Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

— Ви дивна дівчина, Дженнсен Даггет. Повна загадок… Сьогодні я буду спати в безпеці.

— От і добре, — сказала мати, — крім вечері, я принесла трави, які допоможуть вам заснути.

Тримаючи в одній руці миску, повну смаженої риби, іншою рукою вона взяла Дженнсен за лікоть, підвела до багаття і посадила поруч з собою, напротии Себастяна. Судячи з серйозного виразу його обличчя, жінки досягли своєї мети.

Мати глянула на Дженнсен і посміхнулася їй так, щоб гість не бачив. Дженнсен все зробила вірно.

Простягнувши Себастяну миску з рибою, мати сказала:

— Я хочу подякувати вам, молодий чоловік, за те, що ви зробили сьогодні для Дженнсен.

— Мене звуть Себастян, з вашого дозволу.

— Так, Дженнсен мені говорила.

— Я допоміг із задоволенням. Насправді це була допомога і мені самому. Мені б зовсім не хотілося, щоб за мною полювали д'харіанські солдати.

— Візьміть ось цей шматок зверху. Він з травами, які допоможуть вам заснути, — зауважила мати.

Себастян проткнув ножем зазначений шматок. Дженнсен взялася за інший, попередньо витерши лезо ножа об спідницю.

— Дженнсен сказала мені, ви не з Д'хари. — Гість поглянув на господиню:

— Вірно.

— Мені, чесно кажучи, важко в це повірити. Кордони Д'хари непрохідні. За все моє життя ніхто не зміг подолати їх. Як же вам вдалося?

Зубами Себастян зняв з ножа шматок риби. Щоб остудити, поганяв повітря між зубами. Прожувавши рибу, змахнув лезом ножа:

— Скільки часу ви знаходитесь тут, в глибокому лісі? Без людей, без новин… Дуже давно, я вважаю. Тоді ясно, чому ви не знаєте, що з деяких пір бар'єр зник.

Мати з дочкою сприйняли цю приголомшливу новину, в яку важко було повірити, мовчки. І так само мовчки почали уявляти можливості, які відкривалися в зв'язку з цим перед ними.

Вперше за все життя втеча стала здаватися Дженнсен реальною. Нездійсненна мрія всього їхнього життя раптом виявилася на відстані однієї подорожі. Раніше вони мандрували, щоб сховатися. Тепер, здавалося, в цих мандрах, нарешті, буде поставлена крапка.

— Себастян, — сказала мати. — Чому ви допомогли сьогодні Дженнсен?

— Я люблю допомагати людям. Їй потрібна була допомога. Я зрозумів, наскільки вона налякана, хоча солдат і був мертвий. — Мандрівник посміхнувся Дженнсен. — Вона дуже мила. Я хотів їй допомогти. А крім того, — додав він, — я не дуже жалую д'харіанських солдатів.

Господиня жестом вказала на миску з рибою. Піднявши миску, гість підчепив ножем ще один шматок.

— Пані Даггет, так я дуже скоро засну. Чому б вам просто не сказати, що у вас на думці?

— За нами полюють д'харіанські солдати.

— Чому?

— Ця історія зайняла б цілу ніч. В залежності від того, чим ця ніч закінчиться, ви зможете, ймовірно, почути суть, але зараз важливе одне: нас переслідують. І більше Дженнсен, ніж мене. Якщо солдати зловлять нас, вона буде убита.

Уста господині вимовили останню фразу легко і просто.

Однак Себастян подумав, що тепер вбити Дженнсен буде зовсім не просто. І тому, хто спробує, нагородою стане смерть. Він глянув на дівчину:

— Мені б це навряд чи припало до смаку.

— Ну, значить, у всіх нас смаки збігаються, — тихо промовила мати.

— Ось чому ви такі дружні, і у вас завжди при собі ножі…

— Саме, — сказала мати.

— Я не зовсім розумію… — Себастян знову глянув на Дженнсен. — Ви побоюєтеся, що солдати знайдуть вас. Але д'харіанські солдати — не така вже й рідкість. Я бачив, як ви були сьогодні налякані. Чому саме цей солдат налякав вас так сильно?

Дженнсен поклала в багаття товсту гілку, радіючи з того, що розмову веде мати. Бетті забекала, вимагаючи морквини або хоча б трішки уваги. Курки буркотливо квоктали через світло й голоси.

— Дженнсен, — сказала мати. — Покажи Себастяну папірець, який ти знайшла у загиблого солдата.

Приголомшена Дженнсен дочекалася, поки мати не подивилася в її бік. Вони обмінялися поглядами, і дочка зрозуміла, що мати має намір використати шанс, але для цього треба розповісти мандрівникові хоч що-небудь.

