Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

Алексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)

У л я н а. Олексію-бо!

Алексий (останавливаясь). А чого там?

Уляна. Чого-бо ти сердишся?

Алексий (возвращаясь к ней). Чи се ж такй правда, що ти ідеш за його?

Уляна. Так що ж, що правда?

Алексий (поет).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дівчинонька, що я женихався?

Женихався, не сміявся, хотів її взяти,

Уродила товариша нечистая мати!

Чи ждав же я бідиноньки такої на себе,

Щоб почути в дівчиноньки, що не йде замене, Не за мене, за другого йде моя дівчина!

Що робити? Тільки іти світ за очима!!

Уляно, Уляно! як же мені не сердитись? Як мені стояти і слухати, що ти, забувши, як десять разів божилася, ген там, на Холодній горі, у ліску, як з тобою за горіхами ходили, що ні за кого не підеш, опріч мене, а тут при ме-ні кажеш, щоб присилав за рушниками... Гріх тобі, Уляно!; Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти ідеш за Стецька, що у посміх на увесь город, за навіжено-го, за дурня.,.

Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсім дурний, а батько каже, коли ще й він не бреше, що в мене не усі дома. Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

Алексий. Так що ж у тім, що оженишся, та як не вмітимеш жінку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмієш ти що робити?

Стецько. Робити, пожалуй, вмію, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тік. Дарма, я і пішов, узяв ціп і молотю з дядьком Панасом, а він ще, братику, лисіший, чим мій батько. Я чи вдарив раз по снопові, чи ні, а його як учищу замість снопа та по лисині, а він як гепне об землю, так сторчака і дав! (Смеется.) А я собі: ких-ких-ких! кишки порвав регочучись. Годі після того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

Алексий. Ходив же ти у дорогу?

Стецько. Ходив.

Алексий. А куди?

Стецько. З хурою, до моря.

Алексий. До якого місця?

Стецько. Аж до Основи.

Алексий (смеется). Крий боже, як далеко! Аж дві верстви!

Уляна. О, щоб тебе, Стецю! і мене розсмішив.

Алексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бір по шишки?

Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й сміється, Кажуть тобі, пішла хура до моря, за рибою. От і мені батько дав пару волів: нехай, каже, хлоп я привчається. От ми ідемо, ідемо, усе ідемо, усе ідемо... аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядьків, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обідати. От я й сів, та й обідаю, усе обідню... та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та яж до Пилипового села, а я усе обідаю, усе обідаю... та як пообідав, то й потяг у солому, таки до дядьків иа тік, та як да» хрЬпака, та аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побіг провідати хури, та й нагнав, та й питається: а до Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, ссрдега, у соломі, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як здякиюсь, як побіжу та через вогороди! А батько як гукне; хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрні хорти до дерті, так хлопці повибігали, та мене ловити, та й піймали, узяли, мені руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленія, та у колоду, а уранці і у привод...

Алексий. Так тебе і у привод водили? Я сього і ие чув.

Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька та не втікай.

Алексий. Що ж тобі було у приводі?

Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!

Алексий. Через що тебе не прийняли у салдати?

Стецько. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирает пальцы.) Та й до біса ж їх на руках. Станеш їх лічити, так так один одного і попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю. Ось, бач, Уля-но! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А іди обідати!

Уляна. Зараз, мамо, прийду.

Одарка. Коли Стецько тут, клич і його.

Стецько. Ось-осьдечки я. Обідати? Зараз. Що то вже я люблю обідати! Я б і вдень і вночі усе б обідав, (Уходит во двор.)

Алексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня ідеші

Уляна. Чи я ж сама за нього іду, чи що?

Алексий. А як же? коли і за рушниками веліла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тільки мене і бачила. Сам собі смерть заподію!

Уляна (бросаясь к нему). Олексіечку, мій голубчи* ку! І я без тебе не хочу на білім світі жити! Не вмирай без мене, озьми і мене з собою! Не покинь мене сиротинкою.

Алексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моему серцю, коли вже й ти не держиш правди і міняєш того, хто тебе любив від іщь рого серця... дуже, дуже любив!.* і міняєш на кого?, Не боїшся ж ти бога, га?

Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мій лебедику, мій сизий голубоньку; час від часу більш люблю, чим уперш на вулиці зійшлися. Не покинула б я тебе нізащо на світі; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!

Алексий. Ти ж їй казала, що мене любиш?

Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й ні за кого не піду; так і говорити не дає. Та вже ж: на усе піду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останній разочок!

Обнимаются.

ДУЭТ

Уляна. Горе, лихо і біда!

Не дають за тебе!

Олексію, серце моє,

Не покинь ти мене!

Алексий. Не вбивайсь, моя Уляно!

Буду вічно я любити,

Бо ніяк мені не можна Без тебе на світі жити! Уляна. Я боюся зоставатись;

Вже і мати скоро вийде. Алексий. Тяжко, важко розставатись!

Що ж? Нехай же хоч і прийде. В ноги їй оттут впаду, Слізоньками обіллю.

Уляна. Станьмо ми її молити,

Станьмо жалібно просити:

Не розлучай нас, мамо рідна! Ой, дай пожити ще нам, бідним! Не пий, не пий ти нашої крові, Не розривай між нас любові! Уляна. Умру без тебе, Олексію!

(Вместе.)

Алексий, Собі я смерть заподію!

Алексий. Горе; лихо і біда!

Не дають зз мене!

Ой Улясю, серце моє, Не забудь ти мене! Уляна. Горе, лихо і біда!

Не дають за тебе! Олексію, серце моє, Не покииь ти мене!

Обнимаются.

Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе доііго ждати? Вже й борщ поїли, і яловичину покришили, а нона

і не іде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що нона, мябуто, і Олексієм розмовля; а вона добре розмовлп, що жечіихае* ться! Іди ж, іди. Казала мати, що коли, каже, честю не по* слуха, то жени її у потилицю!

Уляна. Та іду, зараз іду. Олексієчку! не втікай від-* сіля; я швидко вийду. За слізоньками і не їстиму нічого, та й поспішу до тебе. Послідня наша годинонька, тільки і наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.)

Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли то ще пущу. (Подходит к Алексию.) А ти чого тут, пробишака?

Алексий. Чого? Я до Уляни приходив.

Стецько. До Уляни? А зась не знаєш? До УляшіІ

Алексий. Що? ще і сей став на мене гримати!

Стецько. А то ж і не гримати? Одарка казала: прожени його.

Алексий. Ти мене проженеш? О вражий сину! Через тебе така напасть! (Бросается к нему.)

Стецько, испуганный, бежит; Алексий, поймав его, 'і і' схватывает за грудь и трясет.

Задушу анахтемську віру! О! якби ие боявсь гріха, тут би

і амінь моєму супостатові! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче!

Стецько, до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.