Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Хмари, що їх зібрала Яска, застигли, вітер обм’якнув. Повітряний лад відновився, і крилами, разом розвернувшись у високості, ринули вниз. Життя Розвіяра, Лукса й усіх, хто бився з ними, лишалось на один залп.
Застогнав вітер. У багатьох потемніло в очах: маса повітря, закрутившись стовпом, підхопила крилам і розметала їх разом зі стрілами. Яска стояла, здійнявши руки, і смерч вряди-годи їв сніжинки в неї з долонь.
Люди на полі повалились, як дерев’яні плашки. Звіруїни встояли, широко розставивши лапи, притулившись черевом до землі. Раптом від купи розсіяних крилам відділилась одна, точнісінько така, як інші, й майнула просто до Яски.
Розвіяр ударив Лукса п’ятами. Вирвавшись із бойовища, вони кинулися слідом за криламою; птах знижувався. На спині в нього, між двох вершників, сидів чоловік у чорному балахоні, без шапки, з розпущеним жовтим волоссям.
Прориваючись крізь загусле повітря, Розвіяр, здається, розмазався в просторі, лишивши частину себе за спиною. Крилама повільно повернула, обходячи одиноку Ясчину фігурку. Водночас вилетіли дві стріли – і блискавка, пущена Ясці в лоб.
Розвіяр закричав. Його крик злився з Луксовим зойком. Яска продовжувала стояти, витягнувши перед собою долоні. Блискавка загрузла між її пальцями, наче моток пряжі, стріли пролетіли мимо; крилама накинула ще коло, знизилась. Перстень мага палав червоним, і Яска раптом без видимих причин упала на коліна.
Знову вистрілили наїзники й знову схибили. Птах розвернувся, майже задіваючи крилом підошву пагорба, в цю мить Лукс стрибнув.
Його кігті встромились у крило. Птах, закричавши, рвонувся, але не зміг піднятись. Лукс не випускав здобич, бовтаючись на скривавленому крилі, не даючи криламі злетіти. Розвіяр, дивом утримавшись на його спині, бачив, як повертається маг: червонясте обличчя, ніс із широкими порами, жовте волосся з сивими пасмами, золота серга у великому брунатному вусі. Як маг роздратовано махає долонею, ніби струшуючи надокучливу комаху…
Навіть найвеличніший, наймогутніший чародій – передусім людина. За віру у власну невразливість поплатився життям не однин чарівник. За мить до того, як Лукс, випустивши крило, полетів униз, – клинок Розвіяра дотягнувся до засмаглої жилавої шиї. Меч різонув мага по горлу, приснула кров, і великий чародійник, володар вітрів, випав із сідла. Перевернувшись у повітрі, незграбно махнувши руками, хряснув об землю поряд із простертою на камінні дівчиною…
З того дня в будь-якому клані Нагір’я, незалежно від того, на чиєму боці був цей клан у битві Після Прокляття, замість вітання заведено було казати: «Прокляття знято».
* * *
Яска народжувала під доглядом старої повитухи з Нагір’я, бабки Гінця-Під-Вечір. Гінець загинув у битві Після Прокляття. Його брат, Далекий Світоч, був поранений, але лишився жити. У ті дні забагато вмерло чотириногих і вершників: ніхто не лишився пішим на зеленій рівнині.
Яска мовчала, народжуючи. Мовчала й стара нагірка – дотримуючись складеної обітниці. Минуло багато годин, перш ніж почувся, нарешті, писк немовляти; стара вийшла до Розвіяра. Він зомлів, побачивши її лице.
– Що сталось?!
– Поглянь на дитину, володарю, – тихо сказала стара.
Він уперше чув її голос.
Повитуха вийшла – і повернулася з малесеньким, щойно обмитим немовлям, що пискотіло. Дитина кричала, мутно дивлячись безглуздими блакитними очима, перебирала кулачками й лапами з дрібненькими кігтями. Її мокрий хвіст був не тонший за шворку.
– Що ти на це скажеш, володарю?
Розвіяр узяв дитину на руки. Він намагався осмислити – і не міг; немовля було таке тендітне, що Розвіяру страшно було тримати його. Малюк не вмів ховати кігті в подушечки лап, але кігті, м’які, не ранили, а тільки лоскотали шкіру.
– Прокляття знято, – сказав Розвіяр, долаючи хрипоту. – Ось що я скажу.
Очі в старої загорілись. Обличчя зробилося світлим і молодим:
– Це перший нагір, народжений по лихоліттю. Він буде щасливий і принесе щастя всім. І тобі, великий володарю, хай подовжаться твої дні.
І вона низько поклонилась.
Частина третя
Розділ перший
Жінка й хлопчик прийшли з далекого гірського села. Одягнені просто, але добротно, з заплічними сумками, повними дорожніх припасів, вони спинились на заїжджому дворі «Під замком». Назва майже не брехала – з вікон верхнього поверху замок було видно, як на долоні.
У хлопчика розбігались очі. Він виріс в печері, де змалечку пас печірок, не знав голоду, але ніколи не бачив ні юрби, ні розкошів; тут був величезний базар, широчезна дорога з вічним плином караванів, і людей стільки, що крутиться в голові. Хлопчик, роззявивши рота, дивився на горбатих рогачів у запряжках, на важко навантажених мушляків, на крамарів у гарному яскравому вбранні, на вартівників біля замкової брами – велетнів у чорному, з величезними мечами, з арбалетами за спиною. Хлопчик налякано чіплявся за руку матері, а вона часто озиралась на замок: дивилась розгублено і здивовано, ніби не вірячи своїм очам.
Замок пригнічував. Він був цілком вирізаний у скелі, а потім добудований; чотири напівкруглі вежі виступали з каменю, ніби гігантські колони. Унизу, в службових ярусах, було ціле місто – над ним стояли дими. У середніх ярусах мешкала варта, а верхня частина замку, недосяжно висока – аж мріє в небесах, – була палацом володаря.
– Ми що, туди підемо? – зі страхом і недовірою спитав хлопчик.
Жінка, потоптавшись, підійшла до дерев’яної будки, встановленої при зовнішній брамі. У ворота, широко розчахнуті, саме входив мушляк. У його панцирі, мов у чаші, лежали важезні тюки.
– Пане, мені б… володаря побачити. Як?
Товстий вартівник осміхнувся щербатим ротом:
– «Побачити»? Ну-ну… На базарі чекай, він по полудні повернеться. Там вас натовп таких збирається – побачити. Біля воріт не стояти – прожену!
– Мені б… поговорить з ним.
– Геть звідси, дурепо! «Поговорити»… З володарем? Ха!
Жінка відійшла.
Кілька годин вони з сином провели на базарі – хлопчик смертельно втомився і втратив інтерес навіть до блискучих ножиків на прилавках, навіть до кольчуг вартівників, навіть до солодких кульок на дерев’яних кільцях. Жінка часто прицінялась, але нічого не купувала: у селищі, звідки вона прийшла, гроші не водились.
Потім загула юрба. Почулись крики; дорогу, що вела через ринок до замку, розчищали вартівники з батогами. Тягнучи дитину за собою, жінка кинулась у тисняву. Ціною надлюдських зусиль їй удалось протиснутись майже до самої загорожі: від вартівників пахло залізом, потом і димом.
Вона побачила спершу напівлюдину, наполовину звіра, чотириногого, вище пояса одягненого в чорну куртку з золотим шитвом. Вона знала, хто такі звіруїни, і серце її зупинилось; цей звіруїн був дуже поважний, з красиво підстриженою борідкою й вусами, з пишним, недбало пригладженим світлим волоссям. Задивившись, вона не одразу здогадалась підняти очі: на спині звіруїна, в сідлі зі стременом, сидів володар.
Безбородий і безвусий. З дуже блідим, витягнутим обличчям і випнутими надбрівними дугами, з високими вилицями й гострим підборіддям, з чорним прямим волоссям до пліч, з глибоко посадженими, дуже темними очима. Вона пригадала забуте слово: «гекса».
Він проїхав майже поряд. Вона хотіла кинутись до нього й вискочити на дорогу, але не наважилась; хлопчик скрикнув – у натовпі на нього наступили.
Володар проїхав, і юрба розійшлась у своїх справах. Жінка постояла, дивлячись у куряву, потім підхопила на руки розрюмсану дитину й повернулась на заїжджий двір.
* * *
– А наш, чували, знов на війну збирається.
– А чого ж… Коли сильний, чому не повоювати?
– Чули, у Фер новий флот збирають.
– Чули. Я сам оце з Фер.
– І що там?
– А що там! Податки знов повертають помалу. Узявся-таки за наші горлянки.
