Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
Таке визнання заохочувало до ще ревнішої діяльності, незважаючи на те, що неспокутуваний кимось гріх чинив свій спустошливий вплив не тільки в діловій галузі, але і в родині. Тут заздрощі і розбрат сіяв, на жаль, Кінаст. Він правив, що без нього та його непомітного посередництва під час закупівлі акцій Дідеріх нізащо б не досяг свого блискучого становища. На це Дідеріх відказував, що Кінаст достатньою мірою винагороджений пакетом акцій, що відповідає його коштам. Цього шуряк не визнавав, мало того: він мав нахабство товкти, що його безсовісні вимоги мають правну підставу. Чи не був він як Магдин чоловік співвласником старої Геслінгової фабрики у восьмій частці її вартості? Фабрику продано, Дідеріх одержав за неї готівку і гаузенфельдські акції. Кінаст зажадав восьмої частини процентів на капітал і річного дивіденду акцій. На цю нечувану вимогу Дідеріх з усією рішучістю відповів, що ані шурякові, ані сестрі нічого більше не належиться.
— Я повинен був виплачувати вам лише вашу частку щорічного прибутку від моєї фабрики. Фабрику продано. Гаузенфельд належить не мені, а акціонерному товариству. Що ж до капіталу, то це моя особиста власність. Тут ваші вимоги ні до чого.
Кінаст назвав це відвертим грабунком. Дідеріх, цілком переконаний своїми аргументами, заговорив про здирство, а потім розпочався процес.
Процес тривав три роки. Він провадився з усе зростаючою запеклістю, особливо з боку Кінаста, який, щоб цілком присвятитися йому, відмовився від своєї служби в Ешвейлері і переселився з Магдою до Неціга. Головним свідком проти Дідеріха він висунув старого Сетбіра, який у захваті помсти і справді намагався довести, що Дідеріх ще раніше не виплачував своїм родичам належних їм сум. Кінастові спало також на думку за допомогою теперішнього депутата, Наполеона Фішера, висвітлити деякі пункти в Дідеріховому минулому, що, проте, йому не зовсім пощастило. Однак, Дідеріх змушений був через те час від часу виплачувати чималі суми до каси соціал-демократичної партії. І він міг сказати собі, що його особисті збитки засмучували його менше, ніж шкода, завдана всім цим справі націоналізму…
Густа, яка дивилася на речі вужче, розпалювала суперечки між чоловіками головним чином із жіночих мотивів. Перша дитина Геслінгів була дівчинка, і Густа не прощала Магді її хлопчика. Магда, яка спершу виявляла до грошових справ лише малий інтерес, почала ворожі дії того дня, коли Еммі з’явилась у виписаному з Берліна небаченому капелюшку. Магда впевнилася, що Дідеріх тепер — це могло всякого обурити — віддає перевагу Еммі. В Гаузенфельді у неї були власні апартаменти, куди вона запрошувала на чай. Сума, асигнована на її туалети, була просто викликом заміжній сестрі. Магда бачила, що перевага, яку приніс їй шлюб, обернулася тепер проти неї, і обвинувачувала Дідеріха в тому, що він напередодні свого розквіту віроломно позбувся її. Якщо Еммі й тепер не знаходила собі чоловіка, значить, цьому, певно, були особливі причини, про які перешіптувалися по всьому Нецігу. Магда не бачила, чому б не говорити про них уголос. Через Інгу Тіц про це дізналися в Гаузенфельді; але Інга одночасно доставляла зброю і проти наклепниці: вона зустріла у Кінастів акушерку в той час, коли першій дитині було ледве півроку. Після цього зчинився страшенний гвалт, взаємні образи телефоном, погрози судом, для чого обидві жінки збирали матеріал, підкуплюючи покоївку супротивниці.
І незабаром, по тому як чоловічій розсудливості Дідеріха і Кінаста пощастило цього разу запобігти сімейному скандалові, він усе ж таки стався. Густа і Дідеріх почали одержувати анонімні листи, що їх доводилося ховати від усіх, навіть одному від другого, — такий безмежно фривольний був їхній зміст. Крім того, вони були ілюстровані малюнками, що переходили всі дозволені межі хоч би й реалістичного мистецтва. Регулярно щоранку на столі в їдальні лежали ці невинні сірі конверти, і кожен із подружжя швидко ховав свого, вдаючи, начебто не помітив конверта другого. Але одного дня цій грі в хованки настав, край, тому що у Магди вистачило сміливості прибути до Гаузенфельда з пачкою достоту таких самих листів, які вона нібито одержала сама. Густа вирішила, що всьому є край.
— Кому ж знати, хто їх пише, як не тобі! — вигукнула вона, задихаючись, уся почервонівши.
Магда сказала, що здогадується, хто саме їх пише, і тому вона й прийшла.
— Коли тобі конче потрібно, — у відповідь просичала Густа, — писати самій собі такі листи, щоб створити собі добрий настрій, то принаймні не пиши їх іншим, які цього не потребують!
