Зона покриття - Кінг Стівен (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Клай із Томом шукали на підлозі, гарячково нишпорячи всюди, а Ден, стоячи на перевернутому автоматі, із сумом у голосі доповідав, що ось уже перший фонер заліз у автобус, коли Деніз заволала: «Годі! ЗАМОВКНИ!»
Кожен із них відірвався від своєї справи, і всі глянули на неї. Серце Клая розривалося. Він не міг повірити у власну недбалість. «Заради цього Рей пішов на смерть, ти, тупий шматок лайна! — кричала половина його душі на іншу половину. — Він помер заради цього номера, а ти його загубив!»
Деніз заплющила очі, похилила голову і молитовно склала руки перед собою. А потім дуже швидко проспівала: «Тоні, Тоні, поможи, де загублене, скажи».
— Що це в біса таке? — уражено спитав Ден.
— Молитва до святого Антонія, — спокійно відповіла вона. — Мене навчили в парафіяльній школі — завжди спрацьовує.
— Ой, тільки цього нам бракувало, — мало не застогнав Том. Деніз не звернула на його слова ніякої уваги — її погляд був прикутий до Клая.
— На підлозі папірця нема, так?
— Думаю, нема, ні.
— Іще двоє забралися в автобус, — повідомив Ден. — Блимають сигнали повороту. Схоже, хтось із них сидить у...
— Прошу тебе, Дене, замовкни, — обірвала його Деніз. Вона впритул дивилася на Клая. І досі зберігала спокій. — І якщо ти загубив його в автобусі чи десь надворі, то вже не знайдеш, так?
— Так, — тяжко зітхнув він.
— Отже, ми знаємо, що його там немає.
— Звідки ми це можемо знати?
— Тому що Господь цього не допустив би.
— Здається... моя голова цього не витримає і вибухне, — прокоментував Том на диво спокійним голосом.
І знову Деніз його проігнорувала.
— Тож у котрій з кишень ти ще не дивився?
— Я перевірив кожну... — почав Клай і замовк. Не відводячи погляду від Деніз, він поліз у маленьку кишеню, пришиту до великої передньої правої кишені джинсів. І намацав папірець. Він не пам'ятав, як його туди поклав, але клапоть лежав там, і Клай витяг його. На ньому були ретельно виведені рукою покійного цифри: 207-919-98-11.
— Подякуй від мене святому Антонієві, — сказав він.
— Якщо цей номер спрацює, я попрошу святого Антонія подякувати Богові, — відповіла Деніз.
— Дені... — озвався Том. Вона повернулася до нього.
— Подякуй Йому і від мене.
Усі вчотирьох сіли під подвійними дверима, через які ввійшли, сподіваючись, що сталеве осердя захистить їх. Джордан припав до землі біля задньої стіни будівлі, під розбитим вікном, через яке виліз.
— Що робитимемо, якщо після вибуху в цих стінах не з'явиться жодної дірки? — спитав Том.
— Щось придумаємо, — відповів Клай.
— А якщо Реєва бомба не вибухне? — уставив свої п'ять копійок Ден.
— Відступиш на двадцять ярдів назад і впадеш, — відрізала Деніз. — Давай, Клаю. Не треба чекати на потрібну мелодію.
Він відкрив кришку мобільного, подивився на темний дисплей і зрозумів, що треба було спершу перевірити, чи ловить він сигнал, а потім вже відправляти Джордана на завдання. Про це він якось не подумав. І ніхто з них не подумав. Яке безглуздя. Так само по-дурному, як і забути, що поклав клаптик паперу з номером у кишеньку на джинсах. Клай натиснув кнопку живлення. Телефон пискнув. Якусь мить на дисплеї нічого не було, а тоді в кутку з'явилися три риски, рівні й чіткі. Клай набрав номер і обережно поклав палець на кнопку ВИКЛИК.
— Джордане, ти готовий?
— Так!
— А ви? — звернувся Клай до трьох людей, що стояли поруч.
— Зроби це, поки в мене не стався серцевий напад, — відповів Том.
І раптом в уяві Клая постало зображення, дуже чітке й від того жахливе: Крихітка Джонні лежить біля автобуса, набитого вибухівкою. Лежить на спині з розплющеними очима, склавши руки на грудях, в улюбленій футболці «Ред Сокс», і слухає музику, поки його свідомість реорганізується якимось дивним новим способом.
Клай відігнав від себе зображення.
