Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

Анрі вдихав ті смердючі випари, і не так розум, як чуття підказували йому, яка гидота діється тут. А то б його врешті й самого захопила ця ненависть. Повалити владу, що сидить у Луврі, розграбувати самий палац, вирізати всіх: панів і паній, варту, челядь, — про все це він мріяв і сам, ще тоді, коли прагнув утекти й повернутися з чужоземними найманцями. Відтоді минуло кілька років, і він майже забув усе. А тут у церкві те почуття ожило, яскраве, як давніш. Він наново зрозумів, що принижений і ображений мститься без пощади. «А в мене причин більше, ніж у них усіх. Мені вбили матір, потім пана адмірала, потім усіх моїх друзів, вісім десятків дворян, учителя, останнього посланця моєї матері, королеви. А тих, хто зостався живий, укрила ганьба, і сам я мушу зносити полон, постійну небезпеку, щоденний глум. Усе це я знаю. І помститись я твердо вирішив, тільки весь час відкладав та обмірковував свою помсту. А час минає — і ненависть теж.

Ні, вона не минає, вона тільки робиться сумнівною. Я живу з ними, ми граємо у м'яча, спимо з тими самими жінками. Пані Катрін запропонувала мені угоду; чи й справді вона отруїла мою матір? Д'Анжу у Варфоломіївську ніч радий був би спровадити зі світу й мене, а тепер, ставши королем, він мене захищає. Гіз зробився моїм щирим приятелем, і якось аж віри не йметься, що це він ударив пана адмірала, вже мертвого, ногою в обличчя. А проте — це правда. Вони зробили все це, таки зробили. Вся річ у тому, що я їх знаю, а вони мене ні. І не заперечуватиму, що я люблю їх за це — люблю до певної міри. Вороги можуть тішити нас так само, як кохані. А я мушу стерегтися їх — і тому близько знатися з ними».

Так виправдовував він себе, своє вагання, свою терплячість і відмежовувався від народу, що його Буше навчав сліпо задовольняти свої жадання. А втім, Буше ще не скінчив своєї розпачливої молитви, як Анрі вже впорався з усім, що наринало на його душу. Життя минуще, мистецтво тривке. Думки пролітають блискавками, та як збагнути, коли настав час несхибної дії?

Буше з'ясував народові, що вся державна система злочинна, зате бог послав їм справжнього проводиря! Онде він стоїть! І всі, обернувшись до нього, попадали на коліна, надто ті, на кому тяжіла підозра поміркованості. А Гіз сміливо, зухвало звів очі вгору, до бога. На герцогові був срібний бойовий обладунок, немовби вдарити на королівську владу малося оце зараз, і охоронці його бряжчали крицею. Звичайно, тут не бракувало шпигів королеви-матері, і вони вже біжать донести їй про все, змалювати герцога Лотарінгського бозна-яким грізним. Треба дуже близько зійтися з ним, аж тоді збагнеш, що він тільки хвальковитий забіяка Голіаф, а до того ж рогоносець. Треба стати його другом, тоді знатимеш йому справжню ціну і навіть почуватимеш до нього приязнь. «І оцього-от я ненавиджу? Так, звісно. Але що таке ненависть?»

Тим часом проповідь скінчилась, і алебардники повипихали з церкви простий народ; зосталися тільки люди шановні і впливові, паризькі магістратські радники, найбагатші громадяни й найвідоміші в народі священики на чолі з паном архієпископом. Той засвідчив, що устами отця Буше промовляв небесний гнів. Адже розпуста при дворі перейшла вже всякі межі; і архієпископ змалював ту прилюдну безсоромну виставу, що її влаштував у Дуврі король зі своїми хлопцями-любчиками, а жінок-християнок змусили дивитись на неї. Слухачі обурено загомоніли. Але хтось поруч Анрі, який стояв далеко позаду, під той гомін сказав: «Таж архієпископ сам спить із рідною сестрою».

Анрі мимохіть засміявся — власне, не з цього окремого факту, а з усієї комедії, що тут відбувалася.

Проте комедія незабаром повернула на поважне, бо один із значніших городян, голова рахункової палати, почав розповідати про фінансовий стан королівства. Той стан був невтішний; та що це ні для кого не було таємницею, всі тим гучніш висловили обурення. Адже, по-справжньому обурюватись можна тільки в гурті й тільки вже відомими речами. Щось нове доходить до людей не зразу; швидше впливає те, що всі давно знали, тільки боялись висловити. Сто тисяч екю на рік коштують державі самі королівські собаки, мавпи й папуги; та це ще дрібничка проти страхітних сум, які поглинає кодло його любчиків. А одному з них навіть доручено керувати фінансами! Промовець оголосив це на всю церкву, ще й додав: «У наш час дозволено все, тільки казати правду не дозволяють». Та що сам він насмілився тут якраз на це, всім відразу здалося, що збори їхні бозна-які важливі, що це вже починається великий переворот і що вони стоять у самому осередді подій.

Голова рахункової палати перелічив ще багато розтриньканих мільйонів; він нарікав на великі податки, на несправедливий розподіл їх, на продажність усіх тих, хто їх стягує, на чолі з королівським любчиком паном де О [94] — просто О, та й годі. Зате промовець змовчав про кількох інших, що теж узяли на відкуп певні податки й визискували народ. Адже серед них знайшлися б і родичі Гізів, а згадувати тут про них було б украй недоречно з огляду на те, що мало відбутися далі. Бо зразу після промови внесено великі торбини, з них посипалися золоті монети, карбовані в Іспанії, і не було тому золоту кінця. Скарбник розподіляв його, як наказував герцог Гіз, між радниками, священиками, впливовими городянами, урядовцями й військовими. За те кожен розписувавсь у спискові, де першим стояло ім'я герцога Лотарінгського, та ще й вигукував одне слово: «Свобода!»

Так народилася Ліга. [95] Витрушено до дна торбини з іспанськими пістолями й засновано спілку з метою віддати одній партії всю владу в країні. І справді, ця партія дістала досить влади й могутності, щоб за кільканадцять років страхіть та невдач привести королівство трохи не до розпаду, короля загнати в глухий кут і відкинути людське в людях на кілька поколінь назад. Такий був початок, і, поки ті, хто отримав чужоземне золото, хутенько ховали його, не дивлячись, де воно карбоване, — знадвору долинув крик: «Слава! Свобода!»

Одурений народ славив свого гідного проводиря, і той справді мав таку саму підставу сподіватись успіху, як і вся потолоч, що йшла за ним. Та що значить «одурений»! Люди ніколи не бувають до такої міри одурені, як вони вдають потім. Іспанське золото бачили тільки дрібніші проводирі, а народ бачить лиш біляву борідку — і аж реве з захвату. Зате він насправді дуже добре розуміє, що йому й не в голові рятувати віру і що ні про яке чудесне пробудження не варт і говорити. Просто людям хочеться пограбувати інших, відібрати в них роботу, збагатитися. Вони хочуть поколобродити, повеличатись, а ще вони хочуть убивати. Ось що виходить, коли простий народ і шановні городяни, полигавшись, заснують отаку Лігу для придушення свободи совісті. Якомога гучніше кричать вони: «Свобода!» — і одурені на вулиці, й дурисвіти в церкві, і цим вони доводять, що хоч їх і одурено, але й вони раді когось одурити.

Серед дурисвітів у церкві, що, напхавши золотом кишені, жадали свободи, були й помірковані, які вирішили, що тепер треба пристати до більшості. Не бракувало там і навернених гугенотів; і Наваррина присутність служила якраз їх виправданню. Гіз на те й узяв його з собою, щоб очистити сумління багатьом іншим. Анрі помітив це сам, та йому ще й підказали. Як трохи раніше, ховаючись за гучним гомоном обурення, викликаним згадкою про розпусту при дворі, хтось наважився шепнути, що й сам архієпископ не кращий, — так і тепер, хоч крик про свободу перебивав відверті голоси, їх усе ж було чути: «А золото іспанське, сусіде! Іспанське!»

Анрі ще не встиг усвідомити своїх почуттів: надто багато було почуто й побачено. Насамперед — Гіз показав себе з нового боку: виявилося, що він уміє спокушати й обморочувати людей. Хто б повірив, що цей пихатий велетень здатен на таку хитрість і моторність! От що значить власна вигода! Та люди й самі полегшили йому справу; бо кожного приємно лоскотала честь бути в одній спілці з таким вельможею. Гіз розподілив завдання: військовим — силоміць вербувати людей до війська їхньої партії, духівництву — бунтувати простий народ, міщанам — чинити опір королівській владі, не платячи ніяких податків. Він роздавав титули й права па відповідні посади, коли вони звільняться. Тобто, як розуміли всі, коли вб'ють тих, хто займає ці посади тепер.