Тоді дівчина витягла зім'ятий аркуш паперу з кишені і простягнула його Себастяну:

— Я знайшла його у д'харіанського солдата. — У неї перехопило подих від спогаду про моторошного мерця. — Буквально за секунду перед тим, як ви з'явилися.

Себастян розгорнув листок, розправивши його між великим і вказівним пальцями, насторожено глянув на обох жінок. Потім повернув папір до вогню, щоб розгледіти написані на ній слова.

— Дженнсен Лінді, — сказав він, прочитавши записку. — Я не зрозумів. Хто така Дженнсен Лінді?

— Я, — сказала Дженнсен. — Принаймні, якийсь час була.

— Якийсь час? Не розумію.

— Так мене звали, — пояснила Дженнсен. — Цим ім'ям я користувалася кілька років тому, коли ми жили далеко на півночі. Ми часто переїжджали, щоб нас не могли схопити. І кожен раз міняємо імена, щоб складніше було напасти на наш слід.

— Значить… Даггет теж не справжнє ім'я?

— Ні.

— Ну і яке ж тоді ваше справжнє прізвище?

— А це історія на всю наступну ніч. — По тону матері було зрозуміло, що вона не має наміру обговорювати цю тему. — Зараз має значення одне: у солдата сьогодні був цей папірець. І нічого не може бути гірше.

— Але ви ж сказали, що більше не використовуєте це ім'я. Тут ви під ім'ям Даггет. Ніхто тут не знає ніякої Лінді.

Мати нахилилася до Себастяна. Дженнсен знала, що вона дивиться на нього так, що той відразу відчує себе незатишно. Мати вміла змушувати людей нервувати, коли дивилася на них напруженим, пронизливим поглядом.

— Так, ми користувалися цим ім'ям там, далеко на півночі, але у солдата було записано саме воно, і він перебував тут, всього в декількох метрах від нашого будинку. Це означає, що якимось чином він пов'язав старе ім'я з нами, з двома жінками, захованими в горах, у віддаленому від людей місці. Якось він це зв'язав… Хоча точніше буде сказати — не він, а людина, яка полює за нами. Той чоловік знайшов цей зв'язок і послав солдата за нами. І тепер вони шукають нас тут.

Себастян витримав її погляд і, подумавши, глибоко зітхнув:

— Я розумію, що ви маєте на увазі. — Він знову почав жувати шматок риби, знятий з кінчика ножа.

— Крім цього мертвого солдата повинні бути й інші, — сказала мати. — Поховавши його, ви виграли для нас час. Вони не знають, що з ним трапилася біда. Нам дуже пощастило. Ми все ще на крок випереджаємо їх. І повинні використати цю перевагу, щоб зникнути перш, ніж вони затягнуть зашморг. Нам доведеться йти вранці.

— Ви впевнені? — Гість обвів навколо ножем. — Ви тут непогано сховалися. Живете в ізоляції, в укритті… Я б ніколи вас не знайшов, якби не зустрів Дженнсен поруч з мертвим солдатом. Як вони зможуть вас знайти? У вас будинок, місце тут гарне.

— Живемо — це єдине, що має значення з усього вами сказаного. Я знаю людину, яка вистежує нас. Він не заспокоїться. Якщо ми залишимося тут, рано чи пізно він нас знайде. Ми повинні тікати, поки це можливо.

Мати витягнула з-за пояса ніж мертвого солдата, який віддала їй Дженнсен. Як і раніше не виймаючи його з піхов, вона покрутила його, показуючи Себастяну.

— Ця буква «Р» на рукоятці означає «Дім Рала». Нашого переслідувача. Таку чудову зброю він би не дав звичайному солдатові. Я не хочу користуватися ножем, який був подарунком від лиходія.

Себастян глянув на ножа, але не взяв його. Він подивився на жінок так, що у Дженнсен все похололо всередині. Погляд мандрівника палав безжальною рішучістю.

— Там, звідки я родом, є одне повір'я… Якщо ти використовуєш щось, що належить твоєму ворогові або отримане від нього, це — найкраща зброя проти нього.

Дженнсен ніколи не чула про таке повір'я.

Мати не поворухнулася. Ніж все ще лежав у її руці.

— Я не…

— Ви самі вибираєте зброю проти нього. Чи ви вирішили за краще бути жертвою?

— Що ви хочете сказати?

— Чому ви не вб'єте його?

Дженнсен в подиві відкрила рот. Мати ж, здавалося, не була так сильно здивована.