Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Доріжани з переляку заплющили очі, а коли знову глянули навкруги, то не побачили ні сяйва, ні амулета, ні зміїв. Шіта йшла у прохід, який утворився на місці глухої стіни. Підійшовши, жінка зупинилася, скептично роздивилась тунель, з якого валив зелений пар, потім обернулась і пішла по струмку назад.
— Вертаємося, все гаразд. А ви забудьте те, що бачили! І краще мовчіть, бо одного ранку не прокинетесь!
Чисторос і Гирлявко, тремтячи й не розуміючи, що сталося, поплелися слідом за нею.
Як так сталося, що змії не напали на них? Судячи із поведінки Шіти, вона бачить їх не вперше, бо навіть тіні переляку не промайнуло на її обличчі. Вона тікала від обвалу, а не від істот, що його спричинили. Очевидно, вони не зачепили її, бо у неї був цей чарівний амулет, інакше навіщо вона витягувала б камінь з-під одягу. Шіта добре знала, що зараз станеться, почувши шум у нутрощах гори, і знала, як потрібно в цьому випадку діяти. Отже, такі речі звичні для неї. Невже заземельці якось пов’язані зі зміями?
Тривожні думки, пережитий страх і втома притупили апетит Болітника, тому він без азарту з’їв свій сніданок. Холодна?юшка, що залишилася з вечері, шматочок м’яса й кілька сухариків — все це зовсім не навіювало апетиту.
Загін ланцюжком поплентався ущелиною вгору. Морфід втішив усіх, що там є прохід, але не сказав, як саме він утворився. Усі чули гул обвалу і засипали запитаннями Гирлявка й Болітника, але ті мовчали.
Випадок в ущелині знову притупив Чисторосове захоплення Морфідом. Так, цей заземелець був видатною людиною, сміливим воїном, розумним командиром, але… І тут вперше Болітник знайшов це слово — він не був щирим. Їх, доріжан, які тягнули на собі купу спорядження й харчів, не посвячували у все, що відбувалося навколо. Заземельці мали таємниці, якими не ділилися з доріжанами, хоча жителі долини розповідали їм усе, що вважали корисним і цікавим. Морфід чомусь приховав історію зі зміями, хоча Шіта, без сумніву, все розповіла йому. Невже він переслідує у цій мандрівці якісь особисті цілі, а доріжан використовує як тяглову силу. Ні, у це важко повірити.
Можна, звісно, й самому розповісти про те, як змії розвалили скелю і пробили прохід, але Шіта… Ослухатись її — не виконати наказ. Може, Морфід справді правий і має вагомі підстави мовчати про зміїв, яких, як виявляється, заземельці можуть контролювати і навіть використовувати у своїх інтересах. Он Ліводверник теж деякий час приховував існування Туманника.
Краще не робити поспішних висновків, а уважно спостерігати за навколишніми подіями. Головне, як казав старий Вересковий, не вірити сліпо, а мати свою думку і не заважати Морфіду вести їх вперед для виконання історичної місії. Мабуть, доріжанам поведінка заземельців лише видається дивною й незбагненою. Адже прибульців виховала війна, про яку в долині ніхто ніколи не знав…
Тим часом загін впритул наблизився до вузького проходу, зі стін якого ще осипався пісок і земля. Заземельці першими ввійшли у нього, за ними рушили доріжани. Та тут сталося щось дивне — коли до цього місця підвели першого коня, він раптом став дибки, відчайдушно заіржав. Тварина легко вирвалася з рук Ложкохляпа, який вів її під вуздечку, й кинулася назад. Поклажа звісилася набік, тюки з крупами зачепилися за камінь і все, що в них було, посипалось на землю. Переляк першого коня вмить передався іншим, і почалося щось неймовірне — коні зривалися з місця, збивали людей з ніг і мчали ущелиною назад. Одного зі скакунів вів Тайбе. Він досить довго стримував коня, який щосили поривався втекти, а коли зрозумів, що той збожеволів від страху і марно його залишати, витягнув із піхв свого короткого меча і вправно увігнав його під ліву ногу по саму рукоять. Кінь завалився на землю, кілька разів смикнувся, загріб копитами щебінь і завмер. З рани фонтаном бризнула кров.
Далі все відбувалося наче у кошмарному сні. Тайто і Тайбе припали губами до рани й почали пити гарячу кров. Морфід, побачивши, як зблідли доріжани, підбіг до близнюків і відштовхнув їх від мертвої тварини. Вони здивовано витріщились на свого командира, не розуміючи, чому їм завадили продовжувати такий щедрий бенкет. Морфід тихо прикрикнув на них, і близнюки смиренно захитали головами.