Магда запротестувала і в свою чергу, вся позеленівши, почала сипати обвинуваченнями. Але Густа кинулася до телефону і викликала з контори Дідеріха; потім вибігла з покою і повернулася з пачкою листів. У, протилежні двері ввійшов Дідеріх з купою листів у руках. Коли всі три пікантні колекції були ефектно розкладені на столі, троє родичів розгублено подивилися одне на одного. Потім опанували себе і почали всі разом вигукувати однакові обвинувачення. Щоб не здавати позицій, Магда послалася на свідчення свого чоловіка, який теж не уник такої долі. Густа заявила, що бачила щось подібне в Еммі. Послали по Еммі, і вона зразу, як завжди зневажливо, призналася, що їй теж пошта приносить такі самі мерзенні листи. Більшу частину їх вона знищила. Навіть стара пані Геслінг не уникла цього лиха! Щоправда, вона довго і слізно заперечувала, але була кінець кінцем викрита…
Це все тільки поширювало, але не пояснювало справу, отож сторони розлучилися із взаємними погрозами, які хоч ні на чому й не грунтувалися, а проте навіювали ляк. Щоб зміцнити своє становище, кожна з партій взялася шукати собі спільників і тут виявилося, що Інга Тіц теж належить до адресатів непристойних листів. Потвердилося те, чого можна було сподіватися. Зловісний кореспондент удерся в приватне життя всіх, навіть пастора Цілліха, навіть бургомістра та його родини. Наскільки можна було бачити, він створив навколо родини Геслінга і всіх порядних людей, які відвідували їх, атмосферу найнеприхованішої непристойності. Густа тижнями не наважувалася виходити на вулицю. Вона й Дідеріх підозрівали всіх і з жахом наскіпувалися то на одного, то на другого. В усьому Нецігу ніхто нікому вже не довіряв, навіть найближчому другові. Настав день, коли за сніданком у надрах родини Геслінгів підозра перейшла останні межі. В Густиних руках тремтів документ, ще неперевершений своєю вірогідністю; він змальовував такі потаємні моменти, які могли бути відомі лише їй та її чоловікові. Третім особам там не було місця, інакше б усьому був край. Але тоді?.. Густа кинула через стіл допитливий погляд на Дідеріха; в його руці тремтів такий самий аркуш паперу, і його погляд так само запитував. Обоє поквапливо, пойняті жахом, опустили очі.
Зрадник був скрізь. Там, де не було свідка, він був другим «я». Він у нечуваний спосіб поставив під сумнів усю бюргерську доброзвичайність. Через його діяльність будь-яка моральна гідність та будь-яка взаємна повага в Нецігу були б приречені на загибель, якби потерпілі, наче заздалегідь домовившись, не вжили заходів до їх відновлення. Незліченні страхи, потай шукаючи виходу, пробивалися з усіх боків і силою об’єднаного ляку створили канал, який вів до світла і, нарешті, вивергнув свої каламутні потоки на одну людину. Готліб Горнунг сам не знав, як це з ним сталося. Зустрівшися якось з Дідеріхом, він, за своєю звичкою, чванився і, між іншим, вихвалявся листами, які нібито він написав. На суворі Дідеріхові закиди він зауважив лише, що тепер такі листи пишуть усі — це мода, салонна гра, що Дідеріх — цього слід було від нього чекати — відразу ж відкинув. Із цієї розмови він виніс враження, що його старий друг і товариш по чарці Готліб Торнунг, який вже зробив йому стільки корисних послуг, міг би зробити послугу й тут, хоча й не зовсім добровільно; чому він, усвідомлюючи свій обов’язок, і виказав його. І коли ім’я Готліба Горнунга було назване, зразу ж виявилося, що він уже давно і всюди викликав підозру. Під час виборів він багато що взнав, до того ж був родом із Неціга і не мав рідні, що, очевидно, полегшувало йому можливість чинити всякі неподобства. До цього долучалася його відчайдушна боротьба за право не продавати губок і зубних щіток; ця боротьба явно зробила його жорстоким, вона спричинилася до глузливих зауважень з його боку на адресу статечних бюргерів, яким, мовляв, губки потрібні не тільки для зовнішнього вжитку і які, начистивши зуби, далеко ще не ставали чистими. Він був відданий до суду і в кількох випадках зразу визнав своє авторство. Щодо більшості листів він, правда, енергійно відкидав його, але на це існує експертиза почерків. А думці такого свідка, як Гейтейфель, який говорив про епідемію і правив, що одна людина надто слабка для такої потворної купи сміття, протиставилися всі інші свідчення, протиставилася громадська воля. Цю громадську волю надзвичайно вдало репрезентував Ядасон, який, повернувшися з Парижа з укороченими вухами, був призначений на прокурора. Успіх і свідомість власної бездоганності навіть навчили його поміркованості; він визнав, що повага до великого цілого зобов’язувала прислухатися і до голосів тих, які знаходили у Горнунга розлад нервової системи. Впертіше за всіх наполягав на цьому Дідеріх, який всіма засобами заступався за свого безталанного друга юності. Горнунг відбувся перебуванням у лікарні, а коли його випустили, Дідеріх дав йому — з умовою покинути Неціг — кошти, які на ближчий час увільняли його від необхідності продавати губки і зубні щітки. Але кінець кінцем губки та зубні щітки все ж таки мали взяти гору, і тому навряд чи можна було пророкувати Готлібові Горнунгу добрий кінець… Звичайно, як тільки його виправили до лікарні, потік листів припинився. Коли ж до кого-небудь надходив поодинокий лист, про нього мовчали, на цьому справа скінчилася.
