Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
З Морфідом у гори йшло 25 доріжан, які мали нести поклажу. Крім них, в експедицію вирушало ще четверо заземельців — Шрамов’ят, Тайто, Тайбе і Шіта. В дорогу брали чотирьох низькорослих доріжанських конячок. Така кількість учасників, провіанту і зброї вражала уяву мешканців долини й підкреслювала серйозність і масштабність Морфідового походу.
Серед речей Болітника лежав сувій кремово-жовтого паперу, перо і чорнило з наростів на дубових листках. У дорозі хлопець збирався записувати все найцінніше, щоб жодна важлива дрібниця не пропала для історії й могла в майбутньому послужити іншим.
— Чисторосе, до тебе прийшла дівчина. Стоїть он у воротах, — мама Зілена лукаво зблиснула очима й кивнула головою до дверей. Хлопець статечно, повільно вийшов на подвір’я, хоча серце у нього тріпотіло як шматка на вітрі. Йому відразу спало на думку, що то прийшла Рута. А від такої думки на душі зробилося щемко, страшно і взагалі якось двояко — і добре, і зле.
Спершись спиною на ворітний стовп, за огорожею стояла Рута Травник. Сонце пробивалося крізь крону селищного дуба й висвічувало під тканиною сукні молоде жіноче тіло. Вона! Сонячне проміння боляче тенькнуло у серці по заповітних струнах.
Рута обернулася на кроки і глянула на Болітника. Її очі дивували сірою бездонністю, в якій засів такий же бездонний сум разом із якоюсь затятістю чи впертістю.
— Привіт. Ходи в степ, бо маю тобі щось сказати, — і Чисторос мовчки рушив слідом за нею через селищну площу, через Єдину Дорогу, через смугу придорожніх чагарників. Зупинилися біля старої дикої сливи — розтрісканої, посохлої, але вперто живої молодими пагонами.
— От ми й самі, — Рута сіла на траву, мружачись на сонце.
— Про що ти хотіла поговорити? — запитав затерплими вустами Чисторос.
— Про нас. Я знаю, що ти любиш мене, — вона зірвала кілька ромашок і почала плести з них віночок, чекаючи відповіді. Але хлопець мовчав, ковзаючи поглядом по хмарах, що білими подушками стелили небесне ложе.
— Я колись мріяв про тебе як про найбільше благо в житті. Колись, але не тепер, — нарешті озвався Болітник.
— Чому? У тебе є інша? Чи я тобі не подобаюсь?
— Ти дуже гарна й принадна, іншої у мене немає, але іншого маєш ти.
— І кого ж?
— Морфід…
— Ах, Морфід! — в її голосі з’явилися байдужі нотки. — Я у Морфіда була не останньою. Бачила недавно, як він цілувався в степу з отою чорнявою Шітою. Крім того, доріжани казали, що він пропонував Сизокрилці з Доріжнього побратися з ним. Та я вже знаю, що його слова про одруження — лиш пастка, з допомогою якої він бере від дівчат те, що йому потрібно.
— І ти все одно кохаєш його?
— Не знаю. Надто сильно він образив мене. Просто я виявилася справжньою дурепою. Так чи ні, але я тепер сама, збезчещена і зганьблена. Але є ти — чоловік, який одного разу врятував моє життя. Тому я прийшла до тебе — може тепер ти врятуєш і мою гідність?
— Раніше я тобі не був потрібен…
— Просто ти не проявляв жодної цікавості до мене.
— Ми обоє зробили помилки, які неможливо виправити.
— Що ж, я зрозуміла… Все одно мені було приємно побути з тобою, — Рута встала й пішла помежи кущі терну в степ.
— Зачекай, що ж ти збираєшся робити? — запитав їй услід Чисторос, але відповіді не почув, бо, напевно, її й не було. Дівчину поглинув степ, заглушивши сюркотанням коників її кроки.
А на гілці старої сливи погойдувався віночок, раз у раз торкаючись ромашками непричесаної хмарки.
25
І сьогодні Болітник міг милуватися новим ранком — але не в Малому Доріжньому, не в степах поблизу поселення, а посеред міської площі Доріжнього. Усі вже стояли напоготові, чекаючи наказу Морфіда рушати, але він ходив туди-сюди, вкотре перевіряючи, чи все спаковано, чи всі на своїх місцях.
