Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Глен розповідав: утікачі дістались до Фер. На той час переворот відбувся остаточно; усі, кому Глен буцімто «допоміг утекти», були людьми Хапа або одразу перекинулись на його бік.
Вони розповідали новому нічному барону про те, що він і так знав: замок захоплено, Дол-Шерт мертвий. Виявляється, в Хапа було домовлено з колишнім моряком про якийсь умовний лист, Хап його не дістав, а в листі Розвіяра одразу впізнав підробку. Хап страшенно розлютився і прилюдно пообіцяв зварити Розвіяра в казані; у нього є люди, ціла армія. Почасти перекинулись колишні горлорізи Новка, почасти прийшли нові, з моряків.
Так, люди Новка не здались одразу: Хап витратив час і гроші, щоб викурити їх із міста або вбити. Так, Хап круто взявся за діло: щоночі з вулиць збирають не три-чотири трупи, як раніше, а іноді по цілому десятку. Хап надзвичайно жорстокий, його бояться навіть найближчі поплічники. У Глена аж жижки дрижали, коли він розмовляв із Хапом; Глен розповідав про себе, що він колишній раб, обпоєний «солодким молоком», що допоміг утекти горлорізам, розраховуючи на зиск, і попросив у нічного барона бодай дрібного, але заробітку. Хап спершу не вірив, задавав хитрі питання, Глен десять разів умився потом, поки його нарешті поставили збирати мзду в бідному кварталі вуглярів. Хапові служать люди з прибережних селищ, називаються рибалками, але насправді вони пірати. У гавані Фер нікого не чіпають, але на морських шляхах – тільки тріски летять.
– А головне? – жадібно спитав Розвіяр. – Тобі вдалось?
Глен нервово потер долоні:
– Їх двоє, вони теж із піратів, в одного прізвисько Жнець, а в другого Култих. З Хапом давно вже на ножах. Своїх людей у них мало, але – звірі добірні, вони на донного дракона ходили три сезони… Я все боявся до них підкотитись.
– Ну?
– Та плюнув, думаю, пропадати так пропадати… й пішов. Усе розповідав, як ти велів. У них очі засвітились отак. – Глен склав перед очима великі й указівні пальці. – Я тепер їхньою людиною вважаюсь.
Розвіяр задумався.
– Чого ти хочеш за це, Гленіре? – спитав він нарешті.
– Ти обіцяв дати мені зброю. І ще…
– Жінку?
– Так.
Розвіяр мимохідь пригадав Джаль і своє пристрасне бажання відвезти її з замку, викрасти.
– Вона твоя.
У Глена розширилися зіниці. Він мовчки опустився перед Розвіяром на одне коліно.
* * *
Ще через кілька днів замок пережив наліт стрільців на криламах. Яска побачила їх перша й підняла тривогу. Розвіяр велів їй не втручатись; робітники розбіглись, рятуючись хто куди від пущених з неба стріл.
Крилам було шість. Вони піднімались високо, а потім падали одна по одній, і наїзники обстрілювали замок, легко відшукуючи вразливі місця, засаджуючи стріли у вентиляційні продухвини, в щілини, в бійниці. Одного ремісника вбито з маху. Двох вартівників поранено. На середній галереї засів загін під проводом Брана, і стінні арбалети вперше дістали бойове застосування; жодної крилами збити не вдалось, але обстріл припинився. Птахи піднялись, окреслили коло над замком, мов обіцяючи скоро повернутись, і пішли за гори.
Відтоді нальоти повторювались кілька разів. Сотник Бран навчав молодих робітників стріляти з лука. Робота пішла повільніше, пастухи перестали показуватись у замку, шпигуни доносили Розвіяру, що настрій у людей пригнічений і багато хто не проти того, щоб утекти. Тим часом патруль на перевалі теж зазнав обстрілу, з п’ятьох патрульних загинули троє, їх не врятували ні щити, ні укриття. Тарі-Колесо був поранений.
Яска напівлежала в кріслі на вежі. Їй було погано; вона смикала перстень на своїй руці, ніби бажаючи його зняти – і не зважуючись.
* * *
Гінець-Під-Вечір не дарма дістав своє ім’я. Сутінки в горах наступали все раніше; Далекий Світоч стелився над землею, його світлу шкуру було видно здалеку. Гінець стояв на стременах, у його руці був обривок білої тканини, яким він розмахував над головою. Коли обох привели до Розвіяра, цей клапоть усе ще був затиснутий у нагора в кулаці.
