Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Могутній візире! — сказав Анрі й доторкнувся до своїх грудей, а потім до канцлерових, ніби ненароком тицьнувши пальцем якраз у величезний самоцвіт. — У Персії багато крадуть.
В ту мить, на щастя, вдарила гучна музика й заглушила все, що можна було б там почути. Розпочався балет.
Танцівники дріботіли навшпиньки, махали серпанковими завоями, згинали гарні коліна. Там були самі юнаки, хоч половину вбрано дівчатами. Очі цих «дівчат» блищали крізь серпанок іще знадливіше, ніж би в справжніх жінок, і манери їхні, як не зважати на певні не зовсім бажані ознаки мужності, теж були цілком жіночі. А решта, що лишалися юнаками, не менше граційно простягали вдаваним дівчатам кінчики пальців або з млосною жагою закоханості обіймали їх. Здавалося, що м'язи їхні зовсім не напружуються. І коли юнаки кружляли «дівчат» довкола себе, і коли піднімали їх угору, враження було таке, ніби це робить не сила, а самий чар грації.
Отут перевершив усіх дю Га. Звичайно досить неприємний молодик, язикатий, дурний, нахабний і продажний, тут він був справжнім дивом. І недарма під час кожної фігури танцю він опинявся в першому ряду. Глядачі на помості всі прикипіли до нього очима, а він умів показати кожному, ніби поривається саме до нього. Дю Га впав на коліна перед своєю «дамою», як і всі юнаки, й звів на неї погляд з безмовним благанням, щоб вона дозволила відкинути з її обличчя серпанок. Насправді ж він давав узнаки, що схиляється перед королем, чи то султаном, а водночас — потай від нього — перед канцлером, чи то візиром, не кажучи вже про гладкого Майєнна, що аж упрів, так його пройняло. І кожному з них здавалося, що саме його якось вирізнено чи навіть ушановано — а тим часом цей пройда просто брав їх на глузи. Десь-інде вони дали б йому носака під зад або наказали його повісити. Одначе мистецтво — могутня сила, хоч його дія й нетривка.
Та ось воно захопило глядачів ще дужче: з танцівників-«дівчат» позривали серпанок. Хто б міг подумати, що людські обличчя можуть видатись такими новими й чудесними, коли вони раптом відкриваються перед глядачами, вже завороженими чітким ритмом майстерного танцю! Навіть у зачерствілих чоловіків тьохнуло серце; а що ж тоді казати про молодого короля Наваррського. В нього вихопилась лайка — його звичайний проклін. Він не повірив власним очам і аж протер їх.
— Габрієль?
— Та вже ж не хто, — глузливо озвався здоровило Гіз. — Один любчик зриває серпанок з другого: наш дю Га — з твого Лерана.
— Вийдімо-на двобій!
— Залюбки, тільки не за хлопця. Він вродливий, і при новому дворі така доля була для нього неминуча.
У Анрі очі налилися слізьми. Він хотів щось сказати Леранові, але той не підводив погляду. А колись же й у нього текли сльози з-під білої пов'язки, що закривала обличчя, — у Варфоломіївську ніч. Дві її жертви — Габрієль де Леві де Леран і Карл Дев'ятий — лежали тоді поряд на ліжку королеви Наваррської. Що ж із нами буде?
А Гіз передражнив Анрі:
— От бач, які чарівні створіння були серед людей твого загону, що носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.
Насмішка була влучна, і що лишалося відповісти?
— Леран слушно робить, що пристосовується, як йому треба, і навіть обернувся на дівчину.
Так легковажно відмахнувся Анрі, стерпів ще й це приниження після всіх інших — ніхто й не знав, куди їх ховає цей жвавий Наварра. Він сам сміявся з себе, ніби з когось третього. І поведінка його не була гидка: справді проникливий спостерігач не назвав би його ні ницим, ні дурним. Та лиш один із глядачів, д'Ельбеф, замислився: а хто ж такий Анрі насправді — дитина, блазень чи людина, яка добре знає свою мету? І відповів собі: «Це невідомий — у школі життя».
Сам д'Ельбеф — лише спостерігач; а це не так багато. Далекий родич могутнього дому, без великих шансів і перспектив, він завжди буде нічим не примітний серед інших — тих, кого він навряд чи поважає. І ось він знаходить, кому віддати свої сили, — чи, власне, йому це підказує особливий хист. Д'Ельбеф собою показний, як і Гіз, народний герой; він тільки має темніше волосся, поводиться простіше, і від нього зовсім не віє пихою. У нього вогкі, віддані, дуже гарні очі, й ті очі розгледіли в Анрі славну долю і велику снагу, яка служить поки що вельми скромній меті: зберегти себе. Д'Ельбеф став другом Анрі в непевні дні, ще зовсім не славні, якраз навпаки. А коли щастя нарешті повернеться до короля Наваррського обличчям, тоді д'Ельбефа вже не буде коло нього.
