Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Наталка напружує м’язи шиї й не може ворухнутися. Страх контролює все тіло, яке застигло у тягучому заціпенінні. Нарешті воля ламає судому м’язів і дівчина повертає ривком голову вниз, відриваючи закляклий погляд від стелі.
Два порожні спальні мішки..., прочинені двері..., порожня кімната..., темна діра ночі у коридорі, звідки віє холодом.
Перша палаюча хвиля жаху проходить, залишається позаду паніка і тремтіння у суглобах. Хвойна зістрибнула з ліжка. З коридору на неї знову повіяв холодний вітерець, пробігся по її неслухняному волоссю й зник.
Боже, невже зараз все отак завершиться і ніхто нічого не зрозуміє? Померти у невідомості — це надто жорстоко. Жорстоко й страшно. Страх... страх... страх... повсюди. Він чатує свої жертви за кожним кутом, лякає, вимотує їх, намагається ослабити, паралізувати і з’їсти живцем. Тепер страх — ключове слово у кожному реченні, у кожній думці; розгортається у кожному погляді. І ця темрява в коридорі — це він. Зайти в його обійми і зазирнути йому в очі.
Дівчина переступила поріг і занурилась у ніч. Навколо порожнеча, жодного промінчика світла. Кудись зникає моторошне передчуття, затихає молоточок у серці; сталеві струни нервів розслаблюються, розм’якають, мієлін перетворюється на розтоплений віск.
У порожнечі навколо тебе виникають з нічого дві лінії, вони тремтять і враз розходяться, відкриваються — чужі прекрасні очі розплющились, здається, що це очі Бога. Вії, повіки втрачають свою чіткість, натомість її вбирають у себе зіниці — сіро-зелені крупинки, що оточують круглі тунелі з темряви. Вибух нової галактики, яка зливається у чорну діру посередині своєї зелені. Погляд цих очей — безмежно добрий. Добро у ньому — вища сутність. Воно — прекрасне, воно — порятунок, воно світло, і ти безсилий перед ним. Заради цього добра загине світ, щоб знищити разом із собою зло. Розумієш, що вся жорстокість, несправедливість і безглуздість — це лиш звичайні складові добра, вони зобов’язані йому своїм походженням і вічністю власного існування.
Ці очі належать жінці, дівчинці, а Бог — чоловік (так завжди уявляється), тому зрозуміло, чому в них, крім добра, світиться ще й таємниця, зваба, обіцянка.
Очі усміхаються. Вони не самі, десь далеко-далеко, в глибині, вимальовуються з червоної темряви пелюстки губ, обличчя.., усміхнене обличчя красуні. Її губи наче вилиті з кришталево-вишневої магми, яка пружинить у посмішці, переливається вологим полиском, липким від солодкості.
Богиня! Зваблива і добра. Для неї кохання, добро і жорстокість лиш синоніми необхідності. Вона знає навіщо в цьому світі існує кожен атом, кожне створіння.
Богиня безмежна. Смерть і життя, вічність, рай і пекло гублять свої обриси, свою значимість в її безмежності. І дивиться вона Наталці у вічі, ніби запитуючи про щось, хоча сама знає усі відповіді.
Хоча це губи жіночого божества, все одно хочеться, щоб вони злилися в поцілунку з твоїми. Хвойна теж усміхається, їй надзвичайно спокійно на душі, лиш би поцілувати богиню зі всією пристрастю і самовідданістю. А, можливо, володарка цього безмежжя не така вже й сильна? Уся її сила в дивовижній красі і принадливості? Довершеність — це ще не досконалість.
Красуня схиляє голову вниз. На її очі спадає з боків волосся, воно наливається з усіх боків і ховає вроду богині від Хвойної. Усе, потрібно йти. Богиня лягла спати, закутавшись у волосся-темряву. Вона прекрасна...
4. Операція
Половина десятої. Прокинувся Тарас. Шум, з яким він почав вилазити із свого спальника, розбудив решту екіпажу.
— У-у-у...— Хвойна, як завжди, потягнулася аж до хрускоту в кісточках, а Остап щось пробурмотів і перевернувся на інший бік. Та яскраве сонце вливалося могутнім потоком у вікно і заставляло випручуватись із полону таємничих снів.
— Люди, для мене ця станція поволі перетворюється у справжню власну домівку. — промовив командор — Так гарно в космольоті я ніколи не спав.