– Війна, – сказав він з порога. – Ми приймемо імператорську владу, або нас переб’ють.
– Дістали райдужну грамоту? – Розвіяр криво всміхнувся. – «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»?
– Я не вмію читати, – сухо мовив Гінець. – Старійшинам принесли вість від намісника, всі знали, що так буде. На тих землях збираються війська. Не патрулі – війська… Багато верхових птахів. Багато чужинців. Багато сталі, кузні, дим… Хочуть нас прикінчити, – він прокашлявся, – одним ударом. Як ляскуна.
– Що вирішили старійшини?
– Послали нас до тебе. Якщо ти вірний… якщо твої слова лишаються в силі – готуйся до бою. Ти, твої люди. Твій маг.
– Мої слова лишаються в силі, – сказав Розвіяр.
* * *
Він перевірив пости.
Він жестом зупинив Лукса, який дуже хотів поговорити:
– Потім.
Піднявся на вежу. Яска лежала. Їй знов було недобре.
Розвіяр присів на краєчок ліжка.
– Почалось? – тихо спитала Яска.
– Так.
– Лукс хотів мене відвезти.
– Як?! – Розвіяр розгубився.
– Урятувати мене й дитину… відправити в дальні печери. Сам хотів лишитися з тобою.
Розвіяр довго мовчав, стискаючи й розтискаючи кулаки.
– Він думав про моє життя, – тихо сказала Яска. – Він мене кохає.
– А я тебе не кохаю?!
– Ти думаєш тільки про перемогу.
– Так. Бо ця перемога буде й твоя теж. І нашої дитини. Ми не можемо не перемогти.
Ясчин погляд прояснів.
– Ти кидаєш мене в бій, – сказала вона з ніжністю. – Мене, слабку вагітну жінку.
– Неправда. Ми разом ідемо в бій: я воїн, ти маг.
– Ось за це я завжди тебе любитиму. – Вона приплющила очі. – Тебе, а не Лукса. Який віддасть за мене і життя, і честь, і перемогу… Вийди, мені треба вдягнутись.
– Я збирався зшити тобі нову сукню, – пробурмотів він, піднімаючись.
– Мені зшили сукню. – Вона слабко всміхнулась. – Поки ти збирався, Лукс про все потурбувався, привів кравця… І сукня, і зимовий плащ з облямівкою. Відправляючись на смерть, я хочу бути як шляхетна пані… Жартую, жартую. Моя нова сукня гідна нашої майбутньої перемоги.
Вона розсміялась. Щось у цьому сміху не сподобалось Розвіяру: гіркота?
* * *
Над пласкою рівниною посеред Нагір’я кружляв перший сніг. Вершники стояли бік у бік; у кожного на голові був шолом, на плечах – панцир, за спиною – щит. Бійці передового загону тримали по мечу в кожній руці: вершники на своїх братах здавалися чотирирукими. Уздовж флангів стояли арбалетники. За рухомим укріпленням з обкутих залізом колод засіли піші лучники, серед яких було багато жінок. Усі нагори, здатні носити зброю й не згодні коритись владі Імператора над собою, видихали білу пару в зимне повітря цього ранку.
Окремим невеликим загоном стояли вартівники з замку. Похмуро дивилися перед собою. Сотник Бран дивився на світ крізь прорізи в шоломі – старий каліка, він був майже зайвим у цьому бою, але все-таки прийшов.
Земля здригалась, і все сильнішав зустрічний вітер. Протилежний кінець поля взявся туманом, і він згустився не сам собою. Білу завісу тримала вміла рука: маг поки що ховав своє військо, і нагори не бачили нічого, крім білого марева.
Потім туман розсунувся, як штори, одним поривом вітру. І ті, кого він ховав, одностайно рушили з місця. Задрижала земля.
* * *
Біла вода здавалась щільною, як камінь, а пісок – хистким, майже прозорим. Яска йшла вздовж берега, загрузаючи на кожному кроці. Здавалося, перстень на пальці завдає їй нестерпного болю.
– Тут, – затнувшись, вона спинилась. – Я не можу… цього торкнутись. Хто з вас?…
Лукс увійшов у крижану воду, не знімаючи сідла й стремен.
* * *
