Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Чорт, але це ж не темрява. Чому знову працює свідомість, чому думки починають ворушитися в омертвілій голові, наче амеби, придавлені покривним скельцем? Навіщо це? Обов’язковий стан, який завжди з’являється при переході від життя до нежиття? Можливо, люди завжди вмирають з ясним розумом і продовжують думати ще кілька хвилин після справжньої смерті, щоб осягнути своїм ще земним єством куди саме потрапляє їхня душа, в рай чи в пекло?
Зовсім не відчуваєш власного тіла, відчуття настільки приглушені, що мозок не звертає уваги на них. Ворушитися не хочеться, не знаєш, чи зможеш ворухнути повікою, і не хочеш про це знати. Язик присох до піднебіння, густа слина склеїла все в роті. Це не відчуваєш, про це лиш здогадуєшся. Дороті на мить уявила себе з боку — шкіра обвітрена, порепана, подряпані тоненькі руки, очні яблука випинаються над зсохлим черепом, волосся застигло на камінні, несиметрично поскручувавшись, висохлі, безбарвні губи вкриті лусочками сухої шкіри, — просто красуня Франкенштейна. Їй стало смішно від свого мультяшного образу, який вона сама собі навіяла, і кутики губ тремтливо прогнулися догори, дві нетерплячі зморшки біля носа стягнули до себе шкіру. Ця мимовільна усмішка — перший рух, який Дороті усвідомила. Від нього солодко заболіли затерплі від довгої нерухомості м’язи.
Як не дивно, але на губах і між ними волого, і ніякої солі. Таке враження, що вона випила щойно ковток води і не встигла витерти вуста. Невже падає дощ, і це саме він повернув до тями людину, яка вважала себе померлою. Радість скаженою інфузорією пронеслась поміж амеб-думок і відразу ж змінилась гірким розчаруванням. Згадався триаль-формалін, яким фіксують живі організми. Дороті вирішила, що її саму заштовхнули у таку труну, наповнену цією отрутою. Розчарування, страх, нерухома лють завирували у її мозку, бо дощ приніс не життя, а ще один день перед смертю, день страждань, лишній, непотрібний день. Боже!
Розплющити очі і подивитись на небо? Спробувати встати? Але навіщо? Краще просто лежати і чекати. Якби райська темрява повернулась, то закінчилось би це божевілля "Смерекового раю".
Поволі, надто поволі, щоб зрозуміти щось відразу і цілісно, Едмінгтон починала відчувати навколишнє. Мяке ложе, відсутність болю у нутрощах, зникла мокрота у кожному подиху, перестали нити легені і, коли намагаєшся глибше вдихнути, то вже не заходишся кашлем, вогонь в очах вщухає, зник шум хвиль. Спочатку жінка вирішила, що оглухла, але голоси із сусідньої кімнати переконали її у протилежному. Це на дощ зовсім не схоже. Хочеться їсти, звідкись з’явився дикий апетит, і це відчуття не виснаженої голодуванням людини, а просто втомленого робітника, який йде з роботи додому і мріє про золотистий сир.
Дороті врешті зрозуміла, що це не стан після смерті і не скеля серед моря. Вона спробувала розплющити очі і відразу ж зажмурилась від світла. Після енної спроби подивитись на світ переламане об її довгі вії проміння перестало сотнями кинджалів різати чутливі зіниці, і вона побачила стелю. Другий і третій погляди принесли впевненість і безмежне здивування воскреслої не своїми силами людини — навколо стіни, меблі, навколо лабораторія № 7! "Смерековий рай". Через кілька хвилин у прочинені двері увійшли двоє чоловіків, вони усміхаються і витягають з кишень свої посвідчення працівників СКЕУ. Їхні реєстраційні номери — 027-W і 029-W.
Жінка застогнала і заплющила очі. Незважаючи на безлад в голові, усе для неї стало зрозумілим — ці люди прилетіли і знайшли її, ці люди відвезуть Дороті Едмінгтон на Землю. Усе закінчилось добре. Її тіло загорнув у своє затишне покривало дрімотливий спокій і, чи не вперше за останні тижні, вона поринула в сон цілковито спокійна, з відчуттям, що хтось про неї турбується.
Тепер у науковій станції планети Океан мешкає четверо, правда, кожен з них живе не так, як інші, у кожного свій персональний рівень.
У кают-компанії тихо відбиває свій ритм годинник. Його розмірене тіц-тец, наче маленькі жорна, перемелюють між собою час, пропускаючи крізь себе майбутнє і викидаючи поза реальність минуле, мов суху полову. Чепурне, трохи припале пилюкою тіц-тец скеровує життя у врівноважене русло з пологими і хвилястими берегами. Тицкання годинника і аромат кави (не замінника, а справжньої, контрабандної) створили у кімнаті старомодну чи навіть антикварну атмосферу порядку і дисципліни. Хочеться тихо сидіти і уявляти себе маленьким гвинтиком годинника, що виконує маленьку функцію, без якої не діятиме великий механізм. У такому випадку ти стаєш чи не найголовнішим..., але для чотирьох цей механізм зупинився, вони перестали відчувати свою незайвість.
— Усе повертається назад, — усміхнулася Дороті, — нас знову четверо, двоє чоловіків і двоє жінок.
— Не зовсім так. — Остап відчув, що годинник тицкає не в такт з його словами, і на хвильку замовк. Помовчавши кілька секунд, командор набрався сміливості знову порушити владу годинника над тишею і продовжив говорити:
— Спочатку представлю себе і моїх товаришів. Мене звати Остап Шуминський, це — Тарас Береговий, а це Наталка Хвойна. Не хочу тебе, Дороті, відразу розчаровувати, але варто почати з правди. Ти себе добре почуваєш?
— Маєте на увазі, чи я не дурнувата? Здається, що ні.
— Добре. Повірим на слово. — Остап усміхнувся. — Ніякого повернення немає, ми лиш котимось у якусь туманну прірву, не розбираючи дороги і не знаючи куди впадемо, тому нам потрібно про це поговорити, нехай кожен скаже, як він уявляє собі своє найближче майбутнє. Ми ізольовані від світу. Спеціально для Дороті повідомлю, що наш космоліт розбитий, зв’язку із Землею немає, ми повністю відрізані від світу. Одна людина з нашого екіпажу померла через нещасний випадок, нікого з персоналу станції ми не бачили, та все-таки ще живемо тут, ми, група людей, які спробують вціліти на Океані і дожити до рятівної експедиції СКЕУ. Наразі ми, наче маленьке ізольоване суспільство, а кожне суспільство повинне жити за своїми правилами, за певним планом, у нього повинна бути мета, інакше воно нагадуватиме... не знаю, що саме воно нагадуватиме, але це буде вже просто непотріб. — говорячи, він часто збивався від хвилювання, на мить замовкав і продовжував далі.
— Чудово, ми — непотріб. — кожен раз, коли дзвенів голос Наталки, Тарас й Остап ледь помітно здригалися, ніби це заговорила не їхня напарниця, а крісло, на якому вона сидить. Учора ця дівчина ще не знала чи житиме, а сьогодні вже виглядає краще, ніж до операції.
— Кожен з нас — великий Хтось для трьох інших, — спробував пожартувати командор, — але все повинно жити заради чогось, мати ціль і прагнення її досягти. Щоб спланувати майбутнє давайте дещо вияснимо з минулого. Дороті, розкажи нам про події, які відбувалися тут до нашої появи, розкажи про бортовий журнал.
— Про журнал? Ви знайшли його і прочитали?
— Так, але тільки записи останніх тижнів, початок хтось вирвав. Написане там правда?
— Правда, отже, ви знаєте про ці божевільні дні. — вона криво усміхнулася, намагаючись пригадати хоч щось певне і зрозуміле зі свого життя у "Смерековому раю". — Поняття не маю, навіщо хтось вирвав сторінки із журналу.
— Згадайте, хоча б, про що там йшла мова?
— Нічого незвичного, спочатку ми багато писали про свої досліди. Отож, ви хочете, щоб я розповіла щось таке, чого ви ще не знаєте. Але почну з подяки, бо я ще не встигла зробити цього, тому подякую зараз, коли ви всі зібралися разом і слухаєте мене. У першу чергу — тобі Остапе, якби не ти... Уявіть мій теперішній стан, яке це щастя повернутись за межі смерті. Я ж була присуджена до вічної самотності, до повільного омертвіння, і, раптом, переношусь з темряви, з голодного провалля пам’яті сюди, до товариства справжніх людей.
— Всі дуже раді за тебе, можеш не вірити, але в тобі ми ніби знайшли свою впевненість. Ти пам’ятаєш як опинилась на цьому острові?
— Звісно, що у вас склалася своя версія на рахунок цього. Вона правильна. Я дійсно ганяла по морі на скаженій швидкості. Коли побачила цю скелю, то почала огинати її по західній стороні, там катер і натрапив на рифи. Я впала за борт, ледь не потонула, потрапила у сильну течію, яка почала виносити мене у відкрите море, катер відразу ж зник з моїх очей, але я не намагалася шукати його, тоді лиш думала про те, як би вибратися на сушу, навіть, якщо ця суша буде голою скелею посеред води. Пливла дуже довго, а берег ніби віддалявся від мене. Я його наздоганяю, наздоганяю, а він все далі і далі... Сили почали покидати мене, холоднеча з глибини затягувала до себе, а мої руки й ноги вперто загрібали воду, виштовхуючи залізне тіло нагору... отямилася вже на березі, — ноги гладила вода, обличчям я вперлась в мокру гальку, повз мене чвалають крячки, а все моє тіло пече, наче вогнем, — при падінні з катера я сильно вдарилась об воду. Радість від порятунку швидко згасла, бо я зрозуміла, куди саме потрапила.