— Тобто, ти полюбив наш новий дім?
— Ще ні, але він кращий, ніж космоліт, набагато кращий.
— До речі, потрібно запустити машину на кухні, поки ми ще не дуже зголодніли.
— І подивитись до кота. — Наталка зістрибнула з ліжка, затягнула ремінь на поясі й пішла до кімнати Дороті; чоловіки ж поховали спальні мішки і відправились у душ.
На сніданок вівсянка із сурогатом малинового варення, печиво і чай без цукру.
Їли з апетитом, з насолодою, немов селяни у недільний ранок, гарно відпочивши за ніч від суботніх трудів. Тільки Люцифер лиш понюхав вівсянку, надкусив одне печиво і тепер сидів біля столу, дивлячись ображеними очима на людей і зрідка жалісливо м’явкаючи, та ніхто не збирався відриватись від сніданку, щоб принести для кота якусь м’ясну консерву.
Допивши чай, Хвойна почала ловити відображення своїх супутників на боки склянки.
— Що ви вчора знайшли у бібліотеці?
— Практично нічого. Стерта головна пам’ять, не залишилось жодного файлу, лиш базисні програми запуску, інстальовані виробниками цієї комп’ютерної системи. Стерто також записи на усіх дисках і паролі шляху до блоку додаткової пам’яті, та сам блок, на диво, вцілів.
— Як саме знищено програми?
— Уручну, електромагнітним полем.
— Тобто знову?
— Игм, отак, знову.
Хвойна відставила склянку і склала руки на грудях.
— Змалку я дуже любила влазити у чужі програми, копатися у закритих базах даних, отож можу спробувати знайти дорогу до вцілілого блоку, тільки чи варто це робити?
— Займись цим, а я схожу на узбережжя. — Остап підвівся й заходився складати весь посуд на піднос. — Тарасе, будь з Наталкою і не спускай з неї очей.
— Чекай, чекай, на яке узбережжя? Сам ти не підеш! Це небезпечно. Ми просто тебе не відпустимо. Рахуй, що це наказ зі сторони твоїх підлеглих.
— Я б хотів прогулятись. — Шуминський байдуже знизав плечима.
— Не йди, — Хвойна обернулась до нього, — щоб ми не хвилювались через тебе.
— Гаразд, потім підемо разом, усі троє.
Командор роздав усім рації на той випадок, коли хтось з трьох відійде від решти.
Вони зайшли у бібліотеку. Хвойна всілася за пульт головного комп’ютера, зняла кришку з клавіатури і погладила клавіші пучками пальців. Чоловіки стояли позаду неї, спостерігали. Те саме робив і чорний кіт Люцифер, сидячи біля ніг комп’ютерного генія.
— Потрібно знайти перший пароль, а потім буде легше. Тут роботи на кілька годин.
— Ми будемо поряд, через стіну, в оранжереї. Коли щось, ти тільки крикни, але кричи у мікрофон рації, бо стіни тут міцні. — хлопці вийшли, двері за ними тихо зачинились.
Не було жодної підказки щодо першого паролю, а без нього проникнути у блок неможливо. Доведеться покластись на волю випадку.
— "Океан"? Ні, не вийшло "на халяву". Давай далі. — вона згадала, що в дитинстві спілкувалась сама з собою, сидячи перед монітором, і усміхнулась. Приємно спілкуватись з розумною людиною, тобто з собою. — "Смерека"..., "Рай"..., "Земля"..., "Біологія"..., "Люцифер"..., "Лінгвік"..., "Сарматія"..., "Вхід"..., "Запас"... — ні, так справа не піде, краще підключити пошук паролю через словник, але це спрацює тільки тоді, коли пароль виявиться звичайним словом, а не шифром. Одне добре — система відкривається простим символьним паролем, а не дотиком, не тембром голосу або чимось в такому роді.
Чомусь згадався вчорашній сон. Ці велетенські очі божественної діви. Можливо, здогадка десь у підсвідомості?
Хвойна обернулась до кота і запиталася у нього:
— А ти який би пароль вибрав?
Мудра тварина промовчала. Дівчина розчаровано зітхнула і відсунулась від столу. Якусь мить Наталка спостерігала за роботою словникового пошуку, але це скоро набридло їй і вона почала паралельно вгадувати пароль.
— Що ж це може бути? Якась банальність типу "Кохання"? Не підходить. А "Жінка"?
