Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Який там постій? — аж скрикнула Векла.— Через віщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жінок, де чоловіка нема, щоб там нікого ие ставити? Я ж ще плачу постоялне у поміч бідним. Хто ж се з вас видумав? Який там постій?
— Я, Уласівно, не знаю, тільки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де він стоїть.
Подумала Векла, подумала й каже:
— Що ж мені з тобою говорити? Ти посланий. Я сама піду до голови і розкажу усе.
— Добре, тьотушка, ходіть; голова у волості..
Швиденько зібралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову йти, і каже Оксані: «Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сіни, поки я прийду. Я зараз вернуся». І пішла з десятником.
. Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слізку... позасовувала усюди двері.
Векла, пришедши до голови, поклонилася і стала розпитувати, з чого се узялося, що до неї постій становлять, та ще й копитана?
— Еге!—казав голова повагом.— Ми б тебе, Уласівно Векло, і не зачіпляли, так-бо сьогодні приходив сам копитан і требував, щоб йому дали кватирю в тебе. Ми-таки, правда, і казали йому, що не можна по такій і такій причині, та як гримне на нас, як затупотить ногами — «Давай,— кричить не своїм голосом,— давай мені сейчас! Справник вас усіх мені у команду віддав. Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь». Ми, Уласівно, так з писарем перелякались, що не знали, на яку і ступити, та отто і послали до тебе.
— Гай-гай! — стала казати Векла.— Ви ж в нас голова, ви ж нам, безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина ув оці! У неї одним одна честь — наше багатство, наше здоров’я, наше усе! Погубимо його, куди ми на світі годитимемося? Чи можна сі-но з огнем докупи складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю і не сподіваюсь від неї нічого недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що хоч з світу втікай! Лучче мені руку утять, лучче мені очей рішитися, чим віддати славу моєї дочечки на поругательство! Брехатимуть люди, звісно, брехатимуть, бо ие буде там правди нічогісінько; та усе ж не добре і від одної слави. Не давай, пане голова, нас у абеду...
— Потурай, Уласівно, ми отеє усе казали йому, так нічого й не слуха.
— Добре ж,— подумавши, сказала Векла,— підіте же до нього і скажіть йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусід.
— Оттак би й давно,— сказав голова, йдучи з хати.— Вже звісно, що проти копитана не можна спорить.
От вернувсь голова і каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти, Уласіпно, хочеш вибиратись у сусіди, і каже: «Чи не можна її як-небудь зопинить?» А я кажу:-«Ні жодною мірою не можна; баба дуже завзята».— «Так чорт з нею!» Не прогнівайтесь, Уласівно, що він так сказав: «Не надать і її, і хватирі її». Так я узяв та й пішов.
Всміхнулася Векла і пішла радісінька додому, що відвоювалась від копитана, а далі йдучи й засумувала, що чи не підбирається копитан до її дочки? І стала примічати.
Що ж вона примітить? За копитаном би й так,— звісно, молодецьке діло. «Так-бо моя Оксана, — так дума собі,— дарма що й шутлива, і жартлива, та вона не загубить себе: вона зна, що є гріх і погибель; вона не напустить на себе слави».
Та й правда ж бо. Перестала Оксана жартувати і до подруг бігати: усе сидить дома, то шиє, то пряде. Попереду сиділа з роботою під віконцем, та як забачила, що копитан почав що у бога день мимо вікна ходити та, шапочку знявши, поклонятися, коли вона гляне на нього, вона се, бачачи не раз і не два, стала казати матері: «Сидіть, мамо, ви біля вікна. Ви старенькі, не дуже бачите, а мені усюди видко».
— От так пак! — каже мати.— Чи годиться ж мені на старості сидіти у вікна та усім показувати свою старість? Ти молод чоловік, ти дівка; тобі подоба у віконця сидіти; йтиме дббрий чоловій, побачить, полюбить, буде залицятись за тебе.
— І вже, мамо, сього не кажітУ — казала Оксана та й пересіла до полу. Мати втішається, що дочка не піддається ні на яке дурачество, і знай копирса, сліпуючи, то очіпки, то рушники на придане дочці, а того й не бачить, як та, роблячи, знай, слізоньками вмивається... Вона добре розібрала, з якою думкою копитан збирався до них на кпати-рю... «Се ж він мене любить?..» — приговорювала собі, лежачи на подушці, що хоч викрути від слізочок її...
Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром — рип у хату до Векли старости; один таки сусід її, а другий— підтакачка, салдат. Почали говорити законні речі. Векла слуха, а Оксана з кімнати і не показується, прислухається,, що з того буде. Як договорили до кінця, так за кого ж се вони прийшли сватати? Еге!.. За копитаиового денщика... «Віддай,— кажуть старости,— паніматко! Дочці твоїй добре буде: і у хороші походить, і у добрі поживсть»— і се і те їй приставляли... Сердешна Оксана так вдарилась у груди та впала в подушки, щоб мати не почула її голосіння, що так і рида! А стара Векла, вислухавши їх, та ще під веселий час, не стала їм виговорювати, бо дуже добре розібрала, до чого воно є, та дивиться на них веселсиько І каже: «А що? Чи не з Брехунівки ви, люди добрі?»
— Щоб то як? — спитався перший староста.
— Та так,— каже мати.— Я бачу, що воно є. Нема у вашому ділі ні словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрі! € на небі бог милосердний! Він не повеліва гнушатися над сирітством! Тяжкий гріх зобиджати і усякого чоловіка, не то що сироту! Як сонце на небі, так у усякого чоловіка слава. Лихо тому, хто загубить її; лучче тогді на світі не жити. Що ж за чоловік, що підкопується під чужу славу, та ще під дівочу, під сирітську? Не хочу я ні золота, ні срібла, коли за нього погубити славу своєї донечки, моєї утроби, мойого народження!.. Лучче я маю своїми руками нав’язати їй камінь на шию та утопити у річці, чим віддати на согрішеніе, на поругательство!.. Господи милостивий! Чим я тебе прогнівила, що чую таке мені посміяніє? — Тут аж сплакнула; далі й каже: «йдіть, люди добрі; туди, відкіля прийшли, і до того, від кого прислані. Гріх, стид, сором тому копи-танові! Він благородний, він письменний, він зна, за що гріх і чого не можна робити... других би навчав, а не так робити...»
От у такі сливки ускочили наші старости! Піймали облизни — не знаю! Поточилися з хати, не озираючись. Ка« жуть, як розказали копитанові, що їм було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав.
Оксано, Оксано! Де твої шутки та жарти? Де твої танці та скоки? Де твої ігри та щебетання?.. Усе минулося!.. Гай-гай! Та ж дівка, та вже не та! Нігде її у бсседі не видко, у розговорах не чути. Сидить усе дома та дома, ні сло-< вечка не промовить, ні пари з уст не пустить. Держить у руках або рукав від сорочки, а голочка застромлена спо-чива... або хоч за гребнем, то веретено долі лежить і мичка на гребні цілісінька. Руки спустить, голову похилить, дивиться — і нічого не бачить; а часом слізочки тільки кап-кап! Була червона, як мак, тепер щодень усе блідніпіа, усе блідніша. Щоки були повненькі, теперечки позападали. Очиці, що грали як зірочки, тепер притухли, і мов чим заволочені, що мов і не бачать нічого. Хоч цілий день з матір’ю сидітиме, то коли та до дочки не заговорить, то не почуєш від неї ні півсловечка. Коли що мати і спитає — «не знаю, мамо» — один у неї одвіт. А часом і так буває, що мати питає про ложки, а вона їй каже про теля...
— Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? — питає мати.
— Не знаю, мамо! Бачиться, нічого.
— Чи журишся об чім!
— Ні, мамо!
— Так-бо я знаю, що ти журишся, і знаю об чім. Ти об тім сокрушаєшся, що копитан думав про нас, що ми пустимося на гріх і що я продам твою славу, а через неї і мою душу? Бодай він сього не діждав! І бодай йому так тяжко і важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя; моя порошина ув оці, мій квіточок зав’ядає, сохне, як билиночка...— та й пригорне її до серця... і плачуть укупі.
Після такого пестования та бачачи материні сльози, туж-туж Оксана не признається, що се вона плаче, сумує і вбивається об тім, що, любивши дуже кріпко копитана, чула від нього і він їй заприсягався, що любить і її від щирого серця і що не покине її довіку, і що вона йому і краще, і миліше усіх... та й чимало чого він їй не наговорив... Та після сього що задумав? Як вона від нього під вербою насилу вирвалась; як він хотів у них на кватирі стати, щоб швидше згубити її славу; як хотів узяти за свого денщика, щоб після орудовати нею як би захотів... та, збираючись об сім пожалітись, стида ради не зможе вимовити ні словечка, та тільки що сплакне, та вп’ять за свою думку, що як то копитан звів її.
