Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

— Пане Ертебізе, йдіть із нами! — А побачивши, що з-за прилавка підводиться сестра, пояснив притишеним голосом: — Я не знаю, нащо ти їм, зятю, але нас четверо. Тож ходімо!

Показались і решта троє аркебузирів, і Ертебіз, покинувши молитись, почав лаяти їх. Він погрожував їм Лігою, якій нібито служить. Там, мовляв, не те, що у варті в короля, — той же тільки й знає бавитися з хлопцями. Он із усіх амвонів страмлять це паскудство.

— Та гаразд, гаразд, друже Ертебізе, — загомоніли солдати, — але зараз зроби таку ласку, ходімо з нами: може, це ще й не на шибеницю.

Тоді втрутилася жінка:

— Еге, були такі, що вам довірились, та більш їх і не бачили. Я затримаю тебе тут, брате, і начувайся, коли з моїм старим що станеться!

Отож аркебузир Аршамбо лишився в крамниці заручником, а білизняра Ертебіза троє озброєних солдатів повели до Лувру. Брама, міст і склепіння входу були міщанинові знайомі, бо йому частенько доводилось ходити в Луврський колодязь до податкової канцелярії, що чигала там на його грошики. А далі він був зовсім чужою людиною, що її легко залякати чи засліпити пишнотою і що над нею кожен тутешній мешканець мав якусь перевагу — аби тільки знати, яку. Та й самий початок цього шляху був не такий скромний, як звичайно. То, бувало, щонайбільше погрозять йому буцегарнею, коли він де заґавиться, а він тоді виправдовувався тим, що належить до поштивих міщан і шуряк ручився за нього. А тепер він тільки й чув: «Ертебіз! Ертебіз!» — і біля брами, і біля канцелярій, і коли йшли повз кухні. Де лишень проходив він у супроводі солдатів, скрізь прочинялися двері, й люди з якимись дивними мінами шепотіли на вухо одне одному: «Ертебіз!» Він довго не міг збагнути, що йому нагадує той дивний вираз на обличчях, аж нарешті внутрішній голос злякано шепнув йому: «Ертебізе, отаке достоту обличчя буває в тебе самого, коли несуть труну з небіжчиком і ти скидаєш шапку».

Біля підніжжя палацових сходів вояки передали Ертебіза двом швейцарцям; один з них пішов попереду нього, другий позаду. В склепистих переходах, якими вони йшли, спочатку лежала сутінь, бо ще було дуже рано, та й вікна виходили на захід. Білизняра вели сходами вниз, тоді знов угору, кілька разів звертали, йому вже здавалося, що цій дорозі нема кінця, і в нього трусились коліна.

— Куди це ви мене ведете, чоловіче добрий? — спитав він у переднього швейцарця, але так само міг би спитати й у стіни. Чужоземний найманець і трошки не повернув волячої шиї, він тупав далі широчезними підошвами, несучи алебарду в простягненій уперед волохатій лапі. Ертебіз зітхнув і вже приготувався опинитись там, звідки не видно ні місяця, ні зір. Та враз його безтямні очі побачили якийсь посвіт — від золота, срібла, рубінів, мармуру, шовку, парчі, слонової кістки й алебастру. Всі назви коштовних речей відразу пробудило в його пам'яті те світло, що лилося східними вікнами у відчинену залу. Вікна з того боку палали ранковим сонцем, і приголомшений міщанин таки справді відчув, що він у королівському палаці. Пізніш він міг би заприсягтися, що в залі, яку вони щойно проминули, розважалося горде товариство вельможних панів і паній. Він не здогадався, що то постаті на картинах і тканих гобеленах здались йому живими в полум'ї світанку. А коли вони давно вже поминули залу, він неначе розчув голоси того панства й навіть бренькіт арф — і з осудом похитав головою. З самого ранку тут віддаються пустим розвагам!

Отак підготованого, його ще раз передали іншим провідникам: цього разу то були вже не солдати, а молоді вродливі пани, камергери чи пажі; в усякому разі, щоки їхні були підмальовані, а з боків спадало гладенько зачесане волосся, як у жінок, — і, певне, для того самого: щоб гладити його й пестити. Міщанинові аж голова обертом пішла, коли ці вельможні юнаки всміхнулися йому й ледь схилили голови на тонких шиях — це перед ним, Ертебізом! У його крамниці такі навряд чи купили б щось. Брижі, тоненькі, мов з павутиння, але переткані золотом, — ні, ми такого краму не маємо. А проте юнаки взяли його між себе, як рівного, й увели до якоїсь кімнати, й навіть шепнули ледь гугняво, як та кімната називається. Кімната вся так блищала від золота, що Ертебіза не тільки засліпило, а й вуха йому позакладало. Очманіло поглядав він на вродливих юнаків, а вони, потішені, ласкаво підбадьорювали його.

— Пане Ертебізе, — гугнявили, — зараз ми відчинимо ще двоє дверей і проведемо вас крізь них. Але перед третіми ми зостанемось, у ті двері ви ввійдете самі, ніхто не сміє вступити за вами туди.

Тоді сердега знову перелякався. Яка нова пригода ще на нього чекає? Він був уже звик до товариства цих чемних юнаків, вони навіть устигли трохи похитнути деякі упередження міщанина проти пихи дворянства, та й сумніви щодо його доброзвичайності. Він уже налаштувався трохи миролюбніше до цього Лувру: може, на нього й не зовсім справедливо нападаються так завзято в церквах. При дворі є й дещо добре, і короля можна зрозуміти. Я, Ертебіз, не бачу тут нічого негодящого. І в обох дальших покоях білизняр поводився вже багато впевненіше. Побачивши статую, що зображувала голу жінку, Ертебіз навіть штовхнув одного зі своїх нових приятелів ліктем під бік. Але вони саме спинилися перед третіми дверима й сказали йому:

— Пане, вас просять увійти й подивитись.

— Звольте подивитися й запам'ятати все, що побачите, — ще раз наполегливо нагадали йому, і кожен юнак відхилив свою половинку дверей. Ертебіз переступив поріг, і двері за ним зачинились. Він опинився в напівтемному покої, світанок не пробивався крізь завісу на вікні, біля якого блимав нічник. Помалу Ертебізові очі починають розрізняти обриси речей — насамперед ліжка. Запону відхилено; хто ж це в ньому спить? Він ступає ще крок уперед, щоб придивитись: адже йому так наказано. І враз очі йому полізли на лоба. Волосся на голові стає дибом, усього його проймає дрож, і він падає на коліна.

Король! Живий, справдешній король! Його можна б упізнати й по самих губах, але його величність ще й скоса позирає на Ертебіза похмурим оком, не повертаючи обличчя. Достоту так зиркає він, одним оком із глибини своєї карети на людей, що вітають його дорогою. Та це не карета, Ертебізе, прокинься! Це королівське ліжко. А око твого короля моргає тобі, щоб ти завважив, хто лежить біля нього. Це королева! Хоч ти як щипай себе за стегно, а це таки королева, це її біляві коси й гострий ніс. Ти сподобився великої честі, ти обранець. Її величність королева повертає на подушці голову, щоб ти побачив її і з другого боку. Вона лежить біля його величності короля, так самісінько як Ертебізиха, що її знає кожен, лежить зі своїм законним чоловіком у подружній спальні за крамницею. Ось яке просте діло, хоча й небачене, мов чудо. Про нього не дізнається навіть один із тисячі. Тільки ти.

Білизняр святобливо складає руки на грудях і схиляє чоло, щоб не надужити честі, явленої йому. Хтось торкає його за плече. У побожному розчуленні він не помітив, як позаду відчинилися двері. Задкуючи на колінах, покидає він спочивальню. Обидва юнаки подають йому руки й підводять. Вони розуміють його почуття й повідомляють, що для нього приготовано сніданок. Стіл накрито у вестибюлі між галереєю і сходами — так би мовити, в публічному місці. Його садовлять за стіл, накритий для однієї персони, мажордом піднімає жезл, і надходять кухарі: кожен несе срібну миску добрих вісім фунтів вагою, а в мисках лежать різноманітні страви — риба, м'ясо, печиво. Вина йому в келих наливають із карафи рубінового скла, з золотим носиком; а крім того, до нього ще й підсіла гарненька дівчина. Він знає те, хоча й не підводить очей від повної тарілки. «Ертебіз»! — гомонять цікаві, що з'являються з галереї чи зі сходів, шанобливо спиняються на чималій відстані, шепочуть: «Ертебіз!» — і відходять навшпиньки.

— Пане Ертебізе, ви тепер уславлений чоловік, — озивається влесливий голос дівчини. — Я хочу просити у вас однієї ласки, пане Ертебізе! Коли ви в місті розказуватимете про все, що бачили тут у Луврі, не забудьте й про мене. Я панна де Люзіньян. [97]