Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

– Що ви все завели – гріх та гріх?.. – скривився голос професора, що неавантажно зрізався зі своїм божественним каламбуром.

– Я Емму Львівну ні в чому не звинувачую, – схвильовано заговорив Васнецов. – Вона – жінка, вони люблять, коли всю увагу на них спрямовано. Кожна себе відразу і Марією, і Клеопатрою уявляє.

– Та вже знаю, знаю, – забідкався професор. – Не долюблюєте ви її. Я й сам іноді можу розгубитися від її капризів. То на голові стоїть у живих картинках, танцює і співає, то істерики, то раптом у таку набожність впадає, що мені самому якось незручно робиться. Ніби й не вона… Отож. Але повірте! – непідробно стривожився голос Прахова. – Вона – людина найвищих душевних якостей, віддана мати і дружина. І хай там що кажуть люди, Емілія Львівна й сама була фраппована, коли Врубель її портрет із Венеції привіз! Він з ума за нею сходив… Я для того його і в Італію відіслав, аби справа скандалом не обернулась. І тут тобі на! Привозить! Хто ж знав. Він постійно бував у нас, портрети малював. Так він і мене малював, і дівчаток…

– Емілія Львівна знала, – глухо сказав густоголосий.

– Та що ви, звідки ж? – задзвенів голос чоловіка.

– Тільки не мусив Михайло Олександрович писати з неї непорочну Діву й Царицю Небесну, – ухильно мовив художник. – Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…

– Моя дружина вам запропонувала? – зайшовся голос професора Прахова.

– Так, – підтвердив Васнецов і додав, помовчавши: – А погодився б, вона б мене не врятувала.

– Так. Так, – мовив Адріан Прахов.

І Дарина відчула, як за одну хвилину його візит перестав бути приємним.

Зависла важка пауза.

– А що Врубель? – спитав, нарешті, Васнецов.

– Та він тепер усе демонів пише, – неприязно відмахнувся голос професора. – Коли після повернення з Венеції Емілія Львівна його на місце поставила, в нього це стало чимось на зразок нав’язливої ідеї. Він і раніше з химерами був. У гості міг заявитись із зеленим носом. У костюми ренесансні обряджався. А тут… Ехе-хе-х. Вовком дивився. А то й зовсім зникав. Де був, що робив – невідомо. Та він і сам, здається, не завжди розумів. Називав «грою в провал». А ця безглузда історія з уявним похороном батька, на який він нібито поїхав! А батечко його живий, здоровий, як з’ясувалося. Погано він кінчить, згадаєте моє слово!

– Я чув, Михайло Олександрович одружився нещодавно. З оперною співачкою, – задумливо сказав Віктор Михайлович.

– Ну, дай йому Бог, – невпевнено побажав Прахов.

Розділ двадцять перший,

у якому автор пропагує XIX століття

Марійчині думки металися в голові, як люди мечуться по квартирі, вивалюючи на підлогу речі з шаф, істерично намагаючись знайти втрачене й життєво важливе. І коли, пройшовши крізь перехід колишньої Хрещатицької-Думської площі, Марійка повернула за ріг – на колишню й нинішню «найфантастичнішу вулицю у світі», – вона таки знайшла те, що шукала.

Два ключі – на гачку в шафі висіли два ключі! Точно так, як і на гачку, де відшукався заповітний ключик від легендарної Андріївської, 13, а під ним – менш легендарний, але не менш дорогий – від Андріївської, 38, де Булгаков жив із молодою дружиною Тасею Лаппа.

А оскільки так, мабуть, другий ключ (з адресою, що нічого їй не сказала), який сусідив із Трьохсвятительською, 10, теж мав якесь відношення до київського життя Михайла Врубеля.

Ну а ні, то з тисячі непізнаних адрес на картонних бирках ключів хоч один та належить його друзям, знайомим або навіть стороннім людям, що жили тут в один час із ним. А значить, потрапивши туди, можна буде розшукати і його. Не в Києві, так у Харкові. Не в Харкові, так у Москві. Система зрозуміла: виходячи на вулицю з людиною з минулого, ти залишаєшся з нею в її часі, а якщо сама… Якби вона знала це відразу!

Підібравши шовковий поділ, Марійка пробігла похилий пагорб Малопідвальної і подалася вгору по крутій Прорізній. Плаття було нестерпно жарким і тісним, і від бігу почали обриватися гачки. Захекавшись, Марійка добігла до світлофора й зупинилася, тримаючись за груди, що стали важкими.

