Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
и пущен свободне в святый царствуючий град — c слезами молю.
Да не будет труд наш тощ,
и сЂдины нашЂ да не посрамлени будуть от врагов наших.
A нуждънЂйшеє потребы еж ми есть вручено, не есть мощно писанъю предати, якож свЂдетельствует ми и книга преосвященъного митрополита нашего Борецкого, господина отца Іова.
Аще ти Бог повелит успокоити старость мою жалованьєм своим, господским и паки отпустиши мя c миром божіим, и пожалованъєм своим к своим людем, въжделЂючим приход мой въскорЂ видЂти точию от твоєго святого апостолъского лица, и успокоиши старость мою, да тя упокоит царство небесное и лоно Авраамово c всЂми святыми,
аминь.
Молитвам ся святым и благословенію апостольскому поручаєм.
Писан в КиевЂ, в монастыри Святого Золотоверхого Михайла Архистратига мЂсяца августа 22, року 1624.
Твоєи святительскои милости зверхнЂйшого пастыра нашего и благодЂтеля недостойныи раб и богомольца присный Ісакий, смЂренный єпископ луцкий і острозкий, низко чолом биєт дол земли" 1.
1 Автограф там же, № 1, писано тою ж рукою, що й підпис — Борисковича, на двох сторінках удвоє зложеного аркуша, на 4-ій стор. адреса і слід печатки. Друковано в "Матеріалах" Куліша не цуже справно.
Ситуація дійсно була того роду, що не лишала православним ніяких перспектив на полагодження відносин в Польщі — Литві. Убийство православною юрбою Йосафата Кунцевича в місяці листопаді 1623 р. в Вітебську дало клерикальним кругам слушний повод до нових репресій на православність, обгострених до найвищої міри. Митроп. Рутський виступив з новим процесом проти Віленського братства і проти Смотрицького — що це він своїми листами і всією своєю діяльністю призвів до вітебського інциденту. Обставини були настільки непевні, що Смотрицький за краще вважав виїхати до Києва, а звідси в далеку мандрівку до патріархів. У Києві в його неприсутності теж стався інцидент у стилю вітебського — хоч і не такий яскравий. Збіг різних подій настроїв тутешню православну людність дуже тривожно і підозріливо щодо можливих уніатських замислів на київськім грунті. Восени 1624 р. помер Плетеницький, як ми вже знаємо, і в православних київських кругах дуже боялись, щоб уряд не схотів обсадити печерську архімандрію яким-небудь уніатським кандидатом, минаючи печерського обранця — Копистинського, поданого королеві на затвердження. Подразнили православне громадянство також заходи священика Івана Юзефовича, колишнього наступника Борецького на воскресенській парафії на Подолі, що, перейшовши на унію, став претендувати на якісь православні церкви (можливо, ту ж Воскресенську), і тепер його підтримувала лояльна частина київського магістрату: війт Федір Ходика, Созон Балика і ін. Війт запечатав спірну церкву (козаки говорили навіть в числі многім — церкви, і це прийнято було за симптом нового уніатського натиску). Козацьке військо вважало потрібним взяти київську православну громаду під спеціальну охорону, і вислано двох полковників, щоб змобілізувати козаків київської околиці і пильнувати православного стану володіння від якихнебудь небезпечних наскоків. Коли під той час під Київ приступили дві польські хоругви під проводом звісного авантурника Лаща і в самім Києві з’явились жовніри з цих хоругов, це було прийнято за початок уніатської акції, підтриманої коронною зброєю. Кілька тисяч козаків з’явилися в Києві, і сталась мала революція. Арештовано тих підозрілих жовнірів, війта Ходику схоплено і стято, так само Юзефовича. Запечатані церкви розпечатано, воєводського замісника, що хотів гамувати справу, зневажено, і взагалі сталася велика і для престижу польського уряду в високій мірі неприємна замішка — "велика тривога не тільки між поспольством, але теж і межи шляхтою" 1.
1 Про цей інцидент в історії України, VII, с. 530-2.