— Тоні, Тоні, поможи, — чомусь сказав він, натиснув кнопку і подзвонив на телефон, що лежав у задньому відділенні мікроавтобуса.
У нього ще був час, аби почати відлік: Міссісіпі один, Міссісіпі два, — а потім увесь світ за стінами Кашвакамак-холу, здавалося, вибухнув, і «Адажіо» Альбіноні потонуло в голодній ударній хвилі. Весь ряд віконець, розташованих на тому боці будівлі, біля якого лежала зграя, вилетів усередину. Крізь отвори в зал проникало яскраве темно-червоне світло, а потім південну стіну будівлі зірвало — градом посипалися дошки, осколки і здійнявся вихор із сіна. Двері, на які вони спиралися, наче ввігнулись. Деніз обійняла свій живіт, затуляючи дитину. А ззовні залунали несамовиті крики болю. Якусь мить ці звуки циркулярною пилкою врізалися в голову Клая. А потім звук стих. Але крики у його вухах не припинялися ні на мить. То були крики людей, що живцем горять у пеклі.
Щось впало на дах, і під вагою вся будівля здригнулася. Клай схопив Деніз і поставив її на ноги. Вона боязко поглянула на нього, наче забула, хто він такий.
— Ходімо! — Він кричав, але власного голосу майже не чув. Наче у вухах були ватні тампони, що не пропускали звуку. — Ходімо, треба звідси вибиратися!
Том уже був на ногах. Ден наполовину підвівся, але не зумів встати і впав, повторив спробу, і цього разу йому це вдалося. Він ухопив Тома за руку, а Том, у свою чергу, взяв за руку Деніз. Тримаючись так, вони вервечкою подалися до пролому в стіні залу. Там, поряд із купою палаючого сіна, вже стояв Джордан і широко розкритими очима дивився на результат одного-єдиного телефонного дзвінка.
Нога велетня, що, здавалося, наступила на дах Кашвакамак-холу, виявилася величезним шматком шкільного автобуса. Дах уже зайнявся. Прямо перед їхніми очима, за маленьким стогом підпаленого сіна, валялися два перевернутих сидіння, що теж горіли. Сталеві каркаси буквально перетворилися на спагеті. З неба, як лапатий сніг, падав одяг: сорочки, капелюхи, штани, шорти, бандажі, палаючий бюстгальтер. Клай побачив, що вони вчасно вийшли з будівлі: ізоляційний прошарок сіна невдовзі перетвориться на вогняний рів.
Увесь майдан, на якому колись проводилися концерти, дискотеки просто неба і різні змагання, тепер перетворився на море, у якому плавали острівці вогню, але шматки автобуса розлетілися на значно більшу відстань: Клай побачив вогонь у кронах дерев, що росли як мінімум за триста ярдів від центру майдану, де стався вибух. Точно на південь від того місця, де вони зараз стояли, зайнялася недобудована кімната сміху, а в каркасі парашутної вишки він побачив щось охоплене вогнем, — можливо, людський торс.
Сама зграя перетворилася на сирий м'ясний рулет із мертвих і помираючих фонерів. Телепатичний зв'язок обірвався. (Хоча слабкі потоки тієї дивної психічної сили ще й досі час від часу напливали на нього. Від цього волосся ставало сторч, а тіло вкривалося сиротами.) Але вцілілі ще могли кричати, і їхні крики лунали у нічному повітрі. Навіть якби Клай міг собі уявити вповні, який жах на них чекає (у перші кілька секунд він не завдавав собі клопоту і не вводив себе в оману), то його рука все одно 6 не здригнулася. Але те, що розгорталося перед їхніми очима, годі було змалювати в уяві.
Полум'я давало досить світла, щоб вони могли побачити навіть більше, ніж їм би хотілося. Куди не кинь оком, лежали розчленовані і обезголовлені трупи, стояли калюжі крові, валялися відірвані кінцівки, — але розкиданий одяг і черевики справляли ще гірше враження — наче вибух мав таку силу, що частина зграї просто випарувалася. Просто на них ішов чоловік, що затискав руками горло, марно намагаючись зупинити потік крові, яка лилася між пальців і у світлі палаючого даху Кашвакамак-холу здавалася помаранчевою. Його кишки теліпалися туди-сюди на рівні паху. Коли чоловік з широко розкритими невидющими очима проходив повз них, із живота вивалилося ще кілька вологих кілець.
