Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Стоїть Оксана проти нього як дерев’яна і не второпа, що він їй каже. Та й як же уторопати? Вона тільки що була у своїх панських будинках,, відчиняла свої скрині, показувала подругам своє добро, приміряла іванівські сорочечки, шовками повимережувані... а тут де узявсь Петро, де узялись відра, що треба, покинувши папство, та йти по воду!
Стоїть, мовчить... а далі схаменулася та таки й відбрехалася, кажучи: «Ось, бач, де вони! Спасибі тобі, що знайшов. Я се пішла по воду, так як напали ж на мене Трохимові собаки, так я як побігла від них, та й сама не тямила з ляку, куди забігла. А далі вже й собак нема, я схаменулася, та й шукаю відерець. Аж ось вони де!»
— Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж мені побіля криниці йти.
— Проведіть, спасибі вам.— От і пішли.
— А що, Оксано! — став казати Петро, поспішаючи за нею, що мов ластівка летить і до землі від радощів не доторкається.— Чи вже ти хоч надумалася? Казала, що підеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберімося вже собі.
Яково ж то було Оксані се вп’ять слухати? Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дуже любить і без неї вмре, таю вже певно озьме її за себе; от як не видно — людей від себе пришле; а тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одуріла! Вона б усе розказала Петрові, щоб вже покинув об ній думати, що вона вже піде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велів і самій матері ні слова казати. «Я,— каже,— сам опісля усе розкажу». От Оксана мовчала, мовчала, далі й каже: «Ви б вже покинули об сьому й думати».
— Ні, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано,— сказав се Петро та й пішов своєю дорогою.
Тільки що Оксана з водою у двері — мати на неї і на-палася: і де вона була, і чого так довго ходила, що вже удруге у піч дровець накладала, а її нема, що вже й діжа зійшла, і усе, усе їй вичитовала. Так не на таківську-бо напала! Попереду поставила потихеньку відра з водою, далі як кинеться до матері, як стане її приголублювати, приговорювати: «Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепілочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пішла по воду, а там подруженьки зострілися, та й почали мені сміятися, що я й бїлоручіса, як ви мене, мамо, зовете, та й я пішла по воду, та не вмію відер нести, коромисло не так держу; зовсім обсміяли; а тут Трохимові собаки як нападуть на мене, а я як побіжу, як злякаюсь! Тії нжс, оііасчбі, ІКчро оборонив і відра позбирав, що я з ляку покидала, та приводив мене знов до криниці...»
Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже і'і сама злякалася, почувши про собак, і стала кругом оглядані, чи не покусали де, чи не порвали де... «Випий,— каже, доню, води трошки... або ляж на печі... або чи не хоч, опде молошна каша, учорашня, з’їж трошки, то й минеться... або піду я до Куцайки, нехай прийде та тобі переполох виллє... Та як же і тебе саму покинути?..» Бігає, мотається стара Векла по хаті і не зна, за що ухопитись; труситься, боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла від переляку... А дитина — як та ясочка: «Та ні, мамочко, ні, ріднісінька! Мені й нічого. Я й не перелякалась; мені ніколи так весело на душі не було, як теперечки. Я і> тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш і ніжила мене змалу. Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб... усе те збулося, чого ти мені хочеш; то я тебе не покину довіку, буду тебе покоїти, ніжити, чого душа забажа, усе тобі поставлятиму...» Та так, одна другу пестуючи, одна об другій жалкуючи, забули було й об обідові. І піч погасла, і діжа перейшла... Насилу опісля сяк-так справилися.
Не біжить наша Оксана нікуди з дому. Не милі їй і подруги, і пісеньки на ум не йдуть, і щебетати перестала. Ухопила рукав від сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика зав’язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить... і спіху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стібаючи, бо знай у віконце погляда, чи високо сонечко? «Чого воно так тихенько котиться? — дума собі.— Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?.. І кінця йому не видно... Вербочко густенька! розпусти своє листячко ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?..» Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші житиме... та се то те, та се то те... От діждала і вечора... «Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там довгенько...» Та з сим словом — шасть із хати... двічі-тричі стрибнула... вже й під вербою!..
Копитана не було. Вона розгляділа усюди... нема нікого, ніч темна, ніхто не побачить... Незабаром біжить і ко-питан. «Чи ти тут, Оксано?»
— Тут, край твого серденька,— і припала до нього...
зібрались, щоб поговорити, та нічого і не кажуть, знай цілуються... Далі вже й не іграшки... Оксана аж злякалася... Нічого їй робити, треба вириватися та випручуватись... Не бере ні цілкових, ні бумажок; плачучи, каже: «Заріж мене попереду та й роби зі мною що хоч».
Не випросилась, а випручалась наша Оксана, і, як муха, від нього полетіла і ускочила у хату... Господи! Блідна, труситься, мов лихоманка її б’є... «Чого ти, чого ти?» —^ Векла питається, а Оксана і слова не промовить... Далі вже як-то зібралася з силою та й давай матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася, «так я,— каже,— так злякалася, що не можна!» Мати й повірила. А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. Стара вже ні об чім і не дума, а боїться, щоб дитина з переляку не занедужала, і стала її на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати... Оксані й добре, що її на печі мати положила, щоб не дивитися їй у вічі, бо сором, бо стид, що тихенько від матері почала з копитаном любитися і з ним тихенько зіходитись... Якби мати тогді до неї пристала, вона б усю правду, від щирого серця, усе б їй розказала.
Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати... та й дума собі: «Так так-то він мене любить?.. Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?.. Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!.. Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нёхай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав’януть, пташечки ие щебечуть, річечка висохне, світ зміниться... мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мене любиш... от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім ув однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! Аж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав’язати... Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, Що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров’я, щастя? Так і я: ти — моя радість, втіха, щастя, увесь світ... як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою... і таки не Іііду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону...» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп’ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.
Уранці порається з матір’ю, аж ось із волості десятник— рип у хату. Помолившись богу, сказавши: «Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог помага!»,— далі й каже: — «Звілтеся, тьотушка, до себе постій прийняти».