А дівчата — чи, власне, юнаки — вже тримають у руках золоті келихи. Піднімають їх угору, крутять на кінчиках пальців і самі крутяться у танці, але з келихів не схлюпнеться ні крапельки. В келихах, треба гадати, любовний трунок, і ті юнаки, що й у танцях зображують юнаків, прагнуть його. Постави їхніх гнучких тіл виразно промовляють про ту спрагу. Вони робляться дедалі промовистіші: розтуляються спраглі уста, і коли жадобу вже годі стримати, в них справді вливається трохи вологи. Принаймні в уста королевого улюбленця дю Га — д'Ельбеф це добре бачив, бо пильно стежив за тим, що діялось: адже воно стосувалось Анрі. Дю Га стає на коліна й закидає назад голову, а юний Леран у ролі дівчини ледь нахиляє свій келих; д'Ельбеф міг би полічити краплі. Водночас він бачить і інші обличчя: дивно насторожене канцлера Бірага й розімліле — короля Франції. Той, неначе вражений громом, розгублено всміхається — до юного Лерана. На свого дотеперішнього любчика він і не дивиться — і саме це вже свідчить, що зараз станеться щось незвичайне. Воно справді стається: дю Га, скуштувавши любовного напою, відхиляється всім тілом назад, ніби в корчах, ледь не падає, скрикує й закочує очі під лоба. Одно слово: його отруєно. Так воно й мало бути за логікою подій; д'Ельбеф міг би передбачити все.
В ту саму хвилину, ніби на замовлення, закричав ще хтось — голосом старого папуги:
— Величносте! Вашого улюбленця отруєно. Його «дівчина» — Наваррине знаряддя. Віддайте цього принца мені й правосуддю, а то він і вам щось заподіє!
Після таких жахливих слів усі, звичайно, завмерли, затамувавши дух. Музика враз умовкла, танцівники застигли на місці, глядачі на помості, мов скам'янілі, чекали королевого знаку, але й король не ворушився. Тільки ледь захиталося саме місце дії — перське шатро. Хитали його жінки, придворні дами французького двору: не допущені на таємниче свято, вони попрокрадались за завіси, щоб підглядати звідти. Були там і вельможні панії, і фрейліни; навіть декотрі з челядниць, набравшись відваги, прогортали собі шпаринку, а поруч — смикала тканину сама королева Наваррська. «Що ж тепер? — подумала Марго серед тієї тиші та заціпеніння. — Отак воно завжди й буває, тільки-но ми полишимо чоловіків самих на себе, — думала вона. — Спочатку повбираються, як ми, і вдають таких ніжних, мов небесні ангели. А кінчається однаково кров'ю. Звісно, мій коронований брат захоче помститись за отруєного любчика. Віддасть мого бідного Henricus'a пройдисвітові Бірагові, а в того вже й слина тече з жадоби. І ні в кого з цих бовдуряк не знайдеться стільки розуму в голові, щоб збагнути, яка тут гра! І вони ще гадають, ніби можуть обійтися без нас!»
Та в одного таки знайшлося. Д'Ельбеф із Лотарінгського дому сплигнув з помосту, вхопив за в'язи дю Га, вже зовсім скрюченого, підвів і бив по щоках, поки юнак не став твердо на ноги.
— Годі комедію корчити! — сичав д'Ельбеф. — Та гляди не почни знову! — Боляче викрутивши юнакові руку, він примусив його зійти на поміст і впасти перед королем на коліна, а тоді наказав: — Признайся його величності, хто тебе підмовив на цю витівку, то, може, не попадеш на шибеницю.
Уся постать дю Га виказувала якнайприкріший переляк. Це почуття він зумів виразити найкраще, хоч який великий хист виявляв перед тим. Справжнє все ж таки завжди переконливіше, ніж удаване.
Шия його зробилась довга, немов у людини, якій щойно зітнули голову, — адже тоді шия раптом наче виростає; і цю витягнену шию він повертав то до короля, то до канцлера, то знов до короля. У канцлера враз повідвисали щоки, в короля сердито нап'ялась жила на лобі. А дю Га відчував, як міцні пальці його ворога д'Ельбефа чимраз сильніше стискають його шию; і перше ніж йому зовсім перейняло дух, він пробелькотів;
