Зона покриття - Кінг Стівен (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

Джордан щось говорив. Через крики, виття і тріск пожежі, що з кожною секундою ставала дедалі сильнішою, Клай не міг розібрати слів, тому нахилився ближче.

— Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід, — мов заклинання, повторював Джордан. Він дивився на жінку з відтятою головою, чоловіка без ноги, рештки чийогось тіла, настільки роздерті, що нагадували каное, вщерть наповнене кров'ю. Трохи далі ще два автобусних сидіння приземлилися на пару жінок, що померли, обійнявшись, і тепер горіли яскравим полум'ям. — Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід. Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід.

— Правильно, котику, притулися до мене обличчям та так і йди, — сказав Клай, і Джордан одразу ж зарився головою у його бік. Іти так було незручно, але про це зараз не думалося.

Вони обійшли край майдану, прямуючи до виходу з недобудованої центральної вулиці, яка могла б стати веселим парком атракціонів, якби не втрутився Імпульс. Тим часом Кашвакамак-хол розгорявся все сильніше й сильніше, освітлюючи яскравою загравою майдан. Довкола, спотикаючись і ледве тягнучи ноги, бродили темні силуети, часто оголені чи напівоголені (одяг зірвало вибухом). Клай не мав жодного уявлення, скільки їх залишилося. Ті, що пройшли повз їхній маленький гурт, не виявляли до них жодної цікавості: вони прямували чи до центральної вулиці, чи до лісу, що підступав до західного краю території ярмарку. «Якщо не вдасться відновити свідомість зграї, — подумав Клай, — то в лісі на них чекає смерть». Але в поверненні стадного інстинкту він сумнівався. Частково через вірус, але переважно завдяки Джордановому рішенню поставити автобус прямо в центрі майдану, що допомогло створити максимальну кількість жертв (так само вони вчинили з пропановими цистернами).

«Якби вони знали, до чого це призведе, то ніколи б і пальцем не зачепили старого... — подумав Клай. — Але звідки їм було це знати?»

Вони наблизилися до засміченої галявини, на якій робочі залишили свої вантажівки і будинки-автопричепи. Тут на землі лежали електричні кабелі, схожі на змій, а проміжки між будинками на колесах були заповнені предметами побуту сімей, що постійно знаходилися в дорозі: приладами для барбекю, газовими грилями, шезлонгами, був тут і гамак, а також колесо для сушки, на якій білизна висіла вже, мабуть, тижнів зо два.

— Знайдімо машину, у якій є ключі, і забираймося звідси до дідька, — сказав Ден. — Бічну дорогу розчистили, і якщо просуватися обережно, то, готовий побитися об заклад, ми зможемо досить далеко проїхати трасою-160 на північ. — Він повів рукою в тому напрямку. — Туди, де закінчується без-моб.

Клай помітив вантажний автофургон із написом «ЛЕМ — ФАРБУВАННЯ І САНТЕХНІКА» ззаду на причепі. Дверцята відчинилися одразу, як тільки він натиснув на ручку. Весь простір усередині був забитий ящиками із різними інструментами сантехніка, але в одному з них Клай знайшов те, що шукав: балончики з фарбою. Переконавшись, що вони повні чи майже повні, він узяв із собою чотири штуки.

— Навіщо вони тобі? — здивувався Том.

— Побачиш, — загадково сказав Клай.

— Їдьмо звідси, будь ласка, — стала благати Деніз. — Я вже не можу. Мої штани вже промокли від крові. — І розплакалася.

Вони вийшли на центральну вулицю й стали між «Скаженими чашками» та наполовину зібраним дитячим атракціоном — паровозом «Чарлі Чу-Чу».

— Подивіться, — сказав Том, показуючи на щось рукою.

— Ох... Господи... Боже, — промимрив Ден.

На гострій верхівці даху квиткової каси паровозика лежали залишки обвугленого червоного пуловера (такий часом називають «кенгурушкою»), із якого й досі йшов дим. Навколо дірки спереду, можливо, зробленої великим уламком шкільного автобуса, розпливалася величезна пляма крові з нерівними краями. І поки кров не встигла розійтися далі, закриваючи решту літер, Клай зміг розібрати три букви, що звучали як останній сміх Лахмітника: ГАР.

