Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Але заснути Володя не може. Дивиться в проміжок між нарами на слизький дах, з якого капає, па контрольну лампочку, яка тьмяно блимає слабеньким жовтим світлом. І раптом перед його очима знов ніби спалахують тисячі потужних ламп освітлювальної смуги довкола табору і він, голий, опиняється у смертельному кільці, бачить сторожові вежі, кулемети на них, які чорними зіницями смерті чатують на нього. Потім чує моторошний голос есесівця: «Гей! Ти! Божевільний! Ти що тут робиш?» Голова паморочиться, і Володя погано тямить, дійсність усе це чи страшний сон. «А може, я й справді збожеволів? Невже після газкамери я знову в бараці і ніхто мене не вбиває, не душить газом? Ні, цього не може бути...» — думає Володя і щипає нігтями своє обличчя, щоб переконатися, що живий.
Минає якийсь час, і він відчув біль у ногах, у м’язах, в суглобах — в усьому тілі. «Живий! Але чому ж так жарко? Чому у цьому промерзлому бараці стало так жарко?» Нарешті повіки злипаються, свідомість провалюється, окутуючись густою пеленою кривавого туману.
Та ненадовго. Знову оживає біль пережитого і спалахують, як на екрані, картини жахів. Загибель Кості, загибель чехів, Франца Нордена, Сашка і багатьох-багатьох інших... Ревір. Селекція. Менгеле. Біркенау. Крематорій. Газова камера. Втеча...
Ні, Володя не спить і не марить. Він згадує. Він уже ніколи не зможе заснути, в усякому разі — заснути спокійно. Вій завжди бачитиме криваву безодню, зловісні чорні труби крематорію, завжди чутиме жахливий передсмертний крик задушених у газових камерах мільйонів людей...
І знову перед очима рвані язики полум’я над крематорієм — криваві, як палаюча людська кров. «Ось чому так жарко в грудях. Від цього полум’я...— думає він, а сам з жахом чекає сирени підйому. — Навіщо я втік? Тепер усе повториться спочатку, і мене спалять сьогодні...»
20
Команда «ауфштейн!» пролунала для нього як смертний вирок. У бараці спалахнули всі лампочки. З’явився штубовий — молодий поляк з червоним вінкелем політв’язня на куртці. Зморщившись від смороду, розкрив навстіж двері, щоб трохи провітрити, і, ні до кого конкретно не звертаючись, спокійно сказав: «Треба винести померлих». Сказав неголосно, однак до нього зразу ж кинулися чоловік двадцять. Він записав їхні номери — значить, одержать цулягу. А потім, коли мертвих винесли, він уже голосніше розпорядився: «Ворушіться, люди добрі, бо скоро апель».
Штубовий жодного разу не вилаявся, нікого не бив і не ображав, та й взагалі в руках у нього не було ні нагая, ні палиці.
Усе це помітив Володя, який не зводив з нього очей, і вирішив, що то справжній політичний в’язень, а не бандит.
Довго вагався: звернутися до нього за порятунком чи краще утриматися?
Так і не наважився, вирішив сховатися під нари перед початком апелю.
Та це йому не вдалося. З’явився блоковий — теж поляк і теж з червоним вінкелем на куртці, щоправда, літній і сивий. Постояв на дверях, почухав потилицю, дивлячись на сусідні бараки, де вже шикували в’язнів.
Апель! — нарешті скомандував хрипким низьким голосом.
І зразу ж усе почало рухатися. Людським потоком Володю винесло надвір. Майданчики тут поміж бараками маленькі, тісні. В’язні шикувалися у щільні розгорнуті колони: біля кожного барака — колона. Остання шеренга стояла майже впритул спинами до стіни.
Володя став якраз туди, щоб бути ближче до дверей. Він сподівався шугнути під нари, та вже було пізно: штубовий почав рахувати ряди, а позаду на порозі завмер блоковий.
Відразу ж виявилось, що в строю один зайвий. Перерахували знову — є зайвий. Штубовий спантеличено зупинився на лівому фланзі біля складених у рядочок небіжчиків.
Звідки зайвий? І хто — живий чи мертвий? Те, що один з небіжчиків голий, штубового не бентежило, бо одяг, безсумнівно, зняли в’язні, щоб утеплитися. Штубовий ще раз перерахував майже триста десятків. Один гефтлінг зайвий!