В такій ситуації українські, зокрема київські, круги не могли нічого доброго сподіватися від правлящих сфер. Хоча з попереднього сойму (що засідав під весну 1624 р.) релігійна справа була перенесена на найближчу сесію, призначену на січень 1625 року, але київські круги цілком махнули на нього рукою — сойм був "отчаяний от христолюбивих", як висловлюється м. Ійов, "бо вже навкучилось велике презирство їх", як пояснює один київський лист того часу. Навпаки, треба було з усього сподіватись, що польський уряд, полагодивши за останні роки свої заграничні турботи, як не сьогодні, то завтра візьметься і до козаччини, що фрондувала і йшла врозріз з урядовою політикою не тільки у внутрішній політиці, але й у заграничній (не перестаючи зачіпатися з турками), а приборкавши, зліквідує й останнє київське прибіжище православної ієрархії. Тому київські українські політики, з митр. Ійовом на чолі, напружено шукали якоїсь опори на найближчі часи.
Скоро по тім, як виїхав з своєю місією до Москви Борискович, перед цими київськими кругами заблисла нова політична комбінація, що, на їх погляд, могла заінтересувати московський уряд та попхнути його до інтервенції в українській справі. До Києва приїхав звісний авантюрист Олександр Яхія, що називав себе наслідником султанського престолу за батьком, а потомком старої візантійської династії Комненів — за матір’ю. Довгий уже час шукав він способів зложити спілку християнських держав, яка б почала війну з турками, щоб посадити його, Олександра, на отаманськім престолі і зробити кінець з пануванням ісламу в старих візантійських володіннях. Так звані лісовчики — добровольці з польсько-литовських країв, що брали участь у Тридцятилітній війні по стороні Австрії, здибавши цього Олександра в Відні, порадили йому звернутися до класичних перебійців з магометанським світом — українських козаків і через них шукати помочі Москви. Олександр звернувся до митрополита, і той переправив його на Запоріжжя, а сам занявся підготовкою нового посольства до Москви, за участю самого Олександра. Наскільки митрополит і його київські товариші вірили фантастичним оповіданням цього авантюриста, цього вони нам не відкрили. Але вони попробували, чи не вдасться взяти на ці оповідання Москви: чи не вдасться взяти на ці оповідання московського царя. Олександр оповідав у своїм листі і через своїх послів, що греки, болгари, серби й албанці вже присягли йому як свому законному цареві і чекають його приходу; поміч йому обіцяв король іспанський, князь флорентійський й інші землі; Запорізьке Військо обіцяло післати з ним на війну 18 тис. війська, а саме зложило умову з кримським ханом Магометом і його братом Шагін-Гераєм, що збунтувалися проти свого зверхника султана, і вони обіцяли післати з ними своїх татар! На весну Олександр збирався йти морським і сухопутним походом на Отаманську Порту і просив московського царя теж прилучитися до його плану: помогти хоч грошима, хоч військом.
Коли б цар схотів узяти участь у цій лізі визволення балканських християн, він став би фактичним протектором України — козацтва і православної церкви, і в дальшім розвою це могло б мати два висліди: або цар ввійшов би до конфлікту з Польщею й поміг Україні визволитися від польської кормиги, або польський уряд, що показував охоту підтримувати Гераїв проти Туреччини і взагалі свою згоду з турками не вважав дуже певною, став би по стороні ліги і мусів би злагодити свої відносини до козаччини і православної церкви. Напруження б пройшло, і уставились би якісь можливіші відносини з ним.
Але московський уряд не відважився мішатися в цю справу, почуваючи себе ще дуже слабо по перебутій смуті. "Царевичеві Олександрові" були післані багаті дарунки, але помочі в задуманій кампанії відмовлено. А щодо переказаної Борисковичем пропозиції — прийняти під царську руку Україну й Військо Запорізьке, бояри, розпитавши докладно про все, констатували, що справа ця не організована, всенародного рішення не винесено, козаки не готові до планової боротьби з Польщею, а забавляються авантурничими походами на турків. В таких обставинах цар не може мішатися в їх справи. "А як в будучності буде вам від поляків кривда в вірі, а у вас проти них буде міцна думка і постанова" — тоді московський уряд серйозно задумається над способами визволити православну церкву від єретиків 1.
