Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– Де вона? Вона була тут! Книга про Врубеля? Вона випала разом із альбомом Васнецова. Я пам’ятаю… Я не можу йти навмання, я мушу дізнатися про нього все. Все, що з ним буде, перш ніж повернутися туди.
– А це що? – Чуб стала на карачки і, засунувши голову під канапу, витягла звідти якусь розірвану книжечку. – Не вона? Так, діла…
Марійка судомно схлипнула, притискаючи до грудей другий ключ.
Над книгою, мабуть, так і забутою нею на підлозі, зі знанням справи попрацювали чиїсь зуби й кігті. Шурхотливі, як миші, сторінки були роздерті й вирвані з корінням. Більш-менш цілими залишилися тільки початок і кінець.
– Хто з вас це зробив? – грізно закричала Дарина.
Чорний кіт, що, як і раніше, сидів на уподобаній ним камінній полиці, беззвучно вискалив у відповідь жовті ікла: схоже, він не терпів нарікань. Пуфик, що віддано метушилася навколо Дарининих ніг, сіла на важкий зад і здивовано подивилася на неї круглими бурштиновими очима. Беладонна була відсутня.
– Гаразд, – спробувала втішити Марійку Дарина. – Що можна прочитати в книгах? Уся ваша історія – одне суцільне ошуканство! Скільки Києву років, ніхто не знає. Табличку з Васнецовим причепили на сторонній будинок. А що я через оте все могла чортзна-куди потрапити, ніхто не подумав. Добре хоч у квартиру… А якби в бордель?! – викрила вона безвідповідальних істориків, не завваживши, що про такий пасаж історики вже точно подумати не могли.
– На Володимирській не було борделів, принаймні легальних… Треба бігти в бібліотеку, поки не зачинилася! – Марійка маніакально націлилася на двері.
– Послухай, – затулила прохід Чуб. – Адже твій Врубель жив у дев’ятнадцятому столітті!
– Ну то й що? – спалахнула та. – Мені подобається дев’ятнадцяте століття! Воно подобається мені значно більше, ніж…
– Я не про те, – миролюбно перебила її Дарина. – Я хочу сказати, що воно вже минуло, а значить, уже нікуди від тебе не подінеться! Розумієш? Туди не можна запізнитись! І якщо ми знаємо спосіб, як потрапити туди, то можемо зробити це й завтра, і післязавтра.
– Логічно. – Ковальова задумливо моргнула, пригальмовано переварюючи інформацію. Хоч як не дивно, цей простий висновок не спадав їй на думку!
– Просто тобі, як кожній жінці, хочеться зараз і негайно. І я тебе дуже добре розумію, – підкреслила три останні слова Чуб. – Сама така! І я обіцяю тобі: завтра ж ми все про нього довідаємося, прочитаємо, випитаємо й підготуємось як слід. І якщо захочеш, то залишишся там, із ним. Чому ні? – з ентузіазмом запитала вона. – Якщо час зупиняється! Можеш прожити з ним хоч ціле життя, а потім повернутися сюди і прожити тут іще одне. Хіба не круто? Круто! Тільки зараз у нас зовсім інші проблеми. Ми сьогодні помремо. Пам’ятаєш? Хоча, – звично почухала ніс вона. – Якщо ми точно помремо сьогодні, то втекти в інше століття – може, якраз і вихід. Тільки що ми там робитимемо? Ми ж цивілізовані люди… Здохнемо.
– Ну що ти! – фанатично запевнила її Марійка. – Кінець XIX – початок XX – це найкращий час на світі! Вже були трамваї й автомобілі. Але ще їздили в екіпажах на санях! Вже був телефон і душ Шарко, але дамам іще цілували руки, поклонялись їм й носили на руках, як богиням, – тільки тому, що вони дами! І ми ще носили капелюшки й корсети, але ті, хто хотів, їх уже знімали, і стригли волосся, і курили, і здобували освіту. Ти напевно станеш суфражисткою. Або курсисткою… І будеш першою жінкою, яка проїде по Києву на велосипеді!
– А телевізор? – не прислухалася до цього захвату Чуб. – А Інтернет? А кіно?
– Вже був синематограф!
– І що там показували? Потяг прибуває? Без слів! Спасибі!
– У 20-х роках з’явився Рудольф Валентино і Чарлі Чаплін. Треба тільки трохи почекати…
– А Тарантіно? А брати Вачовскі? А Коппола?
– Хочеш, – невпевнено запропонувала Ковальова, – візьмемо туди відеомагнітофон і спробуємо якось прикрутити? Адже електрика вже була! Ні, ти не розумієш, – палко прошепотіла вона, заводячи очі під лоба, – я лиш тепер зрозуміла: мені там набагато краще, ніж тут. Я там усе знаю, а тут…
– Нічого, – уточнила Дарина, мимоволі кривлячи губи. – Теж мені новина! Запитала б мене, я б тобі це і так сказала.