«Ні, – відчайдушно подумала вона, – мені потрібні той самий день і година. Не раніше, не пізніше. Я потрібна йому саме тоді! Я маю врятувати його. Потім буде пізно…»

– Вау! Марійко! Марійко!!! – долинуло до її не поєднаного зі свідомістю слуху.

Петляючи між машинами, що гальмували, та повністю ігноруючи відчайдушні гудки переляканих водіїв і два пішохідні переходи, через перехрестя, навскоси до Марійки бігла збентежена черниця з двома фірмовими пакетами з магазину «Сафо». І залишалося тільки припускати, яке враження справила на продавчинь модного бутика «божа раба», що зі знанням справи вибирала собі фірмові шмотки.

Возз’єднання двох костюмованих дівиць у чорному викликало підвищений ажіотаж. Деякі перехожі зупинилися, прислухаючись і намагаючись зрозуміти, від чого вони відбилися: від театральної трупи чи від похоронної процесії?

– Як ми зустрілися, га? – радісно виплеснула Дарина. – Ой, я таке бачила! Усе спрацювало! Тільки не там, де потрібно!

– А ви з театру? – нахабно спитав їх низенький безвусий хлопець, підозріло принюхуючись до Чуб веснянкуватим носом. – А познайомитися з вами можна?

– Сашко? – несхвально втупилася в його ніс Дарина Чуб.

– А як ви дізналися?

Землепотрясна знервовано полапала свою послушницьку шапочку і, намацавши на лобі кучерик, що вибився, цнотливо запхала його назад.

– Господи, прости раба твого грішного Олександра, – несподівано прошепотіла вона, опускаючи очі. – Йди з миром, отроче! Ми не з театру, ми з жіночого монастиря Флорівського на Подолі. Пожертвування для неімущих збираємо… – Чуб повчально струсонула фірмовим пакетом.

– А-а-а-а… вибачте, – обм’якнув отрок і, очманіло поглянувши на «пожертвування для неімущих» із київського бутика, куди не пхалася навіть велика частина імущих громадян, нервово струсонув головою і попрямував геть.

– Ходімо, ходімо, швидше, – потягла подруга Марійку. – Я була в XIX столітті, уявляєш? І ти знаєш, що найземлепотрясніше? Ти ще не в’їхала? А ти поглянь на годинник!

Марійка байдуже дістала з кишені «Чайку».

На циферблаті було 17.04.

– Бачиш? – скрикнула Дарина. – А з дому ми вийшли не пізніше ніж пів на п’яту! Я так і очманіла, коли годинник у магазині побачила. Час зупинився! Той час, який там, – тут не береться до уваги! О 16.30 пішов і о 16.30 повернувся! А ти як? Ти теж? – захоплено спитала вона.

– Я ключ загубила, – похоронно сказала Марійка.

– Ну, ти роззява! – обурилася Чуб. – Де ж ти його посіяла? По дорозі?

– Ні, – глухо озвалася роззява. – Напевно, в спальні у Врубеля. Коли плаття знімала…

– ЩО-О-О! – очманіла Чуб. – Ти з ним той… Ти з ним переспала?! – Її очі захоплено округлились і подивилися на Марійку зі щирою й непідробною повагою.

– Ні… – Марійка стулила повіки, крізь щілини яких тут же просочилася тепла волога. – Він мені пропонував! Я хотіла! І тут бац – і я знову на Хрещатику. А ключа немає… І як тепер назад, не знаю.

– Оце так! – зворушилася Дарина. – А на Хрещатик ти, взагалі, як потрапила? Він же біля Андріївської жив!

– Ой, Дарино! – Марійка поривчасто кинулася на шию подрузі, зачарована її несподіваним співчуттям і розумінням, і з полегшенням уткнулася носом у чорну рясу. – Ти розумієш… Але ти навіть не розумієш! Але ти зрозумієш, коли я тобі скажу…

– Так, – розпорядилася заінтригована Дарина Чуб. – Додому! Там усе розповіси.

– Послухай… – сказала Дарина.

Марійка з обличчям, що розпливлося від любові, бігала по колу з книжкових полиць, як циркова коняка, і, витягаючи то одну, ту іншу книжку, обурено запихала їх назад: