Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
42) Деякі анальоґії козацького, спеціально сїчового побуту і устрою не раз давали привід прирівнювати його до західнїх рицарських монаших брацтв: такі гадки стріваємо і в українських кругах першої пол. XIX в. (див. напр. Гоголя Взглядъ на составленіе Малоросіи), а новійше польський письменник Маріан Дубєцький в своїх статях (особливо Zawiazki dziejow Siczy Zaporozkiej, 1887) попробував положити во главу угла історії Запорожа теорію його залежности від лринціпів західнїх рицарських брацтв, мовляв положених в основу запорозького брацтва його польськими орґанїзаторами. Робить се на підставі дуже простого і для всякого польського письменника самозрозумілого розумовання: Lud rusinski, ktory, pomimo wszelkiej moznosci rozwoju, nie wytworzyl nigdy w ciagu wiekow wlasnej inteligencyi, nie zdobyl sie na wlasna kulture, nie mogl byc zalozycielem bractwa siczowego; najbardziej nawet stronni, najniepry jazniesi majestatowi prawdy dziejowej historycy, nie zdolali sie zdobyc na odwage, by owym siermieznym tlumom przypisac inicyatywe organizacyi bractwa siczowego... Mysl tworcza, wzniosla, szlachetna, mysl ciaglej, bojowej gotowosci wobec nieprzyjaciela, mysl wytworzenia czegos w rodzaju zakonu rycerskiego, nie mogla przyjsc i nie nadeszla skad inad, jak tуlkо z Polski. Zbiegajace na Niz postacie takie, jak wspomniany Samuel Korecki, Dymitr Wisniowiecki, a przed nimi Eustachy Daszkiewiczi Przeclaw z Brezia Lanckoronski... i inni liczni wspolczesni tym wymienionym, tudziez pozniejsi polscy rycerze, niesli z soba mysl rzeczonej instytucyi (c. 84). Та не кажучи вже, що з вичислених тут імен (їх автор і потім називає як тих polskich rycerzy, що вилинули на орґанїзацію сїчового брацтва) Дашкович і Вишневецький нїяк не можуть уйти за репрезентантів „польської мисли”, чи польської культури, а Лянцкоронський нїчого не мав до низової козачини, так само як і Самійло Корецький, — трудно було польським рицарям дати Українї те, чого не мали. Принціп й прикмети монашо-рицарського життя в Польщі не були розвинені зовсїм. Факти наведені Дубєцьким нїби на доказ популярности — як пляни переселення на Днїпро німецького пруського рицарського брацтва, як пляни засновання якогось брацтва на українськім пограничу, з яких зовсїм нїчого не виходило — найлїпше показують, що в польській суспільности не було ґрунту для них. Польські „рицарські” круги могли прищепити козацтву й Запорожу тільки те, що мали: анархізм, неповажаннє закону й правительства, брак дисціплїни нешанованнє суспільности, чужого добра й працї — й справдї прищіпляли. Запорозька ж сувора простота, карність, неохота до сибаритизму, й неповздержности могла виробити ся тільки незалежно від польських впливів. І при слабім росповсюдненню західнїх монашо-рицарських практик в Польщі, трудно думати про впливи їх на Запорожу. Зрештою дещо з тих анальоґій — як закраска релїґійна, культ Покрови і т и. треба вважати мабуть явищами пізнїйшими, як признає й сам Дубєцкий. Отже цїла теорія збудована на ледї. Се не перешкодило одначе п. Дубєцкому знайти прихильників своїх поглядів, як от у авторі новійшої історії козачини Стороженка (С. Баторій с. 26)
43) Историч. пЂсни 1 с. 168-9. Подібно описує дума про Андибера соn amore свого героя, протиставляючи кармазинникам дукам, що обляшіли й вийшли з козацького стилю.
44) Див. с. 292.
КОЗАЦЬКІ РУХИ 1590-Х РОКІВ НА ТЛЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕВОЛЮЦІЇ Й ДАЛЬШИЙ ЇЇ РОЗВІЙ: РУХ НА ВОЛОСТЬ, ОПОВІДАННЯ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І ЖОЛКЄВСКОГО ПРО КОЗАЦЬКІ ПЛЯНИ ПЕРЕВОРОТУ, ЇХ ПЕРЕБІЛЬШУВАННЯ І РЕАЛЬНІ ПІДСТАВИ, ПИТАННЄ ПРО ПРОҐРАМУ РУХІВ 1590-Х РОКІВ — НЕВИТРИМАННЄ ПРОҐРАМИ НАВІТЬ ЧИСТО КОЗАЦЬКОЇ; ПРИЧИНИ РУХІВ: ПОЯСНЕННЄ ПЯСЄЦКОГО І НЕСТІЙНІСТЬ ЙОГО, СТИХІЙНІСТЬ І ХАОТИЧНІСТЬ РУХІВ, РОЗВІЙ ДОБИЧНИЦТВА, БЕЗУСПІШНІСТЬ РЕПРЕСІЙ, ВПЛИВ КАМПАНЇЇ НА ПІЗНЇЙШУ КОЗАЦЬКУ ТАКТИКУ, ВІДРОДЖЕННЄ Й УСПІХИ КОЗАЧИНИ В ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛЇТЯХ XVII В., ОСЕЛА КОЗАЧИНА НА ВОЛОСТИ Й ПОЧАТКИ РОЗДЇЛУ КОЗАЧИНИ НИЗОВОЇ Й ГОРОДОВОЇ, ЗРІСТ КОЗАЦЬКОЇ СИЛИ Й КОЗАЦЬКОЇ ПРОҐРАМИ.
Представивши соціальний підклад козачини й її орґанїзаційні форми, як вони роскривали ся з часом, вертаємо ся до вихідної точки — козацьких рухів 1590-х рр., що вперше з цїлою виразністю зазначили перед очима сучасників і потомків контраст між сею новою силою й шляхетським режімом України.
В значній мірі вироблена, орґанїзована, повна почутя своєї сили — й моральної й фізичної, як осібне тїло полїтичне, — запорозька козачина з Днїпрового Низу, що був її огнищем і признаним володїннєм, в 1590-х роках рушила „на волость" — в сусїднї території України з польсько-шляхетським правом, і нагло стала їх повним хазяїном.
На недовгий час, що правда, бо польсько-шляхетському режіму вдалося побороти сю предчасно вибуялу силу. Але все таки страшний образ знищення шляхетського пановання представився тутешнїй шляхетській суспільности в повній виразности, вперше за стілький час, пронявши її жахом і грозою, і перший раз відчула вона, що за страшний ворог виростає у неї під боком, готовий звести боротьбу на життє і на смерть з самими основами польсько-шляхетського устрою.
Ми бачили сї алярмні крики, особливо з боку тих, кому привелося повести боротьбу з сею страшною силою. По словам Вишневецького, козачина під проводом Косинського сприсяглася була „до ґрунту вивернути все пограничне коронне, нас (шляхту) всїх вирізати", і для того Косинський війшов в порозуміннє з ханом і царем московським, піддаючи їм українські землї 1). Вишневецькому вторує Жолкєвский в своїх реляціях королеви з кампанїї 1596 р. „Гидко й згадувати, про що думало се своєвільство, в яких виразах згадувало маєстат вашої корол. милости, які замисли про Краків, славну столицю вашої кор. милости, про розбитє й вирізаннє шляхетського стану 2), — і то певно, що те своєвільство дуже стало сильне — в сам час зволив ти, ваша кор. милость, казати йому запобігти". І хоч в сих відзивах, повторюваних і тогочасною польською історіоґрафією 3), мусимо рахувати ся з бажаннєм кождого такого побідника представляти вбиту ним ворожу акцію можливо страшною і небезпечною, то нема сумнїву, що шляхта на Українї таки й справдї була сильно бояла ся за свою шкуру і за своє шляхетське володїннє, і козачина дїйсно давала їй привід до того. Ми бачили трівогу волинської шляхти з приводу того, що козаки „до присягъ на послушенство своє примушають, подбиваючи ихъ подъ годъ (sic) на послушенство своє" 4); жалї з Браславщини, що козаки сприсягли ся не допустити жовнїрів на кватири, скасували місцеву адмінїстрацію, вигнали шляхту з Браслава на спілку з міщанами й обложили шляхетські маєтности контрібуцією, вибираючи стацію й помірне 5). Бачили ґрандіозні контрібуції, цїлком як у ворожім краю, збирані особливо зимою 1595/6 року 6). Не маємо підстави сумнїватися, що з козацьких кругів виходили балачки й погрози на адресу цїлого польсько-шляхетського режіму на Українї, або й самого короля і його краківської столицї. Тільки неясним зістаєть ся, наскільки се було плянове, на скільки мало під собою певну, продуману і свідому проґраму. І тут, як і в иньших разах, ми не маємо з боку козацької сторони якихось памяток, котрі б відкрили нам щиро і ясно їх заміри й пляни, і ми мусимо відгадувати сї заміри й гадки на підставі того, що переховало ся нам з ворожого, польського табору, та що козачина писала або казала на адресу сього табору 7).
Отже спитаємо ся наших джерел, — чи сей рух козачини „на волость" в 1590-х роках був свідомий, пляновий, чи стихийний, викликаний обставинами, а не проґрамою вождів козачини?
Проґраму можна собі представляти або спеціально козацьку, тїснїйшу — в дусї тої мінїмальної, зазначеної нами вище: признання імунїтету і свободи від податків за всею козачиною, признання козацького устрою і свобідної дїяльности його на Українї, признання за мобілїзованим козацтвом права на виживленнє коштом волости. Або проґраму ширшу, в дусї радикального перестрою суспільних відносин України — того що Вишневецький або Жолкєвский називав цїлею козацьких рухів, і що признають справдї проґрамою сих рухів деякі сучасні історики, приймаючи вискази про заміри козаків „вивернути всю шляхту" за автентичне резюме козацької проґрами 8). Але не тільки сю ширшу проґраму — яка не війшла в свідомість козацьких проводирів навіть значно пізнїйших часів, як побачимо, так що для 1590-х років була б чистим анахронїзмом, і прийшло ся б думати, що по Косинськім і Лободї козачина пішла геть назад, — але навіть і ту чисто — козацьку проґраму-minimum, яка безперечно була дїйсним дезідератом козачина тих часів, не можна вважати за вихідну точку, за spiritus movens рухів 1590-x років, за їх проґраму — тому що в сих рухах взагалї не видно пляновости.
