Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Багато кігтів уп’ялось у камінний дрібняк. Багато кулаків хапливо стислось. На лаву звіруїнів повільно, мов розганяючись, насувалась армія піших, закованих у залізо, зі списами такими довгими, що їх неможливо було стримати одній людині. Над головами в залізної армії кружляли, як смерч, десятки крилам.
Нагори дивились, піднявшись на стременах. Дивились, присівши на задні лапи. Дивились, бажаючи витерти піт з обличчя й натикаючись долонею на забороло шолома. У тому, що настав кінець, ні в кого в цю мить не було сумніву.
Їх заманили в пастку. Але, одного разу вийшовши на безнадійний бій, вони битимуться, поки не вмруть. Їхні тіла здобрять землю для чужих народів. І не залишиться дітей.
* * *
Лукс виринув утретє. Біла вода стікала по пасмочках його волосся.
– Я нічого не бачу. – Він закашлявся. – Тут глибоко…
Яска не розплющувала очей:
– Ти близько. Спробуй далі від берега. Це тут.
Розвіяр увійшов у воду по коліно. Його трусило; він відчував, як здригається земля, як посмикується повітря – ніби шкура хворої тварини.
– Хутчіше, Луксе.
– Спробуй сам – хутчіше!
Звіруїн пірнув. Берег був порожній – тільки група старійшин, старезних і немічних, стояла осторонь, щільно притиснувшись один до одного.
– Шкода, що я дожив до цього дня, – пошепки сказав один.
Лукс довго не показувався. Хвилювалася біла вода. Стояли гори, вітаючи схід сонця. М’які лінії ближчих пагорбів підкреслювали гострі вершини дальніх скель. Кольори мінялись невимушено й природно, перетікаючи з синього у фіолетовий, з жовтого в ніжно-рожевий. Розвіяру пригадались мости над містом Мірте.
Яска застогнала, притиснувши долоню до живота.
* * *
– Стояти, – прохрипів однорукий вождь у центрі лави. До обрубка руки в нього був прив’язаний круглий щит. – Стояти, поки нема команди… Ані руш назад! Стояти!
Залізна армія наближалась. Гостроколом їжачилися списи. На кожний можна було нанизати по десятку ворожих тіл.
– Ой, матінко, – сказав під шоломом Далекий Світоч.
Гінець-Під-Вечір стиснув колінами його боки.
Лукс виринув, задихаючись. У нього в руках був обривок матерії – стрічка з пришитими залізними кілечками.
– Так, – видихнула Яска. – Сюди.
Лукс вискочив на берег. З його боків клубилася пара. Він кинув знахідку на пісок перед Яскою – ніби ця річ пекла йому долоню.
– Що це? – спитав Розвіяр.
– Жіноча прикраса. – Лукс кашляв. – Усього лише… Стрічка для волосся.
Яска нажахано задкувала від того, що лежало на піску.
– Шуу, – прошепотіла вона. – Імператор… Це ж…
– Що?! – вигукнув Розвіяр.
Стрічка, що багато років покоїлась на дні озера, схожа була на смужку людської шкіри з пришитими сталевими кільцями.
– Це прикраса його дружини, – прошепотіла Яска. – Тієї самої… Це ненависть й огида… прокляття безпліддя на всіх, на всіх… виросле з його любові. Чудовисько… чудовисько…
– Роби щось! – гаркнув Розвіяр, перериваючи її голосіння. – Роби, не дивись!Яска скорчилась, притискаючи долоню до живота, й простягла перед собою руку з перснем.
* * *
– Уперед, – сказав однорукий вождь. – До зустрічі на зеленій рівнині.
У повітря знялась хмара стріл. Крилами припинили кружляти; розвернувшись до ворога, розпроставши крила, вони ринули вниз.
* * *
Мокра, тьмяна стрічка з пришитими до неї залізними кільцями корчилась на піску. Поряд корчилась Яска, притиснувши ліву руку до живота, праву простягнувши перед собою. Перстень то спалахував яскраво, то тьмянів, ніби заволочений полудою.
Розвіяр божеволів з безсилля. Мечі в його руках були зайві, і він був безпорадним, і Лукс метався берегом, тремтячи не то від холоду, не то від гніву; Розвіяр упіймав на собі його повний відчаю погляд. Лукс мав рацію: урятувати найдорожче, відвезти Яску разом із немовлям, щоб ніколи не було цього берега й цієї старої стрічки з залізними кільцями. Лукс мав рацію, але вибір – за Розвіяром.
Перстень спалахнув – і раптом згас, камінь із бірюзового зробився мутно-сірим. Лукс скрикнув. Яска зашипіла, подавшись уперед:
– Не я. Убила. Твоїх. Дітей. Забирайся, звідки прийшла!
Камінь загорівся знов. Спершу тьмяно. Потім яскравіше. Залив світлом пісок і воду, сахнулись перелякані старійшини; Розвіяр не витримав і закрив лице долонею.
Стрічка спалахнула й розсипалась на порох. Залізні кільця розтанули іржею й замазали білий пісок. Яска на колінах поповзла до озера; Лукс і Розвіяр підхопили її під руки. Яска занурила в озеро долоню, і перстень зашипів, мов розпечене залізо в бочці з водою.
– Паскуда… – Яска жадібно вмивалась, пила з долонь. – Яка… Вам не зрозуміти, ви чоловіки…
Вона раптом обійняла їх обома руками й притиснула їхні голови до грудей. Сміялась, обіймаючи одразу обох, перебираючи їхнє волосся, цілуючи навперемінно шорстку неголену Луксову щоку й гладеньку білу шкіру Розвіяра:
– Це все… Це все. Тепер вільні.
На білому піску плямами червоніла кров.
* * *
Стріли згори не знали промаху. Кого рятували щити – того протинали списи; чотирирукі, чотириногі бійці металися по полю, шукаючи пролам у залізній лаві, але проламу не було.
Крилами, знову вишикувавшись «смерчем», неквапливо кружляли над полем, пускаючи стріли. Раптом налетів вітер; небо смикнулось і забрижилось, як мокра тканина, і загурчав грім, немислимий у цю пору року.
Яска стояла на верхівці пагорба на краю поля. Її перстень було видно зусюди; бій перервався, і на простір, усипаний покинутою зброєю і мертвими тілами, вилетів вершник.
Його побачили водночас звіруїни та їхні вороги. Його побачив, напевно, чужий маг; Лукс летів, майже не торкаючись землі. Розвіяр стояв на стременах, здійнявши до неба руки з мечами:
– Прокляття знято!
Ударила блискавка. З шику випала крилама і, гублячи пір’я, полетіла до землі.
– Прокляття знято!
Знов ударила блискавка. Залізна лава похитнулась. Застрибали іскри по зімкнутих панцирах. Не в такт похитнулися списи. Полетіло біле пір’я, упала на землю перша збита крилама. Інші птахи поквапилися злинути вгору, над хмари.
Лукс розметав руки, і два його клинки стали схожі на блискучі крила. Розвіяр, вищирившись, спрямував обидва свої мечі вістрями вперед, на ворога. Багаторукий боєць, наїжачившись крицею, летів просто на залізну стіну, і багато хто кинувся за ним, підхопивши крик, мов шлейф:
– Прокля-аття зня-ато!
Списи зімкнулись, цілячи Луксові в груди. За мить до того, як вістря протнули б звіруїна і вершника, настромивши, мов на рожен, Лукс відштовхнувся від каменястої землі Нагір’я й злетів. Це був найдовший у його житті стрибок; падаючи на голови ворогів, він випустив пазурі, і за опущеним заборолом розлігся скрик: загнуті кістяні леза ввіпнулись глибоко в оглядові прорізи шолома.
Чотирирукий, чотириногий вершник звалився з неба. За ним звалились інші, руйнуючи, вмираючи й убиваючи. Списи шарпонулися вгору, цілячи в простерті в стрибку тіла. Накотилась наступна хвиля звіруїнів, стелячись по землі, підсіла під вістря, і списоносці почали валитися з перерубаними ногами.
Лад списарів розсіявся: разом із ним утратилась їхня головна перевага. Важкий панцир не був невразливим у ближньому бою. Короткі мечі вартівників кресали іскри, стинаючись із клинками звіруїнів. Рухливі, як вода, вершники розбивали заборола, оглушували й збивали з ніг, ухиляючись з-під смертоносних для них ударів.
У Розвіяра стугоніла кров у вухах. Знаючи наперед кожен рух Лукса, він атакував під прикриттям звіруїна і відходив в оборону, майже лягаючи в сідлі, прикриваючи Лукса ззаду. Промайнуло і зникло в битві обличчя Гінця-Під-Вечір, затремтіла земля під тілами повалених ворогів.
Панцерників струснуло. З криком про те, що прокляття знято, звіруїни кинулись розвивати миттєвий успіх – але в цю мить ворожий маг отямився.