– Тому я і пішла в історики. Господи, мамо, не хочу! Не хочу жити тут!
– Не хочеш – не будеш! – відрубала Дарина. – Ніхто не тримає! Але доки ти ще тут, давай, якщо тобі не важко, зведемо кінці з кінцями. До речі, – спокусливо проспівала вона, заглядаючи в уцілілий альбом, – Васнецов народився 15-го травня, як Булгаков. П’ятнадцятого ж був фестиваль, вірно?
Не допомогло!
Марійчин ніс загрозливо засопів і зібрався плакати.
– Я усе розумію, – нагадала Дарина. – Але, благаю, Масю, давай поки що душ Шарко окремо, а інформацію до справи… Я ж тобі все розповіла! А ти? Крім того, що він тобі освідчився, ще щось цікаве сталося?
– Так, – якось спливла на поверхню Марійка, згадавши раптом головне – те, через що вона так безглуздо вибігла з кафе, і те, через що добросерда Дарина Чуб могла враз утратити все своє дружнє розуміння, – і обхопила пальцями скроні з такою силою, ніби боялася, що її голова трісне. – Давай по порядку, – боязко почала вона здалеку. – Наприкінці XIX століття в Києві жила сім’я професора Прахова, першого професора історії мистецтв, дійсного радника, «вашого превосходительства» і, як ти говориш, тусовщика…
Дарина вдоволено кивнула, сіла на канапу, по-чернечому склавши руки на колінах, і приготувалася слухати. Пуфик, видершись на спинку канапи, віддано поставила дві передні лапи їй на плече і вмостилась одночасно на спинці й на спині.
– На початку 80-х Адріану Вікторовичу було доручено художнє керування реставраційними роботами в Кирилівській церкві та внутрішнім опоряджанням Володимирського собору на Бібиковському бульварі, – заговорила Марійка точно за чотирнадцятим білетом. – Для цього він запросив до Києва Михайла Врубеля, який щойно відучився в Петербурзькій академії мистецтв. І Віктора Васнецова – теж іще нічим особливо не видатного. Тобто він уже був визнаним майстром із талантом історичного живописця. Але саме Володимирський і «Богатирі» стали його особистим Александрійським стовпом. Після них Васнецов став «основоположником нового церковного і національного живопису, явищем, кумиром Русі, перед яким треба ставати на коліна й молитися».
– Еге ж?! – запишалася Дарина «справжнім дядьком».
– Точно так, як і кар’єра Врубеля почалася з Кирилівської та «Демона», – вела далі Марійка. – До них він узагалі нічого серйозного не намалював. – Вона задумливо зазирнула в початок книги, переглядаючи студентські роботи Михайла. І жалібно охнула, побачивши акварель «Гамлет і Офелія». – Цікаво ще, що, виходить, Васнецов спочатку дуже нудився життям у Києві й лише потім, після свого чудесного порятунку…
– Коли він із будівельних риштувань упав? А п’ятнадцять аршинів – це скільки?
– Трохи більше одинадцяти метрів, – підрахувала подумки Ковальова.
– Як з вишки в басейні? Але на кам’яну підлогу! Тоді й справді чудесний, – схвалила чудо дівчина.
– А Врубель, навпаки, спочатку полюбив це Місто… І, правда, я пам’ятаю з білета, його біографи писали: перші півроку в Києві були найсвітлішим періодом в усій його біографії, трагічній і жахливо… – Голос студентки затремтів і зібрався увірватися.
– І як ти все це пам’ятаєш? – поспішно захопилася Дарина.
– Та що я пам’ятаю! – несподівано розізлилася Марійка. – Тільки київський період і хвостик після нього! А далі ми не вчили, тому що далі – це було вже не наше мистецтво кінця XIX – початку XX, а їхнє – російське! Я навіть не пам’ятаю, через що він збожеволів! Він не мусив божеволіти! – проскиглила вона. І раптом, остаточно зірвавшись із налагодженої теми, вибухнула дзвінким і багатослівним обуренням. – Подумаєш, нервовий! Він просто був закоханий і страждав! Ну і що, що в костюмі? Просто людина творча, – засперечалася вона незрозуміло з ким (очевидно, з самою історією!).
– А зелений ніс?
– Та бачили б вони, в чому ти ходиш! Вони б подуріли! Він анітрохи не більш схибнутий, ніж ти! Ясно?! Я мушу, мушу повернутися туди! Без мене він збожеволіє!