Янек, ти п’яний чи розучився рахувати? Що за комедія? — розсердився блоковий і, закривши на замок двері барака, взявся сам перераховувати в’язнів.
Він повільно ішов перед строєм, пильним, натренованим оком обмацуючи шеренги, і вголос рахував десятками. Дійшовши до лівого флангу, ошелешено подивився на штубового Янека і наказав:
Давай списки номерів, зробимо перекличку за номерами. Та швидше — поки нема блокфюрера!
Янек кинувся в барак за списками обліку в’язнівських номерів. Для Володі настала критична хвилина — зараз усе розкриється. Оглянувшись, побачив, як штубовий відкриває замок, відчиняє двері і заходить в барак. Втрачати було нічого, і Володя кинувся слідом за штубовим. Заточуючись від запаморочення, підійшов і по-польськи сказав:
Пане штубовий, помилування я не прошу, можете мене вбити, але я повинен вам признатися, що зайвий я. Я втік з крематорію і прибився у ваш барак.
У штубового очі полізли на лоба. Трохи оговтавшись, він запитав:
Коли?
Цієї ночі.
Звідки тебе брали?
Теж з тринадцятого блоку, який у протилежному ряду цього ж сектора.
Вас привезли з Явожно?
Так.
Учора?
Так.
Перед газацією номер твій записали?
Так.
Хто знає про те, що ти втік?
Поки що тільки ви.
Але ж як тобі пощастило?!
Це довга історія.
Покажи номер.
Володя закачав рукав і показав витатуйований освенцімський номер: 131161.
Такої серії номерів у нашому блоці нема: у нас усі новачки, а ти вже давній гефтлінг. Отже, все ясно і ніякі списки не потрібні. Одежу зняв з мертвого?
Так.
Зачекай тут, я покличу блокового,— сказав Янек і прожогом кинувся з барака.
Володя лишився один. В душі у нього боролися млосний страх і якась несмілива тремтлива надія приреченого, який бореться за життя, не маючи ні найменших шансів. Задубілі ноги тремтять, і він хапається за нари, щоб не впасти.
Повернувся Янек з блоковим, обидва глибоко вражені. Ще раз подивилися на його номер, розгублено перезирнулися. Володя серцем відчув, що вони не хочуть його смерті, і водночас розумів, що своєю з’явою ставить їх під удар.
Янек, що робити? — збентежено запитав блоковий.
Може, якось спробувати?..
Не треба пробувати. Треба рятувати! — обірвав блоковий тоном командира, який уже прийняв остаточне рішення.
Володя відчуває, як підступна слабість розливається в усьому його тілі. І він спішить сказати те, що в цю хвилину вважав найважливішим:
Знайдіть Ганса Максфельда і передайте йому останній привіт від Франца Нордена та Орлятка.
Якого Орлятка? — вражено спитав блоковий.
Від радянського...
А де ж тепер Орлятко?
Перед вами,— тихо сказав Володя, і ці два слова приголомшили поляків, як вибух бомби.
Подолавши замішання, блоковий мовив із хвилюванням:
Життя Орлятку!
В ім’я перемоги! — прошепотів Володя і знепритомнів.
Ще півроку тому у карантинному блоці центрального освенцімського табору радянським комісаром дядею Ванею була створена підпільна антифашистська група, куди ввійшли і двоє радянських комсомольців — Володя та Жора. Тоді ж домовилися називати Жору Солов’єм, а Володю — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відгук — «В ім’я перемоги». А через тиждень освенцімському підпіллю довелося відправити на «транспорт»
Солов'я і Орлятка, бо їхньому життю загрожувала смертельна небезпека.
Володі й Жорі тоді пощастило вискочити із зашморгу, та, опинившись у Явожно, вони втратили зв’язок з освенцімським підпіллям. Вони не знали, що таємний пароль їхньої підпільної групи — «Життя Орлятку!» — пізніше був прийнятий усією організацією і ось уже півроку діяв в усіх освенцімських таборах, включаючи Біркенау. Нічого не знав Володя і про те, що після втечі з крематорію він опинився в блоці, де посади блокового і штубового недавно посіли, завдяки освенцімському підпіллю, польські комуністи — Фелікс Ричковський та Янек Колосовський. Але, почувши знайомий пароль: «Життя Орлятку!»,— зумів з останніх сил вимовити відгук: «В ім’я перемоги».
