Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Через мить він уже стояв на ногах, хоча спочатку дещо хитався. Це була перша помилка, яку Келен побачила, що він скоїв.
Ніккі стояла, немов заморожена, втупившись на Річарда, її нижня губа тремтіла. Сльози хлинули з її блакитних очей. Келен задалася питанням, чи могло таке бути. Вона не вірила, що це можливо. Цього просто не могло бути.
Сидячи в променях згасаючого світла з підібганими до грудей колінами, прислухаючись до невгаваючого гулу табору за кільцем фургонів і варти, Річард понуро зітхнув.
Пальцями він пробіг по своєму волоссю. У голові не вкладалося, що Джеган міг схопити Ніккі. Він не міг навіть припустити, яким чином це взагалі могло статися. Один вид Рада-Хань на її шиї приводив його в відчай. Річарду здавалося, що весь світ розсипався на частини.
Як би він не боявся самої цієї думки, Імперський Орден, здавалося, зупинити було неможливо.
Ті, хто хотів самостійно вирішувати, як їм жити, були схоплені незліченними послідовниками Ордену, фанатиками рабських оман, прагнучими повсюдно насадити свої переконання за будь-яку ціну.
Цей підхід суперечив самій природі віри, але це навряд чи мало значення для фанатично віруючих; всі інші повинні були схилитися перед ними і прийняти цю віру, або померти.
Послідовники вчення Ордена йшли, куди і коли хотіли, руйнуючи все на своєму шляху. На даний момент вони контролювали велику частину Нового Світуу і весь Старий. Вони проникли навіть в далеку Вестландію, де він виріс. Річарду здавалося, що весь світ зійшов з розуму.
Гірше того, у Джегана було, як мінімум, дві скриньки Одена. Схоже, він тримав ситуацію в своїх руках. А тепер в його руках опинилася і Ніккі.
Серце Річарда розривалося при вигляді Ніккі із золотим кільцем в нижній губі, яка знову стала полонянкою людини, що безжально терзала її в минулому, але при вигляді Келен в полоні у тієї ж людини закипала кров.
Крім того, Річарда дуже гнітила думка, що Келен його не пам'ятає. Вона значила для нього більше, ніж що-небудь ще в цьому світі — вона сама була його світом. А тепер вона навіть не пам'ятає його імені.
Її сила і сміливість, її пристрасть, її розум, кмітливість, її незвичайна посмішка, яку вона дарувала тільки йому, завжди залишалися в його думках і серці, і залишаться до останнього його подиху.
Він згадував той день, коли вони одружилися, згадував, як сильно вона його любила і як була щаслива, коли він просто обнімав її. І тепер вона нічого цього не пам'ятає.
Він готовий був на все, щоб повернути їй те, чим вона була насправді, повернути їй саму суть її життя — і повернути її собі. Але тієї, ким вона була, в ній більше не було. Вогняний Ланцюг відняв у них все.
Насправді не мало ніякого значення, як сильно йому хотілося прожити життя з Келен або як він хотів, щоб люди могли самі вибирати свій життєвий шлях. У Імперського Ордена були свої плани розвитку людства.
У цей момент майбутнє видавалося Річарду безпросвітно безрадісним.
Краєм ока він помітив прямуючого до нього Джонрока. Ланцюг важко брязкав, тягнучись за велетнем по кам'янистій землі.
— Рубен, тобі треба поїсти.
— Я поїв.
Джонрок вказав на недоїдений шматок шинки, що балансував на коліні Річарда.
— Тільки половину. Тобі знадобляться сили для завтрашньої гри. Ти повинен поїсти.
При думці про те, що має статися на наступний день, тривога тільки ще тугіше скрутила шлунок Річарда.
Він підхопив товстий шматок шинки і простягнув його Джонроку.
— Я наївся. Доїж, якщо хочеш.
Джонрок посміхнувся несподіваному щастю, що привалило. На мить його рука зупинилася і лице набуло нерішучого виразу. Він подивився в очі Річарду.
— Ти впевнений, Рубен?
Річард кивнув. Джонрок нарешті взяв шинку і зубами відірвав пристойний шматок. Проковтнувши, він підштовхнув Річарда ліктем.
— Ти в порядку, Рубен?
Річард зітхнув.
— Я бранець, Джонрок. Як я можу бути в порядку?
Джонрок посміхнувся, думаючи, що Річард жартує. Коли Річард не посміхнувся у відповідь, Джонрок посерйознішав.
— Міцно ти отримав по голові сьогодні, — він нахилився трохи ближче, піднявши брову, дивлячись на Річарда. — Не дуже-то розумно з твого боку.
Річард кинув на нього короткий погляд.
— Що ти маєш на увазі?
— Сьогодні ми майже програли.
— Майже не вважається. У Джа-Ла не буває нічиєї. Або перемога, або поразка. Ми перемогли. Тільки це і має значення.
Джонрок злегка сахнувся від тону Річарда.
— Як скажеш, Рубен. Але якщо не заперечуєш, я все ж запитаю, що трапилося.
— Я припустився помилки.
Річард виколупав з твердої, сухої землі дрібний камінчик. Джонрок пожував, вважаючи, що на цьому все.
— Ніколи раніше не бачив, щоб ти допускав такі помилки.
— Трапляється. — Річард сам був злий на себе за цю помилку — за те, що дозволив собі так відволіктися. Він повинен був знати. Повинен був зіграти краще. — Сподіваюся, завтра я не зроблю помилок. Завтра важливий день, завтра все вирішиться. Я сподіваюся, завтра помилок не буде.
— Я теж сподіваюся. Ми пройшли довгий шлях, — Джонрок потряс важким шматком шинки перед Річардом, щоб додати своїм словам вагомості. — Ми не просто виграємо ігри, ми завойовуємо шанувальників. Зараз нас підтримує ціла купа людей. Ще одна перемога… — І ми чемпіони. І вся юрба буде тріумфувати за нас.
Річард кинув на правого нападника короткий погляд.
— Ти бачив, які вони здорові — ці хлопці з команди Джегана?
— Та ти не бійся, — обличчя Джонрока освітила хитра посмішка. — Я теж великий. Я тебе захищу, Рубен.
Річард не міг не посміхнутися йому у відповідь.
— Спасибі, Джонрок. Я знаю, що ти так і зробиш. Як завжди.
— І Брюс теж.
Річард вважав, що, швидше за все, так і буде. Цей гравець був солдатом Імперського Ордена, але в той же час і членом сильної команди з репутацією — команди Рубена, як називали її його люди. Не при командері Карго, звичайно.
Глядачі називали їх червоною командою, карго — своєю командою, але між собою гравці називали себе командою Рубена. Він був атакуючим. Вони навчилися довіряти йому. Брюс, як і деякі інші солдати в складі команди, спочатку без особливого захоплення сприйняв ідею з червоними символами, але тепер носив їх з гордістю. Інші солдати вітали його, коли він виходив на поле.
— Завтрашня гра буде… небезпечною, Джонрок.
Джонрок зі знанням справи кивнув.
— Я вже простежу за цим.
Річард знову посміхнувся.
— За собою прослідкуй, добре?
— Моя справа стежити за тобою.
Річард покатав в руці маленький камінчик, викопаний з землі, ретельно підбираючи слова.
— Підходить час, коли кожен повинен дивитися за собою. Бувають часи, коли…
— Зміїна морда..
Річард обірвав розмову, зрозумівши тихе попередження. Він підвів очі й побачив коммандера Карго, ідучого крізь ряд вартових. Він зовсім не виглядав щасливим.
Річард підкинув камінь і сперся на руки, коли Карго зупинився, підносячись над ним. Навколо чобіт командера піднялася хмара пилу. Він глянув униз на Річарда, уперши кулаки у боки.
— Що це було сьогодні, а, Рубен?
Річард вдивлявся в татуювання зміїної луски, помітні в гаснучому світлі.
— Тобі не подобається, що ми виграли?
Замість відповіді командер метнув погляд на Джонрока. Джонрок зрозумів усе без слів і швидко ретирувався до дальнього кінця вагона, наскільки дозволяла довжина ланцюга. Коммандер присів перед Річардом. Татуйована луска ворухнулася, нагадавши Річарду справжню зміїну шкуру.
— Ти знаєш, про що я говорю. Що це за ідіотські витівки?
— Мене збили. Команда супротивника завжди намагається це зробити. Періодично це повинно їм вдаватися.
— Я бачив, як ти викладаєшся на повну і не можеш заробити очко, тому що тобі не вистачило зовсім трохи, бачив, як ти намагаєшся уникнути випаду захисників і це не завжди тобі вдається, але я ніколи не бачив, щоб ти допускався таких ідіотських помилок.
— Мені шкода, — вимовив Річард. Він не бачив сенсу сперечатися про це.
