Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
ДОСТУП ДО ПАКЕТУ ПРОГРАМ РЕЗЕРВНОЇ ПАМЯ’ТІ ДОЗВОЛЕНО
Чудово. Після цього напису з’явився перелік дисків. Наталка увійшла в один з них — усі комірки заповнені, море інформації. Несподіване відкриття. Цікаво, це дані наукової роботи персоналу станції? Якщо так, то їх не переглянеш і за тиждень. На іншому диску те саме. Що цікаво — усі диски заповнені пакетами, назви яких розрізняються лиш римськими цифрами: "eye-I", "eye-II", "eye-III", "eye-IV"... Отже, "eye-I" — тут ряди файлів і знову те саме, тільки з арабськими цифрами: "eye-1", "eye-2", "eye-3", "eye-4"... "eye-1" — зчитування.
На екрані з’явилися дві сяючі лінії, всі інші позначення зникли, навіть таймер. Так само і в інших файлах, програмах на усіх дисках — от чим заповнені цілі мегабайти додаткової пам’яті, цілий блок. Одні лиш лінії, які виглядають дуже знайомими, до болю знайомими, надто реально вони засіли в пам’яті. Що ж це? Невже..?
Розплющені очі з безмежною наївною і щирою любов’ю дивилися з екрана. Знову, ці прекрасні чорні прірви в оточенні зеленої зернистої магми, прекрасні, чисті, ясні... Хвойна кілька хвилин сиділа, не рухаючись, вона лиш вдивлялася в екран, намагаючись в чорноті чоловічків прочитати відповіді на всі свої запитання і зрозуміти, що ж такого надзвичайного у цих очах. Кому ж вони належать?
Люцифер підвів голову і подивився на комп’ютер, переставши вилизувати свою блискучу шерстку. Враз по бібліотеці прокотився дикий вереск, немов викликаний з пекла. Наталка вмить зістрибнула з крісла, в паніці шукаючи потвору, що видала цей звук. Вереск перейшов на грізний рик, кіт кігтями загріб під собою килим, вигнув спину, жовто-смарагдові очі світилися двома злими смужками поміж складками шкіри, вуха притиснуті до голови, ікла, оголившись в лютому оскалі, готові будь-якої миті вчепитися у ворога. Дівчина відмітила про себе, що кіт більше схожий на загнану в кут пантеру, а не на милу кімнатну тваринку.
Люцифер вже не ричав, а замовк, завмер. У наступну мить він стрибнув на спинку крісла, звідти перекинувся до монітору, його голова глухо вдарилася об скло екрану, бризнула кров, і кіт звалився на клавіатуру, впавши разом з нею на долівку. Хвойна лиш спромоглася прошепотіти у мікрофон рації:
— Хлопці, сюди.
Коли Остап і Тарас влетіли до бібліотеки, то побачили згаслий екран комп’ютера з крапельками крові, а на поламаній клавіатурі — трупик кота з перекушеним кабелем у зубах.
Наталка стояла біла, мов стіна. Вона відчувала дивне запаморочення, що швидко розливалося по всьому тілу, — світ навколо втрачає свою чіткість, губиться в очах, плямиться, стіни, книги, хлопці починають швидко переміщуватись по колу, м’язи розкисли, втратили свою пружність, і крізь киплячу темряву дівчина зрозуміла, що впала, що тепер не все гаразд, навіть гірше.
Шуминський крутить у руках пляшку "Мартіні", з кухні прийшов Тарас і поставив на стіл два бокали.
— Ми вже нічого не зможемо зробити.
— Чому не можемо? Потрібен донор і операція.
— А хто оперуватиме? Я, чи може ти? Ми різали в житті хіба що лабораторних щурів.
— Можна все таки ризикнути.
— Отже, ти збираєшся зарізати і мене, і Наталку?
— Я тільки керуватиму комп’ютером, а він вже скальпелем. Я думаю, що все вийде, адже процес пояснюється до найменших дрібниць, залишається тільки дотримуватись інструкцій. Комп’ютер я перевірив, він справний, усі медичні порадники на місці, медтехніка у чудову стані.
— Операція за інструкцією? Я чув про таке і про відсотки смертності після таких операцій. А чому саме ти збираєшся оперувати?
— Бо я пройшов курс патологічної анатомії, препарував трупи і тварин, правда, живих людей не різав ніколи, але знаю, як це робиться.
— Але чому все так сталося? Вона ж була абсолютно здоровою, а тут раптом — нирка! Не можу зрозуміти.
— Згадай параліч Бріксті, тоді теж все сталося без видимих на це причин.
