Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Ч ќвва, Ч каже, Ч ? оце б то наче й правда, а воно зовс?м брехн€.
Ч ?роде! Ч не стерп?вши, гукнув на його Ўрам; да, схаменувшись, де в?н, зараз ? перем?г себе. Ч ?ур тоб?, Ч каже, Ч опр?ч божого дому!
?а скор?й до кон€, да й поњхав. „еревань ?з ѕетром за ним.
„ереваниха теж посп?шала до ридвана, бо до запорожц€ пристав другий братчик, ? хоть н?чого њй не сказали, да погл€дали на Ћесю так хижо, €к вовки на €гницю.
ѕервий запорожець був здоровенний козарлюга. ѕика широка, засмалена на сонц?; сам опасистий; довга, густа чуприна, п?дн€вшись перше вгору, спадала за ухо, €к к?нська грива; уси довг?, униз позакручуван?, аж на жупан ?звисали; оч? так ? грають, а чорн?, густ?њ брови аж геть п?дн€лись над тими очима, ? Ч враг його знаЇ Ч гл€неш раз: здаЇтьс€, супитьс€; гл€неш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз ? п?дн?ме тебе на см?х. ј другий був молодий, високий козак, т?лько щось аз?атське; зараз ? видно, що не нашого пол€ €года, бо до —?ч? сходились бурлаки з усього св?ту: прийде турок Ч ? турка приймають; прийде н?мець Ч ? н?мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: Ђ¬?рую во ’риста ?суса; рад воювати за в?ру христи€нськуї.
«радовалась „ереваниха, €к наздогнала своњх, мов слобонилась од €коњ напаст?. ќт ? поњхали вс? через ¬ерхн?й город, а дал? ћихайл?вською стежкою через вс?йкову долину, на ѕечерську гору. ј по ѕечерськ?й гор? росла тод? скр?зь дика пуща. ?орога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась пом?ж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлат?њ кучугури. –идван, що дальш, усе одставав од верхових; а ѕетро, п?сл€ тих чудних „ереванишиних речей, не державсь уже ж?ночого боку. ќстались наш? прочанки т?лько з ¬асилем Ќевольником.
јж ось з обох бок?в дороги закопот?ли кон?, затр?щало сухе г?ллЇ п?д копитами, ? показались кр?зь зелену л?щину кармазини, њх наздогнали запорожц?, Ч тих двоЇ, що одр?знились коло братства од прощальник?в.
„ереваниха з дочкою сам? не знають, чого зл€кались. Ѕо с? гульт€њ њдуть не по-людськи: не гл€д€ть ? дороги, а так куди здр€ ? мчатьс€ по гаю; т?лько все крут€тьс€ пом?ж деревом коло ридвана; не попереджують ? ззаду не остаютьс€. ј кон? наче знають, чого сим шибайголовам хочетьс€: скачуть, €к кози, то сюди, то туди пом?ж кущами. јж страшно було дивитись, €к та дика степова животина др€паЇтьс€ копитами на кручу, то отсе з круч? кинетьс€ в проваллЇ, ? не видно њњ стане, т?лько глухо тупотить ? хропе у байрац?. Ќаш? не раз уже думали, що к?нь перекинувсь назад ? задавив њздц€ п?д собою; аж ось њздець, €к вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграв на сонц? кармазинами.
“ак поринаючи да крут€чись, мов не перед добром, запорожц? перекликались через дорогу, €к хиж?њ орли, ? повели таку розмову, що в наших прочанок ? душ? не стало.
Ч ќт, брате, д?вка! Ч гукне один. Ч Ќехай € буду шмат гр€з?, а не лицар, коли € думав, що в на св?т? таке диво!..
Ч ?ге, Ї сало, та не дл€ кота! Ч озветьс€ другий через дорогу.
Ч „ом же не дл€ кота? ’очеш, зараз поц?лую!
Ч ј €к поц?лують коло стовпа ки€ми?
Ч ўо мен? кињ! “а нехай мене хоч зараз рознесуть на шабл€х!
Ћес€ бо€лась, щоб справд? в?н не напавсь на нењ; аж тут на дороз? байрак. «апорожц? так ? кинулись туди, €к т?њ демони.
Ч ¬асилю! Ч каже тод? „ереваниха. Ч уди отсе ми зањхали? ўо отсе з нами буде?
Ч Ќе б?йс€, пан?, Ч каже, всм?хнувшись, ¬асиль Ќевольник. Ч ?обр? молодц? т?лько жартують. ¬они зроду д?вчат не займають.
ј „ереванис? щось дуже сумно. «вел?ла њхати швидше, щоб наздогнати своњх. як ось запорожц? знов по боках дороги. ?упани позабризкували в гр€зь у байрац?, да њм про те байдуже.
Ч vей, брате Ѕогдане „орногоре! Ч гукне знову старший. Ч «наЇш, що € тоб? скажу?
Ч ? вже!.. ѕутнього не скажеш, прилипнувши до баби.
Ч ќт же почуЇш од мене таке, що аж оближешс€!
Ч ќго!
Ч ? не ого! ќсь слухай. ’оч —?ч нам ? мати, а ¬еликий Ћуг батько, да дл€ такоњ д?вчини можна покинути ? батька, й мат?р.
Ч „и вже б то?
Ч ј то що х?ба?
Ч уди ж тод??
Ч ќвва!
“ут запорожц? знов ?зчезли, €к мара. ћати й дочка думали, що в њх ? справд? щось недобре на думц?; а ¬асиль Ќевольник похитав головою, да, й каже:
Ч ўо за любий народ оц? братчики! ќх, був ? € колись таким вигадником, поки л?та не приборкали та прокл€та невол€ не примучила! vасав ? €, €к божев?льний, по степах за кабардою; вигадував ? € ус€к? вигадки; знали й мене у городах ? на степах, знали мене шинкар? й музики, знали пани й мужики, знало лицарство и хл?бороби!
Ч ўе € не таке скажу тоб?! Ч гукнув, €к ?з бочки, запорожець.
Ч Ѕуло б з тебе й сього, Ч одв?товав другий, Ч €кби почув батько ѕугач: одбив би в?н у тебе хутко до баб охоту!
Ч Ќ?, таки справд?, Ѕогдане. який враг шутковатиме, €к ув?п’ютьс€ чорн? брови, наче п’€вки, у душу? ’оч так, хоч с€к, а д?вчина буде мо€! „и знаЇш що?
Ч ј що?
Ч ѕодивитис€ б, що там у вас за гори!
Ч ќтакоњ!
Ч “акоњ, брате! Ќехай не дурно запрошував ти мене до своњх, воювати турка. оли хоч, ухопимо д?войку, та й гайда в „орну vору!..
Ч ? ти оце по правд? говориш?
Ч “ак по правд?, €к € ирило “ур, а ти Ѕогдан „орногор. « такою д?вкою за с?длом помчавс€ б € хоч к чорту в зуби, не то до чорногорц?в.
ќтак т?њ каверзники змовл€лись уочевидьки на гвалтовний учинок, ? н?хто не роз?брав би, що справд? в њх на думц?. Ўалений був народ! ”се йому дурниц€: чи жити, чи вмерти Ч йому байдуже; що люд€м плач, те йому ?грашка. “им-то „ереваниха й бо€лась, щоб лукавий не п?дкусив паливод на €ку пакость. јж ось стали наздоган€ти своњх. «апорожц? бачать тод?, що ба! ?а й зникли з очей, €к той сон, що чолов?к жахаЇтьс€, мучитьс€, коли ж гл€не Ч аж ? нема н?чого.
VI
’то б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, €к на картин?, змалював той монастир ѕечерський? ўоб хто й не був ?зроду в иЇв?, так щоб ? той, читаючи, мов бачив на своњ оч? т?њ мурован? огради, ту височенну дзв?ницю, т?њ церкви п?д золотом та п?д скульптурою? —е ж то воно так тепер; а рок?в дв?ст? назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, €к тод? знаходивсь монастир ѕечерський. ?алось ? йому взнаки батињвське лихол?ттЇ. ¬елика церква, що прописана в л?топис€х Ђнебес? подобноюї, зруйнована була по в?кна. ’оть же кн€зь ќлелькович —имеон п?дн€в њњ знов ?з руњн, т?лько далеко њй було до стародавньоњ л?поти. Ќе було н? ср?бла, н? золота, що тепер с?€Ї по Ћавр? всюди; усе було тод? убогенько.
?, да були скр?зь по ст?нах у ¬елик?й церкв? помальован? кн€з?, гетьмани, воЇводи благочестив?њ, що тую церкву боронили й п?дпирали. “епер би дорого дали ми, щоб њх узр?ти! ј внизу, поуз ст?н, скр?зь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. ? того н?чого вже немаЇ!..
¬исто€вши службу. Ўрам ходив ?з своњми од одного надгробка до другого. “ут читав, що отакий-то Ђ—имеон Ћико, муж твердий в?рою ? хоробрий, почив по многих славних подвигахї. ј там Ч буц?м озивавсь до його з того св?ту пишний кн€зь золотими словами: Ђћногою с?€в €, Ч каже, Ч знатност?ю, власт?ю ? доблест?ю, а €к умер, так з убогим старцем зр?вн€вс€ ? за широк? своњ лани с?м ступн?в земл? вз€в. Ќе дивуйс€, Ч каже, Ч тому, читачу, бо й тоб? те ж буде: нер?вними на св?т народжаЇмось, а р?вними вмираЇмо!ї ј там ?ще €кий-небудь пан просить, хто читатиме п?дпис, то промов, каже, ?дучи мимо, благе слово: ЂЅоже! ћилостив буди душ? раба твоЇгої. ’то б ? не письменний був, так, дивл€чись т?лько на т? шабл?, на т? панцир?, бунчуки ? вс€к? клейноди, перем?шан? з к?стками, з јдамовими главами, що повироблювано горор?зьбою з м?д? да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був ? неписьменний, так ? той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: ус€ке багатство, ус€ка слава Ч усе воно суЇта суЇт; ? шабл€, й булава з бунчуком, ? горностайова кире€ пол€жуть колись поруч ?з мертвими к?стками.
ќтже й Ўрам, розгл€даючи ту горор?зьбу да читаючи еп?таф?њ, засмутивс€ душею да й каже:
Ч олико-то гроб?в, а вс? ж то т?њ люде жили на св?т?, ? вс? п?шли на суд перед бога! —коро й ми п?дем, де батьки ? д?ди наш?.