Хтось із доріжан почав уголос схлипувати. Це був Вузьколист Травник, якому й належала вбита Тайбе конячка. Але на нього ніхто не звернув уваги.
Заземельці й доріжани позбирали все, що залишилося від поклажі. Тайбе і Тайто швидко оббілували мертву тварину і розрізали м’ясо на шматки. І м’ясо, і рештки вантажу розподілили між членами загону, після чого всі рушили у тунель.
Прохід, що починався тунелем, через кілька десятків метрів розширився. Тепер у тріщину проникало світло й трохи заспокоювало доріжан, які вже вирішили, що йдуть усередину землі. Через півгодини загін вийшов на нове пасмо вохристо-жовтої полонини з острівцями сланкої сосни, ялівців і кущів рожевоцвітної рути. Виявилося, що вони пройшли крізь велетенський скелястий кряж, краю якого не було видно і з цієї сторони.
І знову підйом — набагато крутіший ніж попередній. Легені з кожним кроком роздувалися, наче ковальські міхи, багато хто із доріжан почав відставати, й загін розтягнувся на кілька сотень метрів. Першим ішов Морфід, ні на хвилину не стишуючи кроку.
Чисторос із Гирлявком з останніх сил намагалися не відставати від нього, але на півдорозі до нової вершини вже не могли йти. Розпашілі обличчя заливав піт, одяг промок до останньої нитки, і навіть крижаний вітер, невтомно вилизуючи гірський схил, не міг втамувати того страшного внутрішнього жару. Вони посідали на траву й обернулися назад. На стежці купками сиділи інші доріжани, лиш п’ятеро відчайдухів ще йшли вперед, ледве переставляючи ноги. Виявляється, не так легко жителеві рівнин мандрувати горами. Задуха незабаром минула, а промоклий одяг почав потроху промерзати. Довелося вставати і знову плентатись угору. Заземельці чорними крапками вже маячили на вершині, за кілька сотень метрів попереду. Вони дочекалися своїх супутників і, щойно перший доріжанин виповз на хребет і сів біля них, пішли кудись униз.
Коли Болітник, скинувши на вершині наплічний мішок і знесилено обіпершись спиною на каменюку, глянув уперед, йому знову перехопило подих. Цього разу — від зачарування тим видовищем, яке відкрилося перед його очима.
Хтось збоку прошепотів:
— Заради цього можна й померти.
Унизу, за урвиськами й сотнями зелених сходинок-полонин, відкривався новий світ — казковий, небачений і прекрасний. Далеко-далеко, на дні глибоких долин, виткані срібними нитками струмки спліталися у потоки, розрізаючи на вигадливі викрійки оксамитову тканину лісів, галявин, лук і чагарників. Он суцільною наїжаченою шубою здіймалися сині смерекові шпильки, перед ними ніжною замшею стелилися зарослі жереху, різнокольоровими ґудзиками посеред лісів випинались квітучі луки й болітця, в улоговинах і западинах люстерками виблискували озера. І кінця-краю не було цьому новому світові, що ховався у блакитному серпанкові, отороченому білими-білими хмаринами, які чомусь опинилися в тебе під ногами. Ці кудлаті, нечесані овечки хмар паслися на могутніх схилах гір, ніби чекаючи на пастуха, який пожене їх у кошару. А над головою розпущеними перами тягнулись ряди інших хмар — геть не схожих на своїх родичок унизу.
Замість горизонту з прозорої безодні піднімалися розмитими обрисами нові гірські хребти. Деякі з них випиналися лисими безлісими вершинами зовсім близько, інші, немов примари, висіли у небі скелястими схилами так далеко, що цю відстань годі було й уявити.
І ця казкова гірська країна ось-ось мала проковтнути невеликий загін переляканих і захоплених неймовірною красою істот, які не могли відвести очей від побаченого ними дива.
На невеликому плато, що відбрунькувалося від гори на кількасот метрів нижче, стояли заземельці. Морфід махнув рукою доріжанам, щоб вони спускалися до них. Від низинних вітрів плато захищала скеляста гряда, охоплюючи його півколом. На глинистій пролисині посеред плато виблискувало небесним оком малесеньке озерце, обкидане гострими брилами. На його березі й улаштували довгоочікуваний привал.
