Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
– А я й не знав! – каже голова. – Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
– Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!
– А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож: кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
– Здорові були, діду!
– Га? – питає дід Тиміш.
– Здоровенькі, кажу, були, діду! – з усієї сили гукнув сторож.
– Ага! – відповів дід Тиміш.
– Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! – гукнув сторож.
– Що каете? – питає дід Тиміш.
– Голова правління просить! Голова! – аж посинів сторож од крику.
– Голова, каете? – перепитує дід Тиміш.
– Еге! Голова!
– Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова – ні! Голова в мене – ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю – і вийшов із хати.
– Що воно ото таке біле скрізь? – питає дід у сторожа.
– Сніг, діду!
– Га? А по-моєму – сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на Покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
– Правда ваша, діду, на Покрову ще не було! – ствердив сторож.
– Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
– Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
– Що каете? – перепитав дід Тиміш.
– Не заходили, кажу, давненько!
– Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!
Помовчали…
– Діду! – звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. – Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
– Га? – на це йому дід Тиміш.
– На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! – кричить дідові в вухо Махтей Федотович. – Снігу!
– Снігу, каете?
– Еге ж! Снігу!
– Снігу, каете? На Покрову не було. Що не було, то не було!
– Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?
– Га? – дід Тиміш ізнову.
Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.
– Ага! То ви б так і казали! – кивнув головою дід Тиміш.
– Ну, то як, по-вашому, дідусю?
– Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, – таких тепер собак нема, – на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший – як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки – реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов’язково на врожай!
– Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з Богом!
– Як каете?
– Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з Богом.
– Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!
За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.
Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.
Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:
– Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить – вискочимо.
Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:
– Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета – справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.
Тоді напевно «вискочите»!
Дер Галушка
І
Двоюрідний брат у нас єсть.
Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.
Дуже вчений брат, бо його батько, – наш уже ніби дядько, віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.
Бабуся наша все було нам говорили:
– На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!
Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, – і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!
А бабуся до неї:
– Чого ти? Страмнюча?!
А вона:
– Як у пана!
З діда-прадіда звалися ми Салами, – Сало й було наше прізвище.
І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали».
Як ото, було, хто запитає:
– А де Оверко Сидорович проживає?
Зразу ж усякий і скаже:
– Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Сали здавна-давен жили.
Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.
Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.
Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.
Писав у тому листі син, – двоюрідний, значить, наш брат, – щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.
Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…
Батько наш сказали:
– Дурниці! Затой… Зарозумівся!
А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:
– Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!
Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:
– Твоїм по гімназіях – зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..
Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…
Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.
Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:
– Ну, чого ти, Пилипе, хай Бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!
Дядько схопились, за шапку та з хати.
Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».
Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».
Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.
Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.
Стануть, було, серед хати та й проказують:
А ми зразу всі й підхоплюємо:
