Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
На другий день побігла Оксана поперед усіх на муштру дивитись. Що ж?., дивиться: аж її копитан вже з другою дівчиною стоїть, жартує, заньма її... а вона ж то і при людях, і посеред вулиці, і ще куди — ще до вечора, а вона сміється та регочеться, що вже радісінька, що її копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати — і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому... А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, _що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так нона іі сама не :піа, що з нею є...
От у такім горі вернулася додому, лсдпе-лодік: дійшла... і усе у її на думці отта дівка, що не постнднлаоі :> копитаном розговорювати, та й той копитам... бач якиГіІ нехай би возився з своїми салдатами; яке йому ділододін-чат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!.. Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться... у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!.. Оттак-то усе сердилась і на неї, і иа копита-на увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки... аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитаи опісля посміється з неї...
Чи спала, чи не спала, а вранці ухопила відра і пішла по воду — і троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару... думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дівка снує коло неї, щоб тільки з ним побачитись... «Та вже не я буду,— аж крикнула Оксана,— коли тільки вздрю її з ним, то далебі, що матері її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усіх!»
Аж гульк!., копитан з-за хати... і пізнав Оксану, та до неї: «Здрастуй, Оксано!»
А у Оксани і руки, і ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до землі, ні з місця, ні пари з уст...
Копитан і став до неї казати по-нашому, бо хоч і з москалів був, та, мабуть, розумний був, що й по-нашому вмів: «Што ти не виходила учора на салдацьке учення смотр іть, га?»
Оксана мовчить.
— Мені без тебе скушно було.
Оксана тут би йому й сказала, що йому і без неї було весело з другою дівкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора і уночі. А як позабувала, так1 і мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лічить стеблинки, що під ногами.
— Скушно було без тебе. Я кращої дівки і не видав нігде... і полюбив тебе... кріпко полюбив...— Та узяв її за руку і каже тихенько:—Тільки полюби мене, я тебе щасливою зділаю.
Оксана — як у раю! Вона, що не хотіла ні за якого мужика йти та усе думала об панстві, об розкоші, чує тепер, що її любить пан, молодий, хороший, багатий — бо по муи-дєру усе у нього золото; і, мабуть, справжній пап, що усі ж то салдати його слухають і бояться, і такий пан каже» що її любить і щасливою зробить; вірно, він дума її узяти за себе; от-от вона панею стане... Що ж їй тут казати? Вона від щирого серця і каже: «Як же вас ще полюбити?»
— Полюби од щирого серця... об мені думай... виходь до мене... полюби, як я тебе люблю.
— Та я ж так і... люблю... та ще й дужче!..
Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще луч-че — паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться. Паничі звиклися на тих бідних, що озьмуть від батька, від матері у двір за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси і піднімуть на гребішок, що так і тирчить на голові, мов на півневі; з православної плахти та нарядять її у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на Дуняшку, із ївги — на Євгенію, з Пріськи — на Афроську... От вона й подума, що й вона стала панночкою, і чіпляється до паничів; і як тільки побачить цілкового, то й біжить, і вішається їм на шию... Так на таких паничі, звикши, кидаються і по селянкам і обдурюють їх дуже, а опісля — хоч плач, хоч пропадай,— він і байдуже, сміється та другу підмовля...
Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива — міри нема. Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан її полюбив... Вона І в головах не покладала, щоб пан мусив збрехати... от і призналася копитано-ві, що любить його... Тільки се вимовила, на лихо собі, тут вже копитан, сам не свій, кинувся до неї, обняв, поціло-вав... йому ж невдивовижу дівчат ціловати, мов горіхи лускати; яково ж то було нашій бідній Оксані?.. Земля під нею запалала, небо над нею загорілося; сонечко, як мак, почервоніло; вона, мов птиченька, піднялася від землі, щоб полетіти... швиденько вхопилася за свого копитана, обвилася коло нього рученьками, щоб не розлучитися з ним, щоб він не зостався сам без неї... обняла його, і щоб ще їй так гарно було, вона вже його поціловала... та тут і зомліла, і не відірветься від нього...
Згадайте лишень, братця, як вам тогді було, як ви зроду вперше поціловали ту дівчину, котру ви щиро любили? Чи можна ж то розказати або списати, яково вам тогді було? Не розпитуйте ж і мене, яково було нашій Оксані: хіба б жаром на полом’ї писати та іскрами засипати, так тогді б потрапив, як списати... А копитанові що? Нічогісінько. Згадаймо.ж таки вп’ять, як ми, хоч і вперше, ці-ловали ту дівчину, котру, не люблячи, тільки піддурюва-ли. Тільки що смачно, мов після трьох день без люльки |н>-менського тютюну смоктнеш.
І того так не буду розказовати, що вони опісля промеж собою розговорювали (бо се вам і самим втямки); як вона, обнімаючи його, пестувала: і «копитанику міїї», і «соколику», і «голубчику», і «лебедику», і усякими слонами приговорювала йому; і як він,— по-нашому, ям колись бувало,— казав, що він має їй дечого багацько розказати, так тепер ніколи, а просив її якмога, що «коли, каже, вірно любить, так щоб вийшла вечерком до верби, що проти їх двора». Там-то він вже усе добре мав їй розказати. Звісно, що Оксана обіщалась вийти, бо ще ие наговорилася з своїм милим.
Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям: копитан — до салдатів, а Оксана — по воду...
йде — й землі під собою не чує... згадує усяке слово, якс-то їй копитан казав, як її любить, як ціловав, як пригортав до себе... та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсім на край села... «Ох, мені лихо! — аж крикнула Оксана, оглядівшись.— Куди ж я отеє йду? Та, бачиться, я ж по воду пішла... де ж мої відра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зійшла, чи що?.. Ох, моя годинонька!..» Аж закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, і розговорювала, і обнімалася, та й стояла як укопана. «Що то добре,— дума собі,— що не серед вулиці, а у куточку, під тином, на вуглі, що ніхто там не побачить... там же я й відра покидала... буде мені, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так він-бо розказовав, що він Катрі овсі не любить, що він її зайняв так, шутки ради, і що вже більш не буде її заньмати, бо любить мене одну... та як же кріпко любить! Як то божився, що, каже, усю ніч не спить, усе про мене дума... Що ж то увечері скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогодні... То-то, як стану панею!., аж дух захвачує від радості!.. І матір одягну, як паню, і буду її ніжити й пестувати... покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде: які юпки, шовкові спідниці, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з іванівського полотна, скрізь повиме-режувані шовками...»
— Чи се не твої відра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожні, і коромисло край них,— се обізвався до неї парубок Петро, йдучи зустріч їй.