Хоча всі учасники експедиції встали сьогодні ще до сходу сонця, виглядали вони бадьорими. Можливо, сили додавала їм важливість тієї справи, яку вони сьогодні розпочинають. Зробити те, чого не робив ніхто до тебе, — це вже немало. А коли воно може стати у пригоді твоєму народові — то це вже причина для гордості. Втім, за цією гордістю важко було сховати збентеження багатьох молодих сердець — ідеш у гори, а чи витримаєш? Ідеш у гори, а чи повернешся? Чи не востаннє бачиш своїх рідних, коханих, свій край? Чи не варто забути зараз про гордість і дременути на теплу піч? Ні, бо біда йде до твоєї оселі, і ти повинен вийти їй назустріч! Треба набратися духу, заколисати себе патріотичними думками, думати про високе, хай і не зовсім щиро, але обов’язково — про вищі ідеали, про вищу сутність, про щось, що цінніше за тебе самого.
Доріжани не знали, як поводитися, тому стояли мовчки, лиш подеколи відповідаючи на поради й підбадьорювання рідних. Біля брата Ложкохляпа крутилася Рибохвостик, раз у раз кидаючи швидкі погляди на Чистороса. Коли хресний Горолом і мама Зілена залишили хлопця, збираючись повертатися додому, дівчина підійшла до нього:
— Як справи у героя?
Болітник змигнув на неї очима. Спочатку йому стало ніяково від такої уваги бездоріжанки, але потім усмішка освітила його обличчя. Рибохвостик зовсім непогана дівчина, не красуня, як ото Рута, але дуже симпатична, а головне — проста й по-дитячому наївна. Аж соромно, що він був такий байдужий до неї, а вона, бач, не образилась, підійшла зараз.
— Я не герой. Герой у нас Морфід, а ми — його команда.
— Хочу побажати тобі щасливої подорожі й буду рада, якщо повернешся живий і здоровий. І ще… — вона затнулася на мить, густо зашарівшись, — тебе з походу чекатиме якась дівчина?
Болітникові хотілося відповісти, що звісно, його чекатиме якась красуня, але язик не повернувся обманути, і він тихо відповів:
— Ні.
— А можна я буду на тебе чекати?
Чисторос зрозумів: щоб сказати це, Рибохвостику знадобилася вся її сміливість.
— Буду радий побачити тебе після повернення, — Чисторосові защеміло у грудях. Може, не варто було давати їй надію, це не зовсім чесно з його боку. Але життя тепер інше, треба хоч інколи забувати про свою гордість і намагатися не засмучувати доріжан. Нехай чекає. А Рута нехай бачить, що він не пропадає без неї.
— Все, без галасу і зайвих прощань відходимо! — прокотився площею голос Морфіда. — Запам’ятайте, ви вже не землероби і ремісники, ви тепер — солдати і слухаєтесь мене. Мої слова — це не прохання, а накази, і чітке їх виконання — запорука нашого успіху і ваш обов’язок!
Загін злагоджено рушив вулицею Доріжнього й незабаром змійкою потягнувся через степ до синьої стіни гір. Його супроводжувала невелика група з кількома возами. Вона повинна була чекати експедицію на руїнах старого селища Верхнього. Двоє доріжан мають постійно стежити за горами, а коли побачать, що загін повертається, — вийти йому назустріч.
На кам’яному завалі між пагорбами, де колись жили верхньодоріжани, експедиція розпрощалася з групою підтримки й повільно рушила вгору по брилах і розсипах щебеню. Це був дуже важкий підйом — навпростець, без стежки. Найгірше доводилось коням, які звикли до рівнинних стежок, і зараз постійно оступалися.
Коли загін подолав зону обвалу і вийшов на гірські пасовиська, остання конячка посковзнулась і впала. Виявилося, підвернула ногу. З неї зняли поклажу і розподілили між іншими кіньми. Морфід махнув доріжанам, які залишилися внизу, щоб забрали коня, і всі знову рушили вгору. Втрата тварини розізлила Морфіда, він прикрикнув на хлопця, який вів її, але повертатися не захотів, хоча в таборі підтримки стояло ще кілька конячок.
— Бідна скотинка, — прошепотів хтось у колоні.
— А може їй пощастило? На відміну від нас… — відповів його сусід — теж тихо-тихо, щоб не почули заземельці.
Далі дорогу перегородила смуга наїжаченої сланкої сосни. Повзучий лісок легко ховав навіть високого Морфіда і коней. Ноги зісковзували з вогких соснових стовбурців, гілки, вигинаючись, шмагали обличчя гострою хвоєю. Сосни затримували всі подихи вітру, між сизо-зеленими гілками панувала задуха; сонмища гидотних мух накидалися на спітнілі обличчя доріжан. Під ногами хлюпотіла вода кількох струмків, що текли без русел попід гачкуватим гіллям. Нарешті попереду зблиснула світлою зеленню трава, й мандрівники почали по одному виходити із соснових тенет.