— Вона чогось перелякалась, або на неї вплинула якась невідома нам сила, та, що діяла на персонал "Раю".
— Зрозуміло тільки одне — почалося! Думаю, що навряд чи ми виживемо.
— Уявляєш, кіт нападає на комп’ютер, Наталка в реанімації, бо в неї відмовила нирка! Боже, краще б ми цілу вічність просиділи у космольоті, але так вже сталося, що прийшли сюди, бо Наталка хотіла цього.
— Так, але все це на моїй совісті, бо я несу відповідальність за вас.
— Потрібно зробити аналізи білків на тканинну сумісність і зіставити отримані результати з результатами Хвойної. Ходи, Остапе, перестань занурюватись у ці проблеми, бо від цього дійсно можна збожеволіти.
Через годину вони обоє вийшли з медпункту. Береговий вкотре переглядав листок з результатами аналізів, врешті зім’яв його і пожбурив у куток.
— Не сходяться. Операції не буде, даремно ми сперечалися про це.
— Вона проживе ще кілька тижнів на підтримці апарата. А далі що? Як важко бачити її стільки часу такою ослабленою, ледь живою на цьому покривалі.
— Донора не існує!
— Андрій!
— Що Андрій?
— Андрій може бути донором!
— Видно, що ти погано розумієшся на трансплантації і на хірургії взагалі. По-перше, холодильник космольоту не пристосований для збереження тіл на достатньому для цього рівні, а по-друге, Андрій же втратив багато крові і деякий час полежав...
— А якщо налагодити в організмі Наталки вивільнення кисню та енергії до агресивної межі?
— Знаю про такі речі, але з нашою апаратурою це просто не можливо.
— Невже вона помре?
— Ні, ми її заморозимо, якщо не станеться диво.
Того дня обід і вечеря видалися неапетитними, не цікавили ні музика, ні відео, ні книги, навіть робота у лабораторіях. Усе те, чим хлопці збиралися зайнятися зранку, втратило свою принадність, зник кудись і страх перед оточуючим. Тарас й Остап тепер боялися тільки за життя своєї напарниці і мучилися від власної безпорадності.
Її життя підтримували лише апарати. Тепер організм Хвойної включав у себе цілий комплекс медичної техніки, яка дихала і жила замість неї.
Вечоріло. Хлопці знову сиділи у кают-компанії, допиваючи "Мартіні". Береговий зрештою відвів погляд від залишків спиртного у склянці і подивився у вікно. Світла пляма галявини чітко відмежовувалась від чорноти лісу, де вже панувала ніч. Крізь відчинене вікно до кімнати влітали аромати хвої й живиці, вгамовуючи розхитані нерви, час від часу з-поміж дерев долинали крики нічних птахів.
— Можливо, її краще заморозити сьогодні, доки не стало гірше?
— Кріокамери станції не розраховані на людей.
— В інструкціях написано, що гарантія збереження людини у найбільшій кріокамері "Смерекового Раю" становить 72 %, а це, погодься, досить обнадійливо.
— Не знаю, не знаю. Щоб ми не стали її вбивцями замість рятівників.
— Ми досі не знаємо причини цієї дивної хвороби.
— На цій планеті багато дивних подій з причинами, яких ми не знаємо, або просто не розуміємо.
— Йдемо спати. Коли ми цілу ніч сидітимемо біля її ліжка, навряд чи це комусь допоможе.
— Не кажи так, люди у такому стані відчувають присутність друзів, їхню мовчазну підтримку і любов.
— Тоді ляжемо спати у палаті. Ти кота викинув?
— Так.
— Звідки тут взялася ця тварина?
— Я знайшов в оранжереї його кошик і мисочку. Персонал "Раю" знав про його існування, вони підгодовували його, але в жодних записах не згадували.
— Звідки ти знаєш, що це вони його годували?
— На мисочці відбитки пальців Томаса і Дороті.
— Я ще маю надію знайти всьому цьому логічне пояснення.
Шуминський поклав голову на руки, спершись на стіл; так людина часто ховає свої сльози у рукавах або намагається не бачити і забути все, що навколо неї. Але Остап не плакав, нічого не забував, він просто звісив голову на руки; так кілька хвилин сидів, дослухаючись до шелесту смерекових крон. Враз звуки лісу заглушились ритмічними ударами по землі — щось наближається, біжить, воно пронеслось по лузі перед станцією і зникло. Тарас чомусь різко зірвався з крісла і кинувся у коридор. Остап встав із крісла й озирнувся — далі цей невеселий пейзаж за вікном, нікого не має. Раптом зі двору пролунав постріл. Береговий!?
