Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
„Коли трапляєть ся якось важна справа військова, гетьман скликає на збір всю чернь. Насамперед він кілька разів поклонивши ся перед громадою, надавши лицю свому вираз поважання і смиренности, виступає на призначене йому місце і знявши шапку, стає під розпущеним королївським прапором. Тільки він і чотири осаули стоять, а всї наоколо сидять, і так в промові повній чемности він викладає справу, яка прийшла під обраду. Потім збиває закиди, коли які небудь підносять ся против нього, або покірно просить у війська якоїсь ласки для себе. Тим способом одержує він нагороди, які дістає, і просить їх собі у громади. Коли вона відмовляє, він зносить всякий каприз її з незвичайним поважаннєм в голосї і в постанові. Поки говорить гетьман до них, слова його вислухують ся в повнім мовчанню. Потім висловляють свої гадки — викрикують їх то ті то сї” 19).
В малознаній і рідкій брошюрі Eques Polonus Старовольского (з 1628 р.) чимало цїкавих подробиць особливо з воєнного житя козацького. Хоч вони не мають такої безпосередної свіжости і місцями носять слїди певної схематизації, але безперечно мають в собі вповнї реальний підклад.
„Раннєю весною, коли сніги починають сходити з степів, кождий охочий до воєнної слави, спорядивши човна і припас, їде Днїпром до козацьких островів, а там їх вожд набирає військо з сих приходнїв: здатних каже писареви вписати в реєстр, а нездатних відправляє до дому, забравши принесені ним припаси. Прийнятих роздає під власть десятників (отаманів): їх вони слухають, доки не змінить ся їх зайнятє або становище. Гетьман вибираєть ся з поміж них і зістаєть ся на урядї, поки фортуна служить; як він розумний і знає своє дїло, то він до смерти все потверджуєть ся на своїм урядї полковниками, так як полковник сотниками, а сотники отаманами 20). Не беруть в сїм участи, так само як і в деяких иньших нарадах, новики (новобранцї) 21) — аж до трох лїт; за сей час вони сповняють ролю слуг і коли що наброять, поносять від своїх отаманів тяжкі кари. Таких новиків отаман, окрім девяти старих вояків, має під собою тридцять, а инодї пятдесят, і ними розпоряджаєть ся як їх повний хазяїн, особливо в битвах: коли хто з них утїче з битви, то не сміє вернути ся — скарали б його смертю; хіба десь дома, як розійдуть ся на зиму, може їх перепросити. На зиму гетьман, вертаючи ся до дому, лишає на кождім острові по 500 людей — стерегти місця і гармати та всякий воєнний припас. Там в хижах сплетених з очерету, вкритих корою дерев, чекають вони повороту гетьмана і товаришів, і ті що кілька лїт зносили тут холод і голод, для загального добра зостаючи ся на сторожі, вважають ся славнїйшими від иньших.
„Зброя їх — рушниця і шабля; иньші мають короткий спис і стріли, але рідше. Зелїзної бронї або панциря не носить нїхто, навіть гетьман, так само не має иньшої одежі, або богатшого столу. Вбирають ся в грубу сорочку і керею, а живлять вяленою рибою та дичиною — мід або сир їдять, вертаючи ся до жінок: в таборі їх не може бути нїяка жінка, хіба візмуть яку зі здобичею.
„Воюють на морі й на суші. На море не всї йдуть, а тільки відважні та здатні зносити його запах. Човни мають такі, що беруть тридцять люда або трохи більше, і щоб не потонули, наоколо човна привязують ся снопи трави (очерету). На відкрите море одначе вони не пускають ся, але їдуть берегом в право і пустошать краї Бесарабські й Тракийські, на скільки можуть пішо пройти від кораблїв за одну ніч. Дальше пускають ся, коли їдуть на лїво, пустошити Крим, бо знають, що Татари не мають такої відваги супроти них. Коли натраплять на турецькі ґалєри, вважають завсїди за лїпше згинути, нїж безсоромно тїкати або піддати ся, через те й не будучи рівні силами вони не ухиляють ся від битви і часто побіджають, попавши в розпучливе положеннє. А здобувши побіду часом на турецьких ґалєрах, під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт і кого захоплять, беруть в неволю. Але се бувало ранїйше, тепер же Турок майже всї свої кораблї обернувши на сторожу моря, богато перепинив їх нападів, а то вони були взяли звичай нападати, палити и грабувати навіть найблизші околицї Царгороду 22); тепер можуть поживитися ся тільки якимсь воєнним фортелем або штукою. На степи ж татарські, Ногайські або Перекопські виберають ся пішо. Як надибають кінські табуни, раптом стають кінними і або нападають на перестрашеного ворога, або вертають в свої сторони і Днїпрові укріплення — коли ворог грізний. Колиж знайдуть тільки худобу або вівцї, то повязавши їх за хвости й роги, ставлять їх замість укріплення, як їх нажене грізний ворог, і відбивають ся від нього наче зза валів. А коли їдуть походом в иньші краї, то кождий має віз запряжений одним конем і везуть на них мосяжні гармати, а кождий окрім рушницї і припасу мусить мати ще сокіру, косу, заступ, шнури і все иньше потрібне для того, щоб сипати вали або позвязувати вози, коли приходить ся йти цїлим військом оружною рукою (бючи ся з ворогом в дорозї). Вони називають таке розложеннє возів табором; з переду і з заду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховають ся за вози і звідти боронять ся не мов зза укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповняють вози землею і роблять з них міцнїйший вал. Такий спосіб козацької війни. Їх табор злучений з польською кіннотою має величезну вагу, як переконали ся ми тому сїм лїт, в війнї з Турками 23). Самих козаків не більше 15 тис., але з новиками виходить військо сороктисячне, і в нїй мають староримську дісціплїну, спокій в таборі, тверезість, послушність, в секретних річах додержують пильну тайність, а провинників карають спартанським звичаєм, чи суворістю. Державі служать за наказом самого короля, без грошей і платнї несуть службу і поміч у війнї; тільки по скінченню війни король звичайно дарує їм значнїйшу суму, а визначнїйших з поміж них надїляє селами і маєтностями, а пани своїх підданих козаків — свободою з підданства й відповідними дарунками 24). Всї на війну одначе не йдуть, а кому накаже коронний гетьман: иньші почасти йдуть на море, по части в степи на Татар; иньші зістають ся стерегти Поділє та свої острови”.
Нарештї, для повноти образу, додаю кілька виїмків з помічень Бопляна над козацьким житєм, зроблених ними уже в 1630 і 1640-х рр.
„Вони грецької віри, а звуть її на своїй мові руською. Дуже шанують днї свят і пости, що займають вісїм або девять місяцїв в роцї, і під час їх не їдять мяса; вони так завзято тримають ся сеї формальности тому, бо переконані, що спасеннє їх залежить від того, аби вважати на мясо. Зате я не знаю иньшого народу подібного в неповздержности в питю, бо не встигнуть вони вийти з похміля, як уже починають те саме. Одначе се буває тільки при вільнім часї, бо підчас війни, або коли вони забирають ся до якоїсь експедиції, вони тверезі зовсїм. І нїчого простацького в них нема крім одежі. Вони дотепні і проникливі, вибагливі і щедрі, не жадні до великого ботацтва, а страшенно цїнять свою свободу: без неї не можуть жити, і за для неї підіймають вони повстання, счиняючи бунти против місцевих маґнатів, коли бачуть, що ті починають її обмежати. Через те рідко минає 7-8 лїт без того, щоб вони не задумували повстання, або не повставали против них. При тім се люде невірні, хитрі, так що покладати ся на них не можна 25). Вони дуже міцні тїлом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війнї витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цїнять свого житя. В чім проявляють вони найбільше зручности і умілости — се бити ся табором, заслонивши ся возами: вони дуже добре стріляють з рушниць, своєї звичайної зброї, і боронять позиції. Незлі вони також на морі, але на конї не найлїпші. Трапляло ся минї бачити, що двістї польських кавалеристів змушувало тїкати 2000 найлїпшого козацького війська. Можна сказати, що під ослоною табору 100 козаків не боять ся 1000 Поляків, і так само 1000 Татар, і як би й на конї вони були такіж сильні як пішо, то, думаю, їх не можна було б побороти. На зріст гарні, проворні, сильні; люблять гарно убирати ся: се видно по них, як вони обловлять ся здобичею в сусїднїх сторонах, бо без того вбирають ся вони досить скромно. З природи мають добре здоровє і навіть мало підлягають сїй пошести цїлої Польщі, званій рlіса 26). Від хороби вмирають дуже рідко, хиба в дуже великій старости. Здебільшого кінчають житє на ложі слави, вбиті на війнї 27).
