Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Хочу зробити світ трохи кращим, — відповів Матіас і допив пиво. — А ти?

— Нагребти грошенят, звісно, — сказав Ідар і підморгнув одній із дівчат.

Друга пересіла ближче до Матіаса.

— У тебе значок донора, — сказала вона. — А яка група крові?

— Друга негативна. А що?

— Та нічого... Друга негативна — це ж дуже рідкісна група?

— Атож. А звідки ти знаєш?

— Та неважливо, — відповіла вона, поклавши теплу руку йому на стегно.

Ці самі слова вона повторила, коли через кілька годин лежала гола на його ліжку, а він зізнався:

— Знаєш, у мене цього ще ніколи не було.

Вона посміхнулася і провела долонею по його щоці:

— Неважливо. Не я, так інша, хіба ні?

— Що? — обурився він. — Ні!

Вона засміялася:

— Ти симпатичний. Милий і замислений. А з ними що сталося? — Вона помацала його груди.

Матіас відчув у душі щось чорне. Потворне, чорне і захоплююче.

— Я такий народився, — відповів він.

— Це хвороба така?

— Зазвичай зустрічається разом із феноменом Рейно та склеродермією.

— А що таке склеродермія?

— Спадковий синдром, при якому тканини тіла переро­джуються у сполучну.

— Це небезпечно? — Вона обережно провела пальцем по його грудині.

Матіас посміхнувся і відчув збудження, що наростало:

— Феномен Рейно означає тільки, що пальці рук та ніг стають білими й холодними. Склеродермія гірше...

— Он як?

— Сполучні тканини розтягують шкіру, вона розгла­джу­ється, зморшки зникають.

— Так це ж чудово, хіба ні?

Її рука поповзла вниз.

— Натягнута шкіра приховує міміку, й обличчя перетворюється на застиглу маску.

Маленька гаряча долонька ухопилася за його прутень.

— Кисті, а потім і руки зсудомлюються, і тобі не вдається їх розпрямити. Під кінець ти можеш тільки лежати, не в змозі поворушитися, і чекати, коли тебе задушить власна шкіра.

Вона прошепотіла:

— Яка жахлива смерть...

— Найкращий вихід — убити себе до того, як це зробить хвороба. Ти не могла б лягти на край ліжка? Я хочу зробити це стоячи.

— Так ось чому ти пішов на медичний, так? — запитала во­на. — Щоб знайти вихід. Вилікуватися.

— Єдине, чого я хочу, — відповів він і став напроти ліжка у всій своїй ерегованій красі, — так це зрозуміти, коли настане час помирати.

Новоспечений лікар Матіас Лунн-Хельгесен був дуже популярною фігурою у неврологічному відділенні Хьоукеланнської лікарні Бергена. І лікарі, і пацієнти вважали його за вдумливу, розумну й уважну людину. Остання якість особливо стала у нагоді, коли він почав приймати невиліковних хворих. Таким людям медицина може запропонувати не зці­лення, а тільки полегшення. Лікарі, до яких потрапляли паці­єнти з важкими формами склеродермії, завжди направляли їх до молодого привітного колеги, який уже почав замислюватися про докторський ступінь з імунології. Якось пізньої осені Лайла Осен прийшла до нього разом із чоловіком та їхньою маленькою дочкою. У дівчинки зводило ручки та ніжки, вона так страждала від болю, що Матіас спочатку діагностував хворобу Бехтерева. Подружжя заявило, що у їхніх родинах зустрічалися випадки ревматизму, тому Матіас узяв у них кров на аналіз та додав до аналізів дівчинки.

Коли прийшли результати, Матіас, сидячи за столом, перечитав їх тричі й відчув, як у душі знову здіймається знайоме чорне, потворне й захоплююче відчуття. Результати були негативні. І в медичному розумінні, бо Бехтерев виявився ні до чого, і в розумінні благополуччя сім’ї, адже пан Осен також виявився ні при чому: він не був біологічним батьком дівчинки. Матіас був упевнений, що він про це не здогадується, а Лайла Осен не тільки здогадується — знає напевне: її обличчя трохи смикнулося, коли він попросив усіх трьох здати кров. Чи зустрічається вона так само з тим, іншим? Який він із себе? Може, він живе в будинку з газоном біля ґанку? Які таємні вади приховує його одяг? І як і коли його дочка дізнається, що її все життя водила за ніс ця брехлива сука?

Матіас поглянув униз і зрозумів, що він зачепив ненароком склянку з водою. Велика мокра пляма розповзлася по штанях, і він відчув, як холод підіймається від живота все вище, до самої голови.

Він зателефонував Лайлі Осен і повідомив їй про результат. Медичний. Вона, не приховуючи полегшення, подякувала йому і повісила слухавку. Матіас довго дивився на телефон. Боже, як він її ненавидів! Усю ніч він пролежав без сну на вузькому ліжку у кімнатці, яку винаймав з часів отримання диплома. Матіас спробував сісти за книгу, але букви скакали перед очима. Спробував мастурбувати: зазвичай це так вимотувало фізично, що він миттєво засинав, але тієї ночі так і не зміг зосередитися. Він загнав голку глибоко у великий палець ноги, що побілів, з метою переконатися, що ще може відчувати хоч щось. Врешті-решт він згорнувся калачиком під ковдрою і плакав, поки світанок не перефарбував ніч у сірий ранок.

Матіас приймав людей із звичними скаргами з боку неврології. Одним із його пацієнтів був поліцейський з Бергенського управління. Після обстеження цей середнього віку здоровань стояв і вже одягався. Запах немитого тіла та перегару був просто нестерпний.

— Ну? — гаркнув він на Матіаса, наче той був одним із його підлеглих.

— Початкова стадія невропатії, — відповів Матіас. — Нер­вові закінчення стоп не в порядку, тому знижена чутливість.

— Отже, ось чому я став дибати, як останній алкаш?

— А може, ви алкаш, Рафто?

Поліцейський перестав возитися з ґудзиками на сорочці, і краска стала підійматися по шиї, як ртуть у термометрі.

— Ти що таке верзеш, молокососе?

— Зловживання алкоголем є основною причиною виникнення поліневропатії. Якщо продовжуватимете у такому ж дусі — ризикуєте заробити серйозні ушкодження головного мозку. Ви чули, хто такий Корсаков, Рафто? Ні? Сподіватимемося, що ніколи не дізнаєтеся. Адже тепер його ім’я згадують здебільшого у зв’язку з украй болісним синдромом, який назвали на його честь. Я не знаю, що ви відповідаєте собі, коли дивитеся у дзеркало та запитуєте, чи не алкоголік ви. Але точно знаю, що наступного разу ви поставите інше запи­тання: коли я хочу померти — зараз чи трохи пізніше?

Герт Рафто не відводив очей від шмаркача в білому халаті. Потім голосно вилаявся і вийшов, гримнувши дверима.

За чотири тижні він зателефонував Матіасу й попрохав, щоб той приїхав його оглянути.

— Приходьте до клініки завтра вранці, — відповів Ма­тіас.

— Я не можу. Справа термінова.

— Зателефонуйте до «швидкої».

— Послухай, Лунн-Хельгесене. Я три дні провалявся в ліжку, не в змозі поворухнутися. Ти єдиний, хто сказав мені в очі, що я алкаш. Так, я алкаш. Але я не хочу помирати. Не зараз.

Квартира Герта Рафто смерділа сміттям, порожніми пивними пляшками та ним самим, але не рештками їжі: їжі вдо­ма не було ніякої.

— Це розчин вітаміну бе-прім, — сказав Матіас, тримаючи шприц на просвіт. — Він поставить вас на ноги.

— Дякую, — відповів Герт Рафто.

За п’ять хвилин він заснув.

Матіас пройшовся квартирою. На столі стояла фотографія Рафто, який обіймав за плечі чорняву дівчинку. Над столом на стіні висіли знімки, мабуть, фотографії з місць убивств. Багато фотографій. Матіас зняв два знімки, сів і роздивився всі деталі. Боже, які партачі ці вбивці! Тіла з колотими та різаними ранами виглядали відверто неестетично. Він відчинив шафу у пошуках інших фотографій, знайшов рапорти, звіти, записи, якісь докази: дамські годинники, каблучки, брошки. І газетні вирізки. Він їх прочитав. Скрізь зустрічалося ім’я Герта Рафто, часто з цитатами з прес-конференцій, на яких він розповідав, які злочинці тупі та як він їх розкусив. Адже це він, звісно, розплутав ці злочини. Усі до єдиного.

За шість годин, коли Герт Рафто прокинувся, Матіас усе ще був у нього. Він сидів біля ліжка з паперами в руках.

— Скажи, — поцікавився Матіас, — як скоїти убивство і не попастися?

— Не скоювати його в моєму районі, — відповів Рафто й озирнувся у пошуках випивки. — Якщо слідчий хороший, у тебе нема жодних шансів.