Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

— Послухаєш, що він наважиться запропонувати королю. А як він зніме на мене руку…

— Він може й штрикнути шпагою крізь завісу. Краще я вийду раніш і теж докину кілька слів.

Та ось уже надійшов третій Анрі, з дому Гізів. Голосна команда, знаки пошани, бучна поява. Король Анрі, чи Генріх, Третій сидів за письмовим столом, закутавшись у хутра. Анрі Наварра підглядав крізь завісу.

Герцог не скинув капелюха й навіть не вдав, ніби хоче схилити коліна перед королем. Він сказав:

— Погода якраз для полювання. Їдьмо, величносте.

Король гучно прокашлявся. То був знак для схованого кузена: «Ось тобі й викрадення!» А герцогові відповів:

— Звичайно, друже мій, але видно, що у вас нема парламенту і вам не треба писати указів тому парламентові, коли він відмовляється підтвердити своїм протоколом докази монаршої ласки, які нам завгодно було комусь явити.

Герцог відповів гостро:

— Парламент має рацію. Бо ваші дарчі грамоти збагачують придворних, а народ пропадає в злиднях.

— Те саме казали ще за мого брата Карла. Чи той народ коли ще щось робить, чи тільки пропадає в злиднях? — спитав король не без задньої думки, і герцог повівся саме так, як він чекав. Розкричався, як справжній трибун, і посипав великими числами та гучними словами. А коли вже не знав, що казати далі, спохмурнілий король промовив зі свого хутра, ледве ворушачи товстими губами:

— Бач, Гізе, саме задля цього я й прийняв тебе наодинці, без свідків, бо думав, що при людях ти побоїшся говорити так відверто.

— А кого мені боятися? — спитав герцог, набундючившись і широко розставивши ноги. Запропоноване крісло він відіпхнув. — Хто з нас насправді очолює Лігу?

— Ти! — радо запевнив його король. Але в цій відповіді герцог вчув щось таке, що викликало в ньому презирство. І він кинув:

— Ви, звісно, король, але вельможності в вас нема ні крихти, і тому ви довго королем не будете. Я… — Він затнувся, ще раз вигукнув: — Я… — І ледве стримався, щоб не сказати: «Я сам стану королем!»

А король, замість присадити зухвальця, ще під'юджував його. Схований за завісою кузен насилу міг стерпіти таку зневагу до королівського роду. Того роду, до якого належав і він сам, нехай тільки в двадцять першому коліні. І він поворушив завісою, щоб Гіз помітив його. Та Гіз нічого не побачив: він думав лиш про те, як іще принизити короля.

— Ви король тільки для своїх любчиків, — заявив він гостро. — Але і їх у вас поменшає, коли поменшає грошей. Врешті-решт ви заб'єтеся в найдальший закуток свого королівства — без любчиків, без грошей і навіть… без крові в жилах..

Аж тоді короля затрусило зі страху. Голова його сховалась у хутро, і кузен за своєю завісою подумав уже, що зараз Валуа осунеться під стіл. Та він кволо попросив:

— Кажи далі!

Цього було забагато навіть для такої твердошкурої людини, як Гіз. Він урвав короля, повернувся й ступив до крісла, яке був відіпхнув. «Кажи далі!» — буркнув він сам до себе королеві слова й знизав плечима. За завісою те було добре чути, бо крісло й герцог стояли близенько, і в схованого свідка аж сльози виступили на очах. Цей нахаба з надміром крові в жилах, почувши за собою зграю черні, без ніякого права, без ніякої заслуги, сміє корчити перед королем великого героя, сміє погрожувати королю, що з нього витече крізь шкіру вся кров, як із його брата. Ну що це за світ! І Анрі Наварра, рвучко відслонивши завісу, вийшов із-за неї з голою шпагою в руці.

— Я міг би вгородити її тобі в спину, і ти це заробив.

— Ого! — вигукнув Гіз. — То це пастка! Тепер я розумію, чому Валуа просив: «Кажи далі», хоч я йому не дифірамби співав. А я прийшов сюди, — провадив високий, дужий герцог, непомітно відступаючи до дверей, — я прийшов сюди як вірний слуга короля, щоб своїми щирими словами врятувати його й королівство. Шпаги я з собою не взяв, не вийму й кинджала — не принижусь до цього.

Насправді він, мабуть, забув і кинджала, бо вже підняв руки, щоб плеснути в долоні. За мить до покою напхалось би повно його охоронців. Та Анрі Наварра спинив його.

— Анрі Гізе! — гукнув він. — Це ж гра. «Вбивство Цезаря». Пам'ятаєш, у школі? Ми з тобою вдавали змовників.

— Кинь блазнювати, — сердито відказав Гіз. Насправді ж він був радий викрутитись у такий спосіб. Бо він, коли не звернути всього на жарт, уже наговорив і зробив досить, щоб звинуватити його в державній зраді. Обличчя короля зненацька набрало страшного виразу, він підхопивсь і випростався, як державець-суддя.

— Ось Цезар! — гукнув Анрі Наварра, увійшовши в роль. — Бий його!

Гіз і справді відразу кинувсь уперед — але гепнувся додолу, бо його спільник підставив йому ногу. Анрі Наварра вмить сів йому на шию, не даючи встати, й патетично спитав, як вимагала роль:

— Ваша величносте, що зробити з тим, хто образив вас?

— Відріж йому голову! — в нестямі звелів Цезар. Може, він і справді розлютився, а може, перенісся уявою в Наваррський колегіум, у похмуре монастирське подвір'я, де колись вони — троє підлітків, троє Анрі — гралися в цю саму гру.

— Готово, — оголосив кузен Анрі, дозволив своїй жертві встати й сховав шпагу в піхви, не забувши обтерти з неї уявну кров.

Запала мовчанка. В усіх трьох Анрі наростало збентеження, бо їм довелося з монастирського двору та з гри повертатись у сьогодення, в життя дорослих людей, у якому ворожнеча їхня стала незаперечним фактом: ми виступаємо не в драмі, а в дійсності. Та ще лишалось вагання. Може, нам і далі судилось бути тільки акторами у вигаданій драмі? Отаке повторення ситуацій, що їх ми вже давно створили в своїй уяві, робить життя дуже непевним. Та це відчуття нереальності ми намагаємось якнайскоріш відігнати. Анрі Валуа важко перевів дух і сів. Анрі Гіз надолужив те, чого не зробив спочатку: схилив коліна перед королем. Лиш у Анрі Наварри зосталось на обличчі щось ніби сумнів чи жаль. Від обох інших це не втаїлось: вони потай перезирнулися, глузливо осміхаючись. Теж як колись у монастирській школі.

Нове було те, що надвечір Анрі Наварра, граючи в м'яча зі своїм добрим приятелем Анрі Гізом, навмисне піддався йому й програв, але в ту саму годину один зовсім молоденький дворянин, відданий батьком до почту короля Наваррського — ім'я цього шістнадцятирічного юнака було Роні [96], й Варфоломіївську ніч він пережив лиш завдяки тому, що його сховав ректор школи, — в ту саму годину цей Роні, що згодом звався ще й Сюллі, викликав на двобій одного дворянина з почту герцога Гіза й убив його. Зате герцог виграв партію в м'яча.

Наступного разу, побачивши свого кузена, король сказав:

— Тебе мені слід стерегтися ще дужче, ніж могутнього лотарінжця. Ти мій наступник на троні. Ти принц крові, та ще й великий спритник. Та якби річ тільки в спритності! Моя недовіра підказує мені, що тут є щось більше.

Пригода одного міщанина

Королю, такому підозріливому до своїх друзів, довелось вислухати від матері, пані Катрін, пораду, що треба негайно зробити: якось утишити негарні чутки про розпусне життя державця. І от якось удосвіта до крамнички одного паризького білизняра, на ім'я Ертебіз, подзвонили. Подружжя Ертебізів почуло той дзвінок аж у своїй спальні, хоч вона була від подвір'я. Спочатку обоє, перелякані, не важилися встати й міцно тримали одне одного, щоб котре зопалу не схопилось та не побігло підставляти лоба. Але дзвоник калатав дедалі владніше; таки треба було піти подивитися, що там. Чоловік накинув каптан, жінка подала йому молитовник:

— Тримай його перед собою, Ертебізе, і відмагайся від усього, що, може, коли ляпнув про Лігу. Кажи, що то було напідпитку і що ти щойно вчора висповідався.

Вона тихенько пішла за ним і визирала з-за прилавка, поки він марудився з засувом та ланцюгами. Дзвоник дзеленчав безперестану, та однаково крізь товсті дубові двері проникав гомін. Білизняр уголос молився. Враз двері відчинились, і на порозі став не хто інший як його шуряк Аршамбо, що служив у охороні королівського замку Лувру. Стукнувши прикладом аркебуза об землю, він суворо вигукнув: