, на думку Сестер Світла, він був здатний, але яких він не здійснював. Вона задавалася питанням, чи міг він думати про помсту.
Вона задумалася, чи можливо, що Сестри Світла своїм повним благих намірів ставленням до людини, яка не заподіяла їм ніякої шкоди, посіяли насіння руйнування.
Спостерігаючи за усміхненим лордом Ралом, що йде назад до краю прірви, вона задавалася питанням, чи не замишляє пророк кинути їх усіх на розтерзання вовкам?
Заклопотаність Річарда наростала. Він чекав, що в одній з ігор зустріне свій шанс. Але після того, як десять днів тому Джеган і Келен прийшли на перше змагання Джа-Ла, імператор не був присутній більше ні на одній грі.
Річард збожеволів від занепокоєння про причини цього. Він пробував не думати про те, що Джеган можливо робить з Келен, і все ж, він не міг стримати себе від уявлення про найгірше.
Сидячи прикутим до фургона, оточений кільцем охоронців, Річард не міг нічого вдіяти з цим. Незважаючи на те, як відчайдушно він хотів діяти, він повинен був використовувати свій розум і терпляче чекати підходящої можливості.
Завжди залишався ризик, що хороша можливість не підвернеться, і тоді він буде змушений діяти інакше, але виконання авантюри, спровокованої безвихіддю, навряд чи допомогло б досягти чого-небудь, окрім, хіба що, краху будь-якого шансу, який він міг би мати, дочекавшись відповідного моменту. І все-таки, очікування зводило його з розуму.
Він був настільки змучений змаганням Джа-Ла в той день, що йому не терпілося лягти і трохи відпочити. Тим не менш, він знав, що його занепокоєння не дозволить йому довго спати, як воно і робило протягом вже багатьох днів.
Однак, поспати йому було просто необхідно, тому що на наступний день повинна була відбутися найважливіша їхня гра — гра, яка, як він сподівався, дасть йому ту можливість, якої він так чекав.
Він підняв очі, коли почув солдата, що несе їх вечерю. Річард був настільки голодний, що навіть яйця, круто зварені, виглядали апетитно. Солдат, що тягнув маленький візок, у якому він зазвичай возив їх їжу, пройшов через кільце охоронців навколо полонених гравців команди Річарда.
Солдати кинули на чоловіка тільки поверхневий погляд. Колеса воза скрипіли в знайомому ритмі, коли чоловік просувався по неродючій землі. Він зупинився перед Річардом.
— Простягни руки, — сказав він, піднімаючи ніж, і почав різати щось у своєму возі.
Річард зробив, як йому сказали. Чоловік підняв щось з воза і кинув Річарду. На його подив, це був здоровенний шматок шинки.
— Що це? Остання щільна вечеря перед завтрашньою фінальною грою?
Чоловік підняв ручки свого візка.
— Продовольство прибуло. Всі їдять.
Річард втупився на спину солдата, який розвернув свій віз до наступного по черзі полоненого. Неподалік Джонрок, обличчя і тіло якого було покрито мережею ліній з червоної фарби, аж присвиснув від задоволення, отримавши щось інше, ніж яйця.
Перший раз за все їх перебування в таборі їм дали хоч якусь порцію м'яса. До цих пір вони зазвичай харчувалися яйцями. Іноді їм давали печеню з дорогоцінними малесенькими шматочками баранини. Одного разу це була тушкована яловичина.
Річард задавався питанням, як обози продовольства досягли табірної стоянки? Армія Д'хари повинна була зупинити будь-які поставки армії Ордена. Голодування людей Джегана було єдиним реальним шансом зупинити їх.
Якби Річард не був і так вже достатньо схвильований, товстий шматок шинки в його руці представляв би нове серйозне занепокоєння. Він припустив, що пояснення було тільки одне — напевно прорвався випадковий конвой постачання. Оскільки їжа прибувала повільно, таке поповнення запасу було дуже своєчасним.
