Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
— А старий пан Бук? — питав він. — Як голова спостережної ради, він, мабуть, також захоче сказати своє слово. Чи, може, сам уже продав свої акції?
— У нього тепер інші клопоти, — відповідали йому. Букова справа проти «Голосу народу» була призначена на розгляд. — Він, напевне, програє, — говорили деякі.
І Дідеріх із спокійною діловитістю:
— Шкода його. Тоді вже йому більше не засідати ні в яких спостережних радах.
З таким передчуттям усі й прийшли до суду. Викликані свідки нічого не пам’ятали. Клюзінг уже давно всім казав за продаж фабрики. Чи говорив він окремо про ту ділянку? І чи називав як посередника старого Бука? Все це лишилося нез’ясованим. Серед радників було відомо, що ділянку намічали для передбачуваного тоді притулку. Чи був за це Бук? В усякому разі, він не був проти. Багато хто звернув увагу на те, що він дуже цікавився цією ділянкою. Сам Клюзінг, який досі ще був хворий, посвідчив комісарові, котрий його допитував, що його друг Бук аж до недавнього часу дуже часто бував у нього. Якщо Бук і говорив йому за продаж землі, то він, Клюзінг, ні в якому разі не сприйняв цього в такому розумінні, яке могло б зганьбити Бука…
Позивач Бук хотів установити, що переговори з Клюзінгом провадив офірник грошей, покійний Кюлеман. Але це йому не пощастило, Клюзінг з цього приводу також висловився непевно. Той факт, що це твердив Кон, нічого не доводив, бо Кон сам був зацікавлений в тому, щоб надати своєму власному візитові до Гаузенфельда безвинного характеру. Найважливішим свідком залишався Дідеріх, якому Клюзінг писав і який відразу ж після одержання листа мав з ним розмову. Чи згадувалося чиєсь ім’я? Він посвідчив:
— Я не цікавився тим чи іншим ім’ям. Заявляю, що я — це потверджують усі свідки — ні разу не називав публічно ім’я позивача пана Бука. В усій цій справі я мав на увазі тільки інтереси міста, яким загрожували оборудки окремих осіб. Я заступився за політичну етику. Особистий завзяток чужий мені, і я б дуже шкодував, якби позивач вийшов з цього розгляду не цілком бездоганним.
Ці Дідеріхові слова були зустрінуті схвальним шепотом. Тільки Бук здавався невдоволеним; він схопився, весь червоний… Дідеріхові було запропоновано викласти свій особистий погляд на справу. Він збирався почати; тут Бук, гордо випроставшись, виступив уперед, і його очі палали, як на тих передвиборчих зборах, що закінчилися так трагічно.
— Я звільняю пана свідка від труда висловлювати поблажливе міркування про мою особу і моє життя. Не йому це робити. Він допевнився успіхів інакшими засобами, ніж я, і мета їх інша. Мій дім був завжди відкритий і доступний для кожного, в тому числі й для свідка. Моє життя вже понад п’ятдесят років належить не мені, воно належить ідеї, яка в мій час володіла умами багатьох, — ідеї справедливості і загального добра. Коли я вступав у громадське життя, я був заможною людиною. Я покину його бідняком. Я не потребую нічийого захисту.
Він замовк, його обличчя ще тремтіло, але Дідеріх тільки знизав плечима. На які успіхи посилався старий? У нього їх давно вже не було, це все були самі пусті слова, під які ніхто не дасть заставного листа. Він величався, а сам уже попав під колеса. Як може людина так не розуміти свого становища? «Коли вже одному з нас поводитися з другим звисока…» І Дідеріх почав блискати очима. Він просто спалив старого вогнем свого погляду, хоч як той палав від обурення, — і цього разу остаточно, разом із «справедливістю і загальним добром». Спершу власне добро, — а справедлива є та справа, що має успіх!.. Дідеріх ясно відчував, що це незаперечний факт для всіх. Старий також відчув це, сів на своє місце, згорбився, і на його обличчі з’явився наче вираз сорому. Звернувшися до присяжних, він сказав:
— Я не вимагаю виняткового ставлення до себе, я скоряюся вирокові моїх співгромадян.
По цьому Дідеріх, наче нічого і не сталося, далі давав свідчення. Вони були справді дуже поблажливі і справили прекрасне враження. Всі вважали, що за час, який минув від процесу Лауера, він дуже змінився на краще, набув упевненого спокою, що, правду кажучи, було неважко, оскільки він тепер був людиною забезпеченою і впливовою. Саме вибило полудень, і в залі поширилася остання новина з «Нецігської газети»: це було фактом, Геслінг — власник більшості акцій Гаузенфельда — був запрошений на посаду головного директора… Всі з цікавістю кидали погляди на нього і на старого Бука, руками якого Дідеріх загріб жар. Ті двадцять тисяч, які він востаннє ще позичив старому, повернулися тепер назад, принісши йому сто процентів прибутку, та ще й благородним показав себе він при цьому. Що старий на ці гроші купив саме гаузенфельдські акції, справило враження вдатного жарту з боку Геслінга і втішало багатьох, незважаючи на їхні власні збитки. Коли Дідеріх проходив, усі замовкали. Поклони виявляли пошану, яка межувала з підлесливістю. Невдахи вітали успіх.
До старого Бука вони поставилися не дуже зичливо. Коли голова оголосив вирок, пролунали оплески. П’ятдесят марок штрафу на редактора «Голосу народу» — і край! Докази були визнані за недостатні, обвинувачення в несумлінності відкинуте. Вирок для позивача нищівний, казали юристи; і коли Бук виходив із будинку суду, навіть друзі трималися осторонь від нього. Маленькі люди, які втратили на Гаузенфельді свої заощадження, махали кулаками йому вслід. І після цього судового вироку всім стало ясно, що, по суті, вони вже давно склали собі належну думку про старого Бука. В такій справі, як справа з ділянкою під притулок для немовлят, йому принаймні мало пощастити: так висловився Геслінг; і це була правда. Але в тому й суть: старому Букові протягом усього життя не щастило в жодній справі. Він уявляв собі, що це бозна-яка заслуга — бути батьком міста і головою партії, а скінчити боргами. Як клієнт, він зажив недоброї слави. Ділову небездоганність супроводила також моральна, це доводила історія із заручинами його сина, що так і залишилася в тумані, — того самого, який тепер перебуває на сцені. А Букова політика? Інтернаціональні погляди, постійні вимоги жертв заради демагогічних мет, а з урядом — мов кішка із собакою, що знов-таки відбивалося на ділових справах: це політика людини, якій нема чого втрачати і якій бракує забезпеченості доброзвичайного бюргера. Тепер люди з обуренням збагнули, що були віддані на ласку і поталу авантурникові. Знешкодити його — таке було загальне заповітне бажання. А що він сам не зробив висновків з нищівної судової ухвали, то довелося іншим допомогти йому їх зробити. В адміністративному статуті був пункт, за яким радникові належало своєю поведінкою як у громадському, так і в приватному житті бути гідним поваги, що її вимагає його звання. Чи відповідає старий Бук цій вимозі? Поставити це питання — значило відповісти на нього негативно, як твердила «Нецігська газета», звичайно, не називаючи імен. Але справа зайшла так далеко, що збори радників змушені були поставити це питання. Тільки тоді, напередодні дебатів, зашкарублий старий, нарешті, взявся за розум і склав із себе звання радника. Тепер його політичні друзі, під загрозою втратити останніх прибічників, не могли залишити його на чолі партії. Очевидно, це далося їм нелегко, знадобилися неодноразові візити до нього і певний тиск, перш ніж у газеті з’явився його лист: добро демократії для нього важливіше за його власне. А що цьому доброві — під впливом пристрастей, які йому хочеться вважати за скороминущі, — його ім’я може завдати шкоди, то він іде зі свого поста. «Якщо це може дати користь загальній справі, я ладен нести незаслужене тавро, накладене на мене обдуреною народною волею; але я вірю у вічну справедливість народу, який колись-таки зніме з мене це тавро».
Це було сприйнято як облуда і зарозумілість; колишні друзі посилалися на його глибоку старість. А втім, він міг писати все, що хотів, — це вже не мало жодного значення, бо чим він, власне, був тепер? Люди, які завдячували Букові своїм становищем або заробітком, дивилися йому просто у вічі, і їхні правиці не тяглися до капелюхів. Багато хто сміявся і вголос робив зауваження: це були ті, які ні в чому від нього не залежали, а просто були сповнені відданості, поки він тішився загальною пошаною. Але замість старих друзів, яких він уже більше не зустрічав під час своєї щоденної прогулянки, у нього з’явилися нові, дивні друзі. Вони, зустрічалися йому, коли він повертався додому і вже сутеніло: якийсь дрібний ділок із зацькованим поглядом, якого банкрутство вже вхопило за горло, або похмурий п’яниця, або якась тінь, що кралася вздовж мурів. Вони стишували кроки і дивилися на нього з боязкою або зухвалою фамільярністю. Вони нерішуче скидали капелюха, тоді старий Бук кивав їм головою, стискав простягнуту руку, байдуже чию.
