Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Перед загоном, без кінця піднімаючись угору, простиралися полонини. Наче голови якогось незліченного воїнства, з-поміж трав випиналися оранжево-зелені купини білоусників. Між них смугами вбігали розливи чорниць, рясніючи сизуватими солодкими ягодами, брусниці, яка щойно почала переливатися із зеленої барви в червону, і пишні кущі гірської рути, прикрашаючи кам’янисті розсипи рожевими букетами. Звідси здавалося, що до найближчої вершини зовсім близько. Он вона мріє зеленим півколом над головою. Через півгодини вони зазирнуть за неї. Незважаючи на втому, всі бадьоро закрокували вперед, підставляючи обличчя свіжому гірському вітерцю. Багато хто запалав страшним бажанням якомога швидше побачити те, що відкривалося з вершини цієї зеленої гори. А дехто просто тихенько йшов далі, економлячи сили, бо колись уже виходив на цей горб і добре пам’ятав, що за ним відкривається… ще один горб. Пам’ятав про це і Чисторос. Минулого року вони виходили на цю вершину разом із Ліводверником, шукаючи рідкісну тирлич-траву, і довго стояли, милуючись новою вершиною, — значно вищою за ту, на якій вони стояли. А за нею синіла в серпанку ще одна. Старий ще пожартував тоді, що ці вершини — то сходи до неба, і на останній із них сидить на троні Небесний Бог і спостерігає за доріжанами.
— За цією горою, певно, край світу! — припустив сусід Болітника, Гирлявко Моряний. — І ми подивимось на нього й повернемося назад.
— Я бачив за цією горою ще одну таку гору, — остудив свого супутника Чисторос.
До вечора вони подолали три вершини, що одна за одною поставали на їхньому шляху. Горами їх важко було назвати, вони виявилися велетенськими горбами на схилі гірського хребта.
Що вище піднімався загін, то холоднішим ставав вітер. Усе навколо почав засівати крижаний туман. Лиш інколи крізь розлите по луках молоко синіми латками проглядало небо. Знизу підступала темрява. Морфід сказав, що в долині вже настала ніч, а вони піднялися так високо, що сюди ще сягає сонячне проміння.
Коли гори і небо повністю запеленав туман, в якому годі було розрізнити навіть спину того, хто йшов за два метри попереду, загін зупинився. Задні поступово підтягнулися, і незабаром усі скупчились навколо Морфіда й інших заземельців. Тепер весь загін зміг побачити чорну порепану скелю, з якої лахміттями звисали кудлаті бороди лишайників і мохів. Вона перегороджувала шлях, і через туман неможливо було побачити ні її країв, ні вершини.
З туману несподівано з’явився Тайто.
— Морфіде, тут збоку є ущелина. Там можна розміститися разом із кіньми.
Морфід кивнув головою в той бік, звідки прийшов Тайто, й загін рушив уздовж стіни.
Ущелина велетенською тріщиною вганялася в масив скелі, розгаратавши її майже навпіл. Нарешті перестав доймати пронизливий вітер. Туман клубочився десь високо вгорі, тож можна було бачити криві стіни ущелини. Її дном сочився струмок із крижаною водою. З одного боку на кількох валунах розміром із будинок лежала кам’яна плита, що відкололася від скелі. Під нею було сухо й затишно. Де-не-де під цією природною стелею доводилося пригинатись, а місцями було так високо, що навіть над головами коней залишався простір. Увесь загін розташувався під цією плитою. Заземельці наказали розводити багаття — в такому тумані дим непомітний, тож варто скористатися цим і підкріпитись смаженим м’ясом і юшкою. Усе дно ущелини було встелене покрученими гілками ялівцю, сосни й повзучих верб, що падали сюди згори, — з дровами поталанило.
Після ситної вечері і люди, й доріжани повкладалися спати. Морфід призначив позмінно вартових, а сам довго сидів біля багаття, вдивляючись у вохристу темряву навколо.
Замість колискової десь угорі завивав вітер, тихо похрапували коні. Більшість доріжан уперше спали не в ліжку. Заземельцям такі ночівлі були не в новину, тому вони відразу ж міцно заснули. Всі, крім Шіти й Морфіда. Шіта першою несла варту разом із трьома доріжанами, а командир загону ніби закам’янів із розплющеними очима, ловлячи кожен звук і кожен порух темряви навколо.
Чисторос довго лежав без сну — у боки крізь овечі коци тиснуло каміння, пахло димом, вогкістю й холодом. Думки крутилися в голові, як вода під водоспадом. Саме вони й заважали спати. Думалося про Руту, про Морфіда, про далеку війну, про те, кого саме має знайти загін у горах. Непомітно в ці думки вплівся сон, змішавши їх у щось примарне: часом болісне, часом приємне…
Розбудив Чистороса голос Морфіда. Невже цей звабник дівчат і воїн-герой узагалі не лягав спати? Він говорив тихо, але чітко й розбірливо:
— Шіто, візьми Чистороса й Гирлявка і піди подивись, чи ця ущелина має вихід. Відходьте не далі годинного переходу. Ми за цей час розподілимо сніданок.
Під брилу-стелю засвічував світанок. Туману вже не було, холод починав повільно всмоктуватись у землю. Болітник сів на своєму коці й відразу відчув, як заломило боки й спину: спати на камінні — невелика радість.
Отже, тепер усі снідатимуть, а вони з Шітою попруться вглиб ущелини? І де справедливість у цьому світі?!.. От би знайти Правду — справедливу, розумну, добру, яка знає все про всіх… Цікаво, що він найперше запитав би у неї? Чи швидко закінчиться війна? Коли в рідну долину повернеться спокій і лад? Ні, навряд… Чомусь набагато більше хотілося знати, чи зміг би він пробачити Руті, що робити з Рибохвостиком і взагалі — з якою дівчиною він знайде своє щастя? І знати відразу й назавжди, щоб не помилитися й не страждати даремно через нерозділене кохання і всякі швидкоплинні трафунки.
Через кілька хвилин троє розвідників уже переступали з каменя на камінь, піднімаючись угору руслом потічка. Шіта йшла першою. Подоли її шкіряної накидки розвівалися від швидкої ходи. Під нею змигували гарні міцні ноги, туго обтягнуті штанами. Хлопці страшенно ніяковіли від такого видовища й намагалися не дивитися вперед. Ішли мовчки. Кам’яні схили по обидва боки потічка ніби затискали розвідувачів у тугі лещата, залишаючи лише вузенький прохід.
Тепер угорі було видно обриви ущелини, що стрімко спускалися вниз. Попереду скелясті стіни сходилися під гострим кутом. Доріжанам здавалося, що там глухий кут, тупик, але Шіта йшла далі, не стишуючи кроку. Нарешті вони вперлися в стіну, що перегороджувала шлях. З маленької тріщини сочився струмок, а навколо їжачився шпилями камінь, вкритий наскельною папороттю.
Жінка завмерла за кілька десятків метрів від тупика. Не обертаючись, рукою наказала доріжанам зупинитися. Усі троє затаїли подих. Шіта на щось чекала. Про це свідчила її поза — поза дикої кішки, готової в будь-який момент до стрибка. Вона була прекрасна в цей момент. Прекрасна не звикло, не по-доріжанськи. Прекрасна по-дикому, стихійно, страшно, природно.
Щось ішло до них. Неусвідомлене до кінця, небачене, нечутне. Та воно наближалось — як бурхливий потік, що ось-ось вирине із-за невідомої перешкоди. Пройшло декілька секунд напруженого очікування, й ураз Шіта обернулася й побігла назад. Доріжани кинулися за нею. Тільки-тільки сховалися за скелястим ребром, як шпичастий камінь стіни вибухнув, розлетівшись градом по ущелині.
Стіна, з якої витікав струмок, ураз розчахнулася, пропускаючи довгі лускаті тіла.
Змії виринули зі скелі, сіючи перед собою град зі щебеню. Повітря наповнилося нудотним парким запахом, який відразу нагадав Чисторосу трагедію селища Верхнього.
Знову вони — ці надреальні, заземельні істоти, непідвладні нічому, що є в долині. Усі доріжани із загону Морфіда найбільше боялися появи цих почвар, і якби Морфід не пообіцяв захистити їх від зміїв, навряд чи хтось із них пішов би в гори. І ось ця мара знову прийшла! Чисторос відсахнувся від каменя і спиною приріс до скелі, не відчуваючи ні її холоду, ні землі під ногами. Його напарник скрутився калачиком біля Чисторосових ніг, ніби намагаючись втиснутися в землю і зникнути зі світу.
Шіта вийшла на середину ущелини й витягнула з-за нагрудника ланцюжок із великим блискучим каменем. Світло засяяло в цьому амулеті веселковими переливами й залило усе довкола барвистим промінням. На мить скелі, струмок, каміння, небо зникли, залишився лише чорний силует Шіти в осяйному ореолі.
