Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– А я від тебе збожеволію! – втратила терпіння Чуб. – Від вас обох! – остання репліка стосувалася Пуфика, що головою вниз плюхнулася до неї на коліна.
Перевернувшись, кішка впустила незграбний зад повз ноги, зад поповз на підлогу, і його власниця повисла на кігтях, що вчепилися в Даринину рясу.
– Ви можете хоч на секунду зосередитися на одному місці? – сердито гаркнула Дарина, підхоплюючи Пуфика і садовлячи її собі на руки. – Професор знайшов у печерах не скарб! А щось, що належало головному богатиреві.
– Головному – значить, Іллі Муромцю, – вирівняла курс студентка.
– Сідай, п’ять! – бовкнула Чуб. – А то я без тебе не здогадалася! Хоча, звичайно, в усьому іншому, – спішно підсолодила свій випад вона, – я зовсім дурка. В усіх цих церквах, соборах, лаврах, картинах, професорах зроду не розберуся.
– Мощі преподобного Іллі дійсно лежать у лаврських печерах, – зітхнула Марійка. Її голос нарешті вирівнявся і втратив істеричний надрив. – Виходячи з цього, віддати в Лавру річ, яка імовірно належала Іллі Муромцю, цілком логічно. Коли Прахову було доручено реставрацію Кирилівської, кияни вже розкопали лази під церквою, і, напевно, він спустився туди. А може, й не спускався, адже шукачів скарбів цікавили тільки скарби, а всі інші знахідки вони викидали назовні разом із землею. Але тоді це, мабуть, якась украй ексклюзивна річ, не просто шолом або зброя. – Марійка підійшла до бюро, де лежав уцілілий альбом, і вгляділася в глянсову обкладинку. – Наприклад, знаменита палиця Іллі, вагою в сорок пудів. Це, – подумки помножила вона на 16,3 кг, – 652 кілограми!
– Ого! – збудилася Дарина. – А знаєш, дуже може бути! Навіть скоріше за все! Давай, підсумовуй далі…
– Отже, – підвела підсумок Ковальова, – Прахов знайшов у Кирилівських печерах щось на зразок палиці Іллі Муромця, і його дружина попросила, щоб він відніс святиню до монастиря. Приблизно в той же час Врубель закохався в дружину Прахова і…
– Написав портрет Каті для Кирилівської церкви.
– Не портрет, а образ для іконостасу! І вона зовсім не Катя. Вона – білявка!
– Нібито Катя не може бути білявкою…
– І взагалі, він хотів написати її з мене!
– Може, ще й напише, – ввічливо з’їхала Чуб. – Каті пофіг, а тобі приємно. Тільки не знаю, чи варто писати Божу Матір з відьми?
– Ми – Києвиці!
– Одначе Васнецов вважав, що це погано, – уперлася зачарована густоголосим художником Дарина. – І дуже засуджував Емму за те, що вона спровокувала Врубеля…
– Вона хотіла йому допомогти! – стала на захист кохання своєї любові Ковальова. – Вона була дуже щирою, поривчастою, живою і не зовсім керованою! Як ти! Але вірною та віруючою жінкою.
– І дочка її, з якої Нестеров ледве Варвару не написав, – теж! Дуже віруючою, – саркастично скривилася Чуб. – А по-моєму, їм просто прославитися хотілось. Уявляли з себе бозна-що. Я спати з тобою не буду, тому ти святу з мене напиши! – зображувала вона комизливий світський лепет. – І до Васнецова твоя віруюча теж під’їжджала. Їй однієї ікони було мало! Адже Кирилівська десь на задвірках, поряд із психлікарнею. А Володимирський – центріше не буває. І Божа Мати там на всю стіну до стелі. Тільки він їй ось! – Дарина викинула вперед ліву руку з агресивно стиснутим кулаком і ляснула себе правою долонею по зап’ястку (хоча Віктор Михайлович Васнецов напевно висловив свою відмову в більш шанобливій формі).
– Твій Васнецов – ортодоксальний християнин! – неприязно гаркнула Ковальова. – Він потомствений священик. Мав парафію отримати, якби з семінарії в академію не пішов. Він – ретроград!
– Ні, він – справжній! – повстала Дарина. – І його Марія – справжня і від смерті його врятувала. І сьогодні вночі Володимирський від пожежі – теж! І у війну. І я в це вірю! А Врубеля його Марія погубила. Хочеш знати, коли в нього дах поїхав? Так я тобі скажу: тільки-но він її портрет із Венеції привіз! Вона отримала, що хотіла, і тут же йому сказала: завертай голоблі! А він «пішов у провал». А як вийшов, кинувся демонів писати!
– Так от, про «Демона», – загрозливо почала Марійка, розсерджена безапеляційністю Дарини. – Першого «Демона» Врубель написав у Києві!
– Я знаю.
– Звідки?
– Думаєш, я зовсім дурка?! – нелогічно обурилася «зовсім дурка». – Я, між іншим, Ґлієра закінчила. І ми там оперу Рубінштейна «Демон» проходили. І викладач розповідав: побачивши її постановку в Київському оперному, Врубель і написав першого «Демона». А «Демон» – це тобі не «Ведмедики в сосновому бору». Його весь світ знає. Бачила «Інтерв’ю з вампіром»? Так там Бред Пітт і Антоніо Бандерас з’ясовують стосунки на тлі «Демона» Врубеля. Круто?
– Круто, – скупо погодилася Марійка, що не бачила «Інтерв’ю», не ідентифікувала Пітта й не вважала, що статус голлівудського задника – ознака художньої крутизни. – Тільки опера тут, пробач, ні до чого! І Прахова теж. Тому що це не Лермонтовський – це наш Демон. Михайло знав його. І назвав мені його ім’я – Дементій Києвицький. К. Д.! І це…
Вона різко зітхнула, заздалегідь жалкуючи про тишу, яка розірветься зараз від обуреного крику Дарини, й завершила переконано і безпардонно:
– Наш хлопець із каблучкою. Той самий!
– Наш хлопець? – зіщулилася Чуб. – Але це вже повна дурня! Він узагалі не схожий на «Демона»! І звуть його взагалі Ян!! Я не розповідала, було не до того. Але я зустрічалася з ним сьогодні в клубі. І він мені все, абсолютно усе пояснив! У нього тато – крута шишка і примушує його в мерії працювати. А в робітники він пішов йому на зло. І зрозуміло, що не назавжди.
– Але я бачила його.
– Кого ти бачила?! – верескнула Дарина. – Коли?! Сто років тому? Та хіба мало схожих людей!
– А каблучка…
– І схожих каблучок – навалом! Ти увесь час на нього наїжджала! Із самого початку! Ось тобі й привиділося…
– Я можу присягнутися!
– Краще не треба. А то посваримося! – похмуро пригрозила Землепотрясна, дивлячись на неї очима людини, готової негайно викреслити співрозмовника зі свого життя. – Запам’ятай раз і назавжди, Марійко, – це закон: ніколи не жени на хлопця своєї подруги! Доти, доки вона сама не почне на нього гнати. Бо коли справа упирається в хлопця, дружбі кінець!
– А хіба він уже твій хлопець? – згасла та.
– Уже! – грізно гаркнула Чуб. – Коротше, – демонстративно змінила вона тему, – діло йде до ночі, і ми в повній безвиході. Даремно вбиралися! Тільки пріла під цим мотлохом. Єдина корисна інформація – моя. Про палицю. І про скарб. Він і досі там! Але від цього нічого не міняється. Спасибі, хоч час зупинився. І тобі освідчилися. Мир твій, виходить, побоку? – буркотливо уточнила Дарина.
Марійка наморщила губи і слізно затрясла головою спочатку заперечливо, потім згідливо.
– Я знаю, це погано… Спочатку з одним, потім з іншим. Так негарно вийшло. Треба було йому відразу сказати, що я його не люблю… Але я так звикла, що люблю його, і у мене не було ні секунди, щоб подумати, що я не люблю його насправді. І якщо він справді мене любить, то… Мала рацію мама: я безнайдійна шльондра!
– Надійна, – миролюбно поправила Дарина. – І ніяка ти не шльондра. Тобі до шльондри ще рости і рости. Якщо хочеш знати, він…
Але її дозріле зізнання в злочині «з необережності» перервав неввічливий чорний телефон. І на Марійчин жах і сором, глухий голос відданого їй Мира попросив її спуститися за ним у під’їзд.
– Лишенько… – заскиглила перелякана Марійка.
– Гаразд, – остаточно заспокоїлася Дарина. – Готуйся. Я за ним сходжу. – І додала примирливо: – Для чого ще потрібні подруги?
– Стій… – запобігливо пискнула Ковальова. – А як ти гадаєш, Михайло мені освідчився по-справжньому? Він же її любив… А я так, просто нагодилася? – слізно запитала вона, благаючи про спростування.
– І в голову не бери! – негайно довела свою дружбу Дарина. – У нього до неї була психопатологічна любов, – безбожно понівечила вона медичний термін. – Від такої зараз лікуються! Ця Прахова йому абсолютно не підходила! Він же засмиканий, ламаний – таким тільки у ваті лежати. А ти і є – вата!