— У тій клятій кофті нікого нема. Судячи з розміру дірки, йому зробили операцію на відкритому серці, а наркоз не вкололи, — сказала Деніз. — Тож коли вам набридне дивитися...

— На південному краю центральної вулиці є ще одна маленька стоянка, — промовив Том. — Там круті тачки. Мабуть, належали їхнім босам. А раптом нам пощастить?

Їм пощастило, але автомобіль виявився не крутим. Виїзд для всіх крутих машин зі стоянки перегородив невеличкий фургон із написом «ТАЙКО. ЕКСПЕРТИ З ОЧИЩЕННЯ ВОДИ». Водій фургона завбачливо залишив ключ у замку запалення, можливо, саме тому, що його машина блокувала виїзд, і Клай, сівши за кермо, повіз їх далі від полум'я, закривавлених останків та криків. Він повільно вів фургон бічною дорогою до того місця, де стояв щит із зображенням щасливої родини, якої більше не існувало (якщо вона взагалі колись була). Біля щита став і перевів важіль коробки передач у положення зупинки.

— Хтось із вас мусить пересісти за кермо, — сказав він.

— Чому, Клаю? — спитав Джордан, але в його голосі чулося, що він уже знає відповідь.

— Бо тут я вийду.

— Ні!

— Так. Я піду шукати свого сина.

— Але ж він, напевно, мертвий. Я не хочу, щоб ти вважав мене жорстоким, але подивися на це реально, — сказав Том.

— Я знаю, Томе. А ще я знаю, що шанс вижити у нього був, і ти теж це знаєш. Джордан сказав, що вони розбрелися по всіх усюдах, ходять, наче остаточно заблукали у лісі.

— Клаю... серденько... навіть якщо він живий, то може статися так, що він бродить у лісі з розкуроченою головою, — спробувала відговорити його Деніз. — Мені самій не подобається те, що я кажу, але ти знаєш, що так може бути.

Клай кивнув:

— Я також знаю, що він міг вибратися звідти раніше, поки ми сиділи під замком, і піти дорогою, що веде на Ґерлейвіль. Одна зайшла аж туди, я бачив на власні очі. На шляху мені зустрічалися ще деякі з них. Та й вам теж.

— Не сперечайтеся з творчою натурою, так? — із сумом констатував Том.

— Так, — підтвердив Клай, — але хочу вас із Джорданом про щось попросити: ви не могли б вийти зі мною на хвилинку?

Том зітхнув.

— Чом би й ні?

Поки вони стояли біля фургончика, що належав компанії, яка займалася очисткою води, повз них пройшли кілька фонерів, і на обличчях у них був написаний вираз розгубленості й ніяковості. Клай, Том і Джордан не звернули на них уваги, і фонери вчинили так само. Лінія горизонту на північному заході поволі починала розгорятися червонясто-помаранчевим, бо полум'я з Кашвакамак-холу вже перекинулося на ліс, що підступав до його задньої стіни.

— Ніяких грандіозних прощань, — попередив Клай, удаючи, що не бачить сліз в очах у Джордана. — Я дуже сподіваюся побачити вас знову. Томе, візьми. — Він простягнув другові мобільний, за допомогою якого підірвав автобус. І Том взяв його. — Їдьте на північ. Дивіться на дисплей і перевіряйте, чи є сигнал. Якщо натрапите на дорожні рифи, залишайте свій транспорт і далі йдіть пішки, поки дорога знову не стане вільною, а там беріть іншу машину чи вантажівку. Можливо, у районі Ренджлі — раніше там плавали на човнах влітку, полювали восени і каталися на лижах взимку — на дисплеї телефону будуть риски сигналу. Але за межами цієї зони ви будете поза небезпекою, і можна буде, не боячись, подорожувати вдень.

— Уже можна, б'юся об заклад, — витираючи очі, мовив Джордан.

Клай кивнув.

— Можливо, ти й маєш рацію. Хай там як, будьте обережні. Коли проїдете близько ста миль на північ від Ренджлі, знайдіть якусь хатину, зробіть запаси і заляжте там на зиму. Ви ж розумієте, що станеться взимку з цими істотами?

— Якщо групова свідомість розпадеться і вони не полетять у вирій, то майже всі вимруть, — сказав Том. — Принаймні ті з них, що зараз перебувають північніше лінії Мейсона-Діксона [52